Постановка проблеми. Протягом останніх ро- ків світове співтовариство зіткнулося з низкою сут- тєвих дезінтеграційних явищ і тенденцій. В еконо- мічній сфері подібного роду проявами є, насампе- ред, Brexit і подальший вихід зі складу Європей- ського Союзу Великої Британії. У другій половині 2019 – на початку 2020 рр. до цього додалися не- спроможність провідних міжнародних організацій і країн врегулювати спочатку ситуацію на світових ринках енергоносіїв, а потім й приборкати COVID- 19.
У контексті зазначених проблем, а їх перелік можемо продовжувати й в інших сферах життє- діяльності сучасного суспільства, постає складне системне питання пошуку не тільки нових форм і механізмів, а й нових різного роду міжнародних об’єднань. При цьому, мова аж ніяк не йде (і не може йти) про нехтування чи згортання наявних ді- євих форм, механізмів й об’єднань міжнародної співпраці.
Тому, заснування 28.07.2020 р. нового формату співпраці країн Центральної та Східної Європи Польщі, Литви та України – «Люблинський трикут- ник», про що повідомили Міністри зовнішніх справ цих країн Я. Чапутович, Л. Лінкявічус і Д. Кулеба, є цілком логічним. «Люблинський трикутник» у роз- повсюдженій свідомості розглядається як своєрідна проєкція Люблінської унії 1569 р.: вона заснувала федеративну державу Королівство Польщі і Велике князівство Литви (дещо більше відому як І Річ Пос- политу).
Однак, наразі маємо лише політичну деклара- цію про заснування платформи співпраці даних країн. Це, про що і було відмічено на підсумковій прес-конференції Міністрів зовнішніх справ у Люб- ліні, – спільний вектор подальших дій держав-за- сновників платформи у безпековій та економічній сферах: торгівлі, інвестиційній діяльності, інфра- структурних проєктах, туризмі тощо.
Тобто, постає необхідність переведення пи- тання щодо створення «Люблінського трикутнику»
в практичну правову й організаційно-економічну площину з погляду опрацювання конкретних дій держав-засновників за означеними напрямами спів- праці. Задля цього є не тільки доцільним, а й необ- хідним вирішити низку логічно співупорядкованих комплексних завдань.
Першим з них є опрацювання системного ін- ституціонального, насамперед, історичного знання стосовно генези розвитку Люблінської унії у кон- тексті створення «Люблінського трикутнику»: ви- значення її відправного етапу та історичного роз- витку даних подій до сучасних умов. Причому – у контексті наукових доробок усіх держав-засновни- ків «Люблінського трикутнику».
Вже на підґрунті цього можемо більш об’єк- тивно підходити до визначення економічного по- тенціалу життєспроможності та розвитку «Люблін- ського трикутнику» як створюваного формату спів- праці держав-засновників.
Наукові опрацювання досліджуваної про- блеми та її невирішені аспекти. Проблематика до- слідження умов, змісту та ролі Люблінської унії від- різняється не просто дискусійністю, а наявністю взаємовиключних – діаметрально протилежних – оцінок та суттєвою трансформацією з переходом від одних до принципово інших оцінок, великим впли- вом на них ідеологічних і політичних чинників (на- самперед, це є характерним для України).
Не висвітлюючи особливі тонкощі історіогра- фії, узагальнюючий аналіз доробок проблематики Люблінської унії (та навкруги неї) з погляду еволю- ції розвитку науки на етапі двадцятих років ХХІ ст.
має такий принциповий вигляд.
Засновники системних розробок даного науко- вого напряму у Польщі (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) J. Szujski та М. Bobrzyński Люблінську унію практично повністю оцінювали негативним чином.
За їхніми підсумковими аргументами Польща пере- вищила свої можливості щодо полонізації великих нерозвинених територій Литви та України й зали- шилася критично послабленою перед численними зовнішніми загарбниками, що й призвело до розді- лів федеративної країни протягом останньої третини XVIII ст. [1; 2]. Натомість, О. Halecki оцінював роль Люблінської унії як позитивну [3]. На рубежі 50- 60-х років ХХ ст., навіть в умовах членства у соціа- лістичному таборі, у Польщі починають формува- тися більш об’єктивні оцінки. Загалом, у сучасній польській науці визначаються як позитивні, так і не- гативні наслідки Люблінської унії (з домінуванням все ж таки позитивних оцінок [4; 5]).
Науковці Литви практично до середини ХХ ст.
наслідки Люблінської унії оцінювали негативним чином. Лише у дев’яності роки такі оцінки почали
дещо пом’якшуватися, у тому числі завдяки спіль- ним литовсько-польським доробкам [6; 7].
В Україні дослідження проблематики Люблін- ської унії є далеким від системного підходу (та ще й заполітизованим). В. Антонович заклав основи вкрай негативного визнання ролі унії [8]. У другій половині ХХ ст. лейтмотив таких оцінок визначався вже прямими ідеологічними вказівками: Постано- вою ЦК КП(б) України від 29.08.1947 р. «Про полі- тичні помилки і незадовільну роботу Інституту істо- рії України Академії наук УРСР», а потім й Тезами ЦК КПРС «Про 300 річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 рр.)».
Для сучасної української науки є характерним поміркований підхід в оцінках Люблінської унії, він є достатньо далеким від її ідеалізації; хоча має пере- важно релігійно-просвітницьке спрямування (з не- достатньою увагою до суто історичних та соціально- економічних аспектів) [9; 10; 11].
Друга складова досліджуваної проблеми: ви- значення економічного потенціалу «Люблінського трикутнику» почала розроблятися лише в самі останні роки і то, – лише у контексті переважно теоретичних розробок. Спільні польсько-українські дослідження міждисциплінарної проблеми націона- льних ділових культур заклали основи визначення сутності профілів менеджерів Польщі та України [12] й здійснення порівняльної характеристики на- ціональних ділових культур окремих країн Центра- льної та Східної Європи [13]. На певному етапі озна- чених теоретико-практичних доробок це дало мож- ливість привернути увагу наукової спільноти до уні- кального співвідношення, а саме, – подібності та взаємодоповнюваності національних ділових куль- тур безпосередньо Польщі, Литви та України [14], а також Польщі, Литви, Білорусі та України [15].
Визначальними невирішеними аспектами до- сліджуваної проблеми є:
–фрагментарність і відсутність цілісних розро- бок до усвідомлення змісту, передумов і внутріш- нього історичного та соціально-економічного ево- люційного розвитку подій, пов’язаних з Люблін- ською унією;
–визначення економічного потенціалу спів- праці країн – засновників Люблінського трикутнику й конкретних напрямів такої співпраці як на рівні міждержавних відносин, так і на рівні співпраці біз- нес-структур.
Мета статті: розкриття у сутнісному розумінні передумов і генези створення Люблінської унії та їх ролі у створенні «Люблінського трикутнику» й окреслення вихідної бази щодо визначення еконо- мічного потенціалу конкурентоспроможності «Люб- лінського трикутнику» в системі міжнародного по- ділу праці.
Виклад основного матеріалу. Заснування
«Люблінського трикутнику» має ґрунтовні засад- ничі інституціональні основи: насамперед, багатові- кове історичне коріння. Цього не слід недооціню-
вати у контексті економічного обґрунтування ос- нов функціонування «Люблінського трикутнику».
Більш того, економічне обґрунтування функціону- вання такої нової платформи співпраці має вихо- дити з інституціональних підвалин й бути об’єктив- ним: ураховувати їх як позитивні, так і негативні складові-прояви.
Буде науково некоректним залишати поза ува- гою кілька інституціональних обставин, які лише на перший погляд є несуттєвими.
За сучасним державним устроєм Європи ство- рене відповідно до Люблінської унії Королівство Польщі і Велике князівство Литви включало терито- рії не тільки сучасної Польщі, Литви та України (як то є поширеним), а й певні території багатьох інших країн: сучасної Білорусі, Російської Федерації, Лат- вії, Естонії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Молдови. Загалом, за оцінками сучасних польських науковців, ці території при створенні федеративної держави складали 865 тис. км та 7 млн населення, а в окремі часи її історичного розвитку як за площею, так і за кількістю населення – й значно більше [16].
Тобто, за підсумками Люблінської унії була утворена найбільш велика держава тодішньої Єв- ропи.
Окрім цього, слід чітко усвідомлювати: події, пов’язані з Люблінською унією, ведуть свій відлік ще з династичної Кревської унії між Великим кня- зівством Литви та Польщею (дана важлива обста- вина також недооцінюється, або взагалі ігнорується більшістю дослідників). Кревська унія була підпи- сана у 1385 р. у тоді знаменному замку, котрий зна- ходився на території князівства Литви – сучасного Сморгонського району Гродненської області Біло- русі. Також, необхідно брати до уваги положення ще п’яти уній, засновуваних на продовження Крев- ської унії: Віленсько-Радомської (1401 р.), Горо- дельської (1413 р.), Краківсько-Віленської (1419 р.), Гродненської (1432 р.) та Мельніцької (1501 р.). Од- нак багато у чому регулювання міжнаціональних і соціально-економічних питань відповідно до цих п’яти уній мало своєрідний хвильоподібний харак- тер з відкатними явищами.
Довідково: не тільки на теренах європей- ського континенту, а й у цілому світі, Кревська унія є найбільш давнім прикладом союзницько- об’єднавчого утворення між колишніми самостій- ними державами. Вже після неї було засновано Кальмарську: особисту унію королівств Данії, Норвегії та Швеції (1397 – 1523 рр.) та найбільш відоме союзницьке міждержавне об’єднання: Ве- лика Британія (Об’єднане королівство Великоб- ританії та Північної Ірландії – 1707 р.).
Безпосередньо Люблінська унія проходила складно: розпочалась вона у січні, кілька раз була під загрозою зриву (найбільша загроза сталась у бе- резні, коли литовська делегація без будь-яких попе- реджень навіть покинула Люблін; ситуацію лише за
кілька тижнів вдалося врятувати завдяки диплома- тичному мистецтву українських представників – воєвод українських земель). Відповідно до підсум- кових умов Люблінської унії, підписаної 28 червня, Королівство Польщі і Велике князівство Литви включали території шести українських воєводств.
Це – Руське (Галичина), Київське, Брацлавське, Белзьке, Волинське та Подільське воєводства. При- мітним є й те, що Волинь, Поділля та Київщина до Люблінської унії були у складі Князівства Литви (для них з переходом до Королівства Польщі у складі єдиної федеративної держави було збережено дію ІІ Литовського статуту, котрий давав певні при- вілеї у регулюванні адміністративно-політичних, правових, соціально-економічних відносин і вико- ристання старокиївської мови навіть у діловодстві).
У 1618 р. до Люблінської унії приєдналося й від- торгнуте від Московського князівства Чернігівське воєводство.
Політичним устроєм створеної федеративної держави Королівства Польщі і Великого князівства Литви стала шляхетська демократія з виборним ко- ролем і спільними для Королівства та Князівства Сеймом і Сенатом. Була запроваджена спільна зов- нішня політика, ліквідовані митні кордони, прий- нята єдина монетна політика. Натомість, казна зали- шилася окремою і для Королівства, і для Князівства;
певні відмінності залишалися також у регулюванні соціальних відносин. Основу господарювання на те- риторії всієї І Речі Посполитої складало хуторське (фільваркове) господарювання і відробітна рента.
Активно створювані хутори-фільварки, котрі являли собою багатогалузеві господарства, були зорієнто- вані на первинну переробку сільськогосподарської сировини з її наступним постачанням через Гданськ до країн Західної Європи (за обсягами виробництва зерна Річ Посполита була найпершою у Європі).
При цьому зароджувалася добувна, металопере- робна та ткацька промисловість, активно утворюва- лася міська поселенська мережа (разом з тим, тери- торії Лівобережної України протягом XVI – на по- чатку XVII ст. залишалися малонаселеними).
Показником соціально-економічного та куль- турного розвитку українських воєводств Королів- ства Польщі та Великого князівства Литви є ство- рені вищі навчальні заклади – одні з перших для усієї Центральної та Східної Європи: Острозька ака- демія (1576 р.) та Києво-Могилянське братство (1615 р.): з 1632 р. – Києво-Могилянська академія.
На ці часи припадає й заснування першого вищого навчального закладу Литви (й усієї Балтії та загалом Північної Європи) – Єзуїтської академії Вільнюсу:
майбутнього Вільнюського університету (1579 р.) І Річ Посполита протягом практично двох сто- літь була однією з трьох найвпливовіших держав світу (слід також ураховувати, що території інших двох надвеликих держав – Османської та Москов- ської імперій, значною мірою знаходилися поза ме- жами європейського континенту).
Об’єктивність є такою: стосовно України, як до речі – й Литви, Люблінська унія мала й негативні на- слідки: насамперед, у національній, соціальній і ре- лігійній сферах. Положення Люблінської унії щодо Волинського, Брацлавського та Київського воє- водств, що вони приєднуються до Королівства Польщі та Великого князівства Литви як «рівні до рівних, вільні до вільних», витримувалися лише протягом перших кількох десятиліть: у XVII ст.
вони почали все більше порушуватися [17].
Поширення таких проявів, та ще й на тлі різ- кого загострення низки питань тодішньої світової політики, стали своєрідним каталізатором прове- дення у 1654 р. Переяславських зборів частини представників Запорозького козацтва під головуван- ням Гетьмана Богдана Хмельницького (пізніше такі збори отримали назву «Переяславська рада»). На них було прийнято рішення щодо прохання Війська Запорозького до Російського царя Олексія Михай- ловича про об’єднання з Російським царством.
Історична наука (особливо, вітчизняна) з незро- зумілих причин поза увагою залишає діяльність на- ступника Богдана Хмельницького – Івана Вигов- ського: Гетьмана війська Запорозького, Голови ко- зацької держави у Наддніпрянській України (1657 – 1659 рр.), Великого князя Руського (1658 – 1659 рр.).
Його дипломатичне мистецтво та надзвичайні орга- нізаторські здібності (а ще він був справжнім вої- ном) втілилися у державницький підхід. Це дало можливість заключити у 1658 р. Гадяцький договір, відповідно до якого до Речі Посполитої у якості рів- ноправного з Королівством Польща та Великим кня- зівством Литва до Речі Посполитої приєднувалося Велике князівство Руське (у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств). Однак остаточно ратифікований Сеймом Речі Посполитої варіант Гадяцького договору значно відрізнявся, не на користь України, від попередньо підписаного:
положення щодо суб’єктності й рівноправності Кня- зівства Руського було вилучено. Андрусівське пере- мир’я між Річчю Посполитою та Російським царст- вом (1667 р.), котре було підписано потайки від Ук- раїни, а потім і Вічний мир між Річчю Посполитою та Російським царством (1686 р.) остаточно завер- шили поділ України на Правобережну та Лівобе- режну. Згодом було втрачено і Гетьманську україн- ську козацьку державу (1649 – 1764 рр.).
Загальним дезінтеграційним чинником неста- більності Королівства Польщі та Великого князів- ства Литви – І Речі Посполитої – була так звана по- лонізація: намагання Польщі занадто домінувати у створеній державі. Вкрай негативним чином внаслі- док кількох складних суспільно-політичних й істо- ричних трансформацій міжнародної політики це торкнулося й Польщі. Своє існування І Річ Поспо- лита втратила за підсумком так званих розділів Польщі між Ерцгерцогством Австрія, Королівством Пруссія та Російською імперією: першого (1772 р.), другого (1793 р.) та третього (1795 р.) розділів. На-
передодні першого поділу площа І Речі Посполитої складала 718 тис. км, а населення – 12,3 млн; на по- чатку XVII ст. її площа досягала найбільшої по- значки – 990 тис. км [16].
З огляду на узагальнюючу еволюцію цивіліза- ційного розвитку, є всі підстави зазначити: у цілому для України, як і для Литви та, безумовно, – для Польщі, Люблінська унія стала потужним двигуном їхнього опанування загальноєвропейських ціннос- тей (а багато у чому, такі цінності були народженні саме Річчю Посполитою) й економічного та інститу- ціонального розвитку. До речі, саме під час підпи- сання Люблінської унії на світовій мапі вперше з’явилася загальна назва шести (а потім і семи) ук- раїнських воєводств – «Україна».
У польському суспільстві у цілому, а не тільки у польському істеблішменті й політикумі, усвідом- лення й державницька ідеологія Люблінської унії аж ніяк не згасали.
За історичним виміром це вже дуже швидко отримало свій логічний прояв. У XIX ст. під гаслом відродження Речі Посполитої у складі Польщі, Литви, Латвії, Білорусії та Правобережної України сталися польсько-російські війни: 1830 – 1831 рр.
(Листопадне повстання) та 1863 – 1864 рр. (Січневе повстання). Значної мірою такі ж ідеї були поширені і під час Краківського військового повстання 1846 р.
Цілком природньо, що з відродженням держави Польща – ІІ Речі Посполитої (1918 – 1939 рр.) така суспільна свідомість і об’єктивно, і суб’єктивно мала отримати спроби свого подальшого втілення.
Одразу після закінчення І світової війни їх най- більш активно провадив Ю. Пілсудський – заснов- ник ІІ Речі Посполитої; є примітним, що народився він у Литві й усім своїм життям був дуже, хоча й не- однозначно, пов’язаний з Україною. Відповідні ди- пломатичні спроби Ю. Пілсудського щодо від- родження Люблінської унії втілилися у його кон- цепції «Міжмор’є»: створенні конфедеративної дер- жави від Балтійського до Адріатичного і Чорного морів – звідси і назва такого задуму. За ідеєю Ю. Піл- судського, Міжмір’є мало б включати Польщу, Фін- ляндію, Литву, Латвію, Естонію, Чехословаччину, Угорщину, Югославію, Білорусь й Україну (за окре- мими даними, – й Грузію) [17].
Маємо враховувати: Пілсудський, як досвідче- ніший політик і державний діяч, завдяки такій ідеї намагався убезпечити Польщу як зі Сходу, так і з За- ходу. Однак знесилення Польщі за підсумками І сві- тової війни та нова система найгостріших протиріч у світовій політиці, яка почала стрімко формуватися на початку двадцятих років ХХ ст., не давали шансів на реалізацію ідеї «Міжмор’є».
З початком ІІ світової війни у найважчі для Польщі часи ідеологію Люблінської унії активно втілював у життя довічний «візаві» Ю. Пілсудсь- кого – прем’єр міністр Польщі в еміграції В. Сікор- ський (народився в Західній Галичині). Він розпочав реальну дипломатичну й підготовчу військову дія-
льність щодо створення Польсько–Чехословацької конфедерації (у складі Польщі, Чехословаччини та Угорщини). Важко розглядати перспективи Поль- сько–Чехословацької конфедерації: за нез’ясованих обставин В. Сікорський у 1943 р. загинув в авіацій- ній катастрофі.
Після ІІ світової війни найбільш авторитетним послідовником широкої об’єднавчої ідеології Люб- лінської унії був Папа Іван Павло ІІ (пам’ятаємо, що мама майбутнього понтифіка родом була з Холм- щини; сам він був спочатку студентом, а потім про- фесором Люблінського католицького університету, а у 1956 – 1959 рр. очолював його кафедру етики).
Активні намагання Папи Івана Павла ІІ втілити ідеї християнства у Конституцію Європейського Союзу, визнання святих Мефодія і Кирила його заступни- ками, й загалом – багаторічна діяльність понтифіка щодо зміцнення Євросоюзу, ґрунтувалися на засад- ничій ідеї Папи Івана Павла ІІ у відповідній справі:
«Від Люблінської унії – до Європейської унії» (при- мітним є й те, що у польській мові практично не вживається поняття «Європейський Союз»; як пра- вило, – «Європейська унія» та похідні терміни).
На рубежі 80-90-х років ХХ ст. підхід держав- ницького відновлення з активним спиранням на таку багатовікову історію набув поширення у діяльності профспілкових і національно-визвольних рухів Польщі, Литви та України: «Солідарності», «Саюді- су» та «Народного Руху України».
У сучасній Польщі показовою є діяльність щодо подій, пов’язаних з Люблінською унією, тепе- рішнього Президента ІІІ Речі Посполитої (вона, від- повідно до Конституції, бере свій відлік з 1989 р.) А. Дуди. Його однією з перших зовнішньополітич- них ініціатив після обрання в 2015 р. Президентом Польщі стала ідея створення «від Балтійського моря до Адріатичного та Чорного моря» «осередку, який був би свого роду угодою між країнами Центральної та Східної Європи». При цьому, жодним чином мова не йшла про наміри щодо заснування будь-якого державного утворення (у сучасних умовах у подіб- ній площині питання взагалі не може розглядатися), не було названо потенційних членів – учасників та- кого «осередку» та прізвище Ю. Пілсудського. Од- нак його ідея «Міжмор’я» як загальна вихідна щодо даної ініціативи А. Дуди стала абсолютно зрозумі- лою. Вкрай примітним є й те, що рішення про ство- рення «Люблінського трикутнику» було повідом- лено навіть до інавгураційної промови А. Дуди після обрання в 2020 р. вдруге Президентом Польщі: по- дібних прикладів у світовій дипломатиці обмаль.
Багатовікове співіснування Польщі, Литви та України, яке має спільні історичні, національні, культурні, ментальні та багато у чому, релігійні ко- ріння, цілком природньо втілилося у достатньо ва- гомий економічний потенціал співпраці. У сучасних умовах країни «Люблінського трикутнику» склада- ють за площею 981 тис. км2 та 83 млн громадян за кількістю населення; це – визначальний показник
стабільного потенційного розвитку внутрішнього ринку засновників «Люблінського трикутнику».
До того ж, це – територія, яка у самому пря- мому сенсі не тільки займає центральне положення на європейському континенті та має вихід до Балтій- ського моря (і Північного льодовитого океану) й Чорного моря (через Серединне море – до Атлан- тичного океану). Це – територія, яка на 100% пере- тинає автомобільне, залізничне та повітряне сполу- чення між Західною Європою та Східною Європою (а далі – країни Середньої та Південно-Східної Азії, Японія та Китай); між Північною Європою та Пів- денною Європою (і далі – Близького Сходу та Індії).
За оцінками Світового банку за підсумками 2019 р. валовий внутрішній продукт Польщі, Литви та України перевищив 800 млрд дол. США [18]. Су- купний обсяг товарообороту Польща – Україна, Литва – Україна та Польща – Литва вже сягає 14 млрд дол. США [19]. За умовним рейтингом в ме- жах сучасного Європейського Союзу за показни- ками ВВП та товарообігу сукупний економічний по- тенціал країн «Люблінського трикутнику» посів би п’яту позицію: після Німеччини, Франції, Італії та Іспанії. З урахуванням того, що, наприклад, за су- купними обсягами ВВП Німеччина, Велика Брита- нія та Франція складали понад 50% ВВП Євросоюзу навіть на час членства у ньому Великобританії, – умовну п’яту сходинку у сучасному Європейському Союзі об’єктивно слід вважати пристойним показ- ником з 27 країн-членів співдружності.
Дві країни «Люблінського трикутнику» є носі- ями унікального соціально-економічного явища – так званих «економічних див». Литва разом з ін- шими «Балтійськими тиграми» досягла «економіч- ного дива» у 2000 – 2007 рр. Польща вже понад 30 років знаходиться на висхідній стадії соціально- економічного розвитку. До речі, за цим показником (кількістю років без від’ємних показників розвитку) Польща вже залишила позаду Францію («францу- зьке економічне диво») та Сінгапур («сінгапурське економічне диво»). Залишилася лише одна країна в світі, яка має більш тривалий термін сталого соціа- льно-економічного розвитку – Китай («китайське економічне диво») [20].
В умовах реально діючого «Люблінського три- кутнику» досвід Польщі та Литви щодо імплемента- ції форм, механізмів діяльності та стандартів Євро- пейського Союзу й забезпечення стабільного трива- лого соціально-економічного розвитку може бути адаптовано Україною значно ефективніше. Тим більше, – за умов отримання Україною «Зони віль- ної та всеосяжної торгівлі з Європейським Союзом»
(«Зони вільної торгівлі+ з ЄС»).
Виходячи зі структури національних економік Польщі, Литви та України й сучасної кон’юнктури світових ринків товарів і послуг за галузевою озна- кою найбільш ефективною співпраця країн і безпо- середньо бізнес-структур у межах «Люблінського
трикутнику» може бути в агропродовольчій сфері, логістиці та енергетиці.
Для України досвід соціально-економічного розвитку Польщі та Литви цінним може бути також з погляду створення єврорегіонів і налагодження транскордонного співробітництва та відносно ство- рення й регулювання діяльності вільних економіч- них зон (особливо цінним це може бути у контексті створення вільних економічних зон – територій пріоритетного розвитку у Донецькій та Луганській областях).
Висновки та перспективи подальшого опра- цювання досліджуваної проблеми. Неупередже- ний аналіз у принциповому вигляді генези інститу- ціонального розвитку Польщі, Литви та України протягом другої половини XIV – перших двох деся- тиліть ХХІ ст. та потенціалу їхньої економічної спів- праці свідчить: «Люблінський трикутник» як плат- форма співпраці країн – його співзасновників має низку конкурентних чинників, а отже – перспективи сталого успішного соціально-економічного роз- витку.
При цьому, спільне інституціональне коріння
«Люблінського трикутника» не обмежується Люб-
лінською унією 1569 р.: у реальній дійсності воно було започатковано значно раніше – Кревською унією 1385 р. Це – перше у світі міждержавне союз- ницько-об’єднавче утворення.
Більш того, дані країни мають унікальні влас- тивості подібності та взаємодоповнюваності їхніх національних ділових культур, що може стати реа- льним підґрунтям розширення «Люблінського три- кутнику» вже у недалекому майбутньому.
Разом з тим, необхідно враховувати: протягом останніх двох десятиліть пропозиції щодо ство- рення подібних інтеграційних об’єднань вже були, однак, перспективи практичної реалізації таких про- позицій залишаються проблематичними.
Україна найбільшим чином зацікавлена в успіш- ному функціонуванні «Люблінського трикутнику».
Слід передбачати спроби дискредитації ідеї його створення. Такі спроби будуть як з погляду інститу- ціональних (насамперед, історичних і релігійних), так і з погляду економічних аспектів; не тільки пе- редбачати, а професійно й гідно реагувати.
Першочерговим завданням щодо практичної реалізації концепції «Люблінського трикутнику» є донесення ідеї його життєспроможності до політич- ного істеблішменту та провідних гравців бізнесу країн-засновників нової платформи співпраці, а та- кож актуальності «Люблінського трикутнику», для всього Європейського Союзу.
Стосовно економічних складових подальшого опрацювання досліджуваної проблеми найбільш ак- туальним є визначення перспективних напрямів, форм і методів співпраці Польщі, Литви та України як на міждержавному рівні, так і на рівні бізнес- формувань, а також розробка конкретних інвести-