Університетська 1, 79000, Львів, Україна e-mail: lev67420@ukr.net Проблеми початків козацтва і їх формування в рамках европейського фронтиру далі є актуальними

Proceedings of History Faculty of Lviv University. 2020. Issue 21.

УДК 94(477) “14–16”

ЕВРОПЕЙСЬКИЙ ФРОНТИР І ПРОБЛЕМИ ПОЧАТКІВ КОЗАЦТВА

Леонтій ВОЙТОВИЧ

Львівський національний університет імені Івана Франка кафедра історії середніх віків та візантиністики

вул. Університетська 1, 79000, Львів, Україна e-mail: lev67420@ukr.net

Проблеми початків козацтва і їх формування в рамках европейського фронтиру далі є актуальними. Повільно долаються давні стереотипи, зокрема версія появи козацтва в результаті трансформації селян-втікачів від феодального гніту в умовах ординської загрози. Але все ще відроджуються версії уходництва або ж походження козаків від бродників. У пропонованій студії проаналізовано вражливі сторони існуючих версій. Розглянена ситуація у причорноморських степах у період розпаду Золотої Орди і появи Кримського ханства, проблема оборони степових кордонів. Проаналізовано появу на фронтирі ординських козаків, початки й умови формування українського козацтва і його зв’язок з нижчими військовими станами Великого князівства Литовського та участь шляхти і окремих князівсьвих родин у цих процесах. Повністю підтримано версію Сергія Леп’явка стосовно формування українського козацтва. Простежено зміну чисельности, структуру і організацію, озброєння, логістику козацького війська, причин активности в морських походах.

Окрема увага приділена козацькій еліті, її стосункам з адміністрацією, прагненням і сподіванням, спробам організувати реєстрове військо і підпорядкувати козацтво державній владі, зокрема рекомендації київського біскупа Йосифа Верещинського. Показано, що уряд не вникав у ситуацію фронтиру, навіть намагався ліквідувати козацтво, не маючи йому відповідної альтернативи. При цьому під час кожного загострення на різних кордонах, зокрема у Прибалтиці чи на сході з Московською державою, уряд розгортав мобілізацію козацтва, відкладаючи на майбутнє вирішувення пов’язаних із ним проблеми. Врешті ця невдала політика уряду підштовхнула козацтво до епохи польсько-козацьких війн, які підготували падіння самої Речі Посполитої.

Ключові слова: европейський фронтир, козацтво, Дике поле, бродники, низове військо, Йосиф Верещинський.

Европейський фронтир

, своєрідна “сторона кордону як явища, що легко могло перетворитися у справжній військовий фронт”

, тобто мілітарна зона, яка відділяла европейську християнську цивілізацію від кочових суспільств, пролягала причорноморськими степами від кінця ІХ ст., коли християнство нарешті утвердилося на Русі. Поява могутньої Монгольської імперії та її

1 Ігор Чорновол, Теорія компаративних фронтирів. Регіональна історія України. Вип. 3.

(Київ, 2009), 41–66; Його ж. Відповідники поняття frontier у інших мовах. Historia – Mentalność – Tożsamość. Rosja i Europa Zachodnia w polskiej i ukraińskiej historiografii XIX i XX wieku. (Gdańsk:

Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego, 2013), 125–140; Його ж. Компаративні фронтири.

Світовий і вітчизняний вимір. (Київ: Критика, 2015). 376 с.

2 Ярослав Дашкевич, Україна на Великому кордоні. Давня і середньовічна історія України.

На пошану Іона Винокура з нагоди його 70-річчя. (Кам’янець-Подільський, 2000), 290.

Західного відламу – Золотої Орди, відсунуло европейський фронтир до меж королівства Руси (Галицько-Волинської держави), чиє військо в ХІV ст. сусіди вважали нездоланним захистом від ординців

. Розпад Золотої Орди і перехід причорноморських степів до Великого князівства Литовського, знову пересунули европейський фронтир далі на південь. Поява окремого Кримського ханства, яке підштовхували одне проти другого Велике князівство Московське та Велике князівство Литовське, що перебували у постійній конфронтації, покликало проблему оборони південних кордонів

.

Система оборони пiвденних кордонiв обох держав бажала кращого, що значно полегшувало ординцям їх завдання. Московська держава щоліта (зимою Дике поле було непрохідне) виряджала в поле спеціяльний наряд – до 20 тис. помісного війська, яке татари легко обходили, користуючись неузгодженістю дій окремих командирів і слабкою мобільністю противника

. Борис Годунов (1551–23.04.1605) розпочав колонізацію південних степів, просуваючи далі на південь лінії оборони, укріплені засіками, розвідувальними заставами та фортецями, удосконалюючи службу в нарядах. Його наступники продовжили цю практику. Але ефективність тієї організації оборони була низька

. У Польсько-Литовської держави взагалі не було жодної системи оборони південних кордонів, крім ріденького ланцюжка застарілих замків зі залогами в кілька десятків воїнів, підсилених ополченцями міст та містечок. Тому в 1482 р. Менґлі-Гірей легко дійшов аж до Києва і без особливих зусиль навіть здобув його, бо укріплення Києва від домонгольських часів тільки трохи підремонтували київські Ґедиміновичі. Так само виглядали укріплення інших нових і старих міст

. Прикордонні старости не мали ні сил, ні

3 Лист польського короля Владислава Локєтка до папи Івана ХХІІ від 21.05.1323 р. (Monumenta Poloniae Vaticana. T. 1. (Kraków, 1913), 83).

4 Богдан Якимович, Феномен нашої історії. До 500-річчя українського козацтва. Україна та українці: події далекі і близькі. (Львів, 2017), 373–374.

5 “Оглядаючись на оборонну систему південного фронту Московської держави в цілому дивуєшся її розтягненості, рихлості і, особливо, неузгодженості розвідувальної служби з розміщенням московських армій” (Алексей Яковлев. Засечная черта Московського государства в XVII веке: очерк из истории обороны южной окраины Московского государства. (Москва, 1916), 287).

6 “... до побудови Білгородської лінії достоїнства „московської оборонної системи” були вельми сумнівні і помітні тільки у порівнянні з майже повною відсутністю такої у Польщі... Уряд не піклувався серйозно про оборону повітів польової окраїни, обмежуючись традиційною сторожовою службою, котра поступово втрачала загальноросійські організаційні форми і значення” (Владимир Загоровский. Белгородская черта. (Воронеж, 1969), 54, 69). Воєначальники, призначені керувати обороною від Кримського ханства, виявляли “малодушність, нерішучість і непридатність”, а “розпорядження московського уряду... були випадковими, зумовленими тимчасовими обставинами і не мали зв’язку одне з одним” (Русская военная сила. История развития воeнного дела от начала Руси до настоящего времени. Под ред. А. Н. Петрова. Т. 1.

Изд. 2. (Москва, 1897), 118, 245).

7 У Каневі новий замок на Дніпровій горі, оточеній ровом, займав прямокутник 80х40 метрів, стіни якого, як і в часи Київської Руси, були зроблені з 26 городнів (дерев’яних зрубів шириною до 6 метрів, заповнених утрамбованою землею й обмазаних назовні глиною для охорони від

коштів для організації хоча б сторожової служби. А важкі панцерні дружини удільних українських князів не мали жодних шансів догнати ординців, які вміло уникали з ними зіткнень. Непридатність шляхетського ополчення повністю проявилась у виправах у Дике поле, зокрема в 1497 р.

, а сумна статистика ординських нападів та її резонанс у суспільстві

змушували шукати виходу у виплатах “упоминків” та спробах домовитися або вплинути на Гіреїв через їх сюзеренів Османів, що постійно завершувалося невдачами

.

І за таких умов фронтир народив специфічне явище, яке використали обидва супротивники, – козацтво.

Степові простори Дешт-і Кипчаку (Дикого поля) були багаті звіриною та птицями, а численні ріки – рибою та бобрами. Крім того, тут добували селітру (одну з головних складових пороху) та на численних солончаках сіль (основний консервант цієї епохи). Однак саме перебування в Дикому полі вимагало досконалого володіння зброєю і наявности такої зброї, що була дуже дорогою, а права володіти зброєю було практично позбавлене селянство, яке відлучили від зброї ще в ранньому середньовіччі. І це дозволяє повністю відкинути заідеологізовані стереотипи про селян-втікачів від феодального гніту, які стали козаками

. З цієї ж причини дуже обережно слід ставитися і до досі популярної

вогню). На стінах було 6 критих веж, помости і припілки. Єдині ворота мали підвісний міст через рів. У середині замку були дерев’яні церква, дім старости, погреби, кілька маленьких приміщень для челяді та залоги. Уся артилерія замку і його вогнепальна зброя числили 1 велику, 2 малі гармати, 3 серпантини калібром 11 см, 3 гаківниці та 20 аркебуз (Архив Юго-Западной России.

Ч. 7. Т. 1. Док. 15. (Киев, 1887), 91–105). Місто, яке примикало до замку, оточував палісад на земляних валах і крім ополчення, очоленого війтом, воно не мало жодного війська.

8 Olgierd Górka, Białogród і Kilia a wyprawa 1497 r. (Warszawa, 1932); Zigmund Spieralski.

Obrona potoczna. Pamiętnik VIII Powszechnego Zjazdu Historyków Polskich w Krakowie 14–17 września 1958. (Warszawa, 1958), 241–249.

9 Ярослав Дзира, Татаро-турецькі напади на Україну XIII–XVI ст. за хроніками Бєльського та Стрийковського. Український історико-географічний збірник. Вип. 1. (Київ, 1971), 90–124.

10 Кримські правителі вічно скаржилися на невчасно прислані “упоминки” та підступність сусідів, а часом звалювали на вину свавільних васалів з ногайських орд. У 1607 р. ординці взяли великий ясир в околицях Вінниці, Гайсина і Шаргорода, король Сіґізмунд ІІІ звернувся 8 листопада до султана Ахмеда І, з яким у нього був мир. Поки скарга розглядалася і ординці доповідали про страхітливі напади запорозьких козаків, у 1608 р. татарські загони знову стояли під Гайсином, біля Прилук, Немирова й Вінниці (Леонид Львов, Отношения между Запорожской Сечью и Крымом, (Одесса, 1895); Владислав Хензель. Проблема ясыря в польско-турецких отношениях XVI–XVII вв. Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIIІ вв. (Москва, 1979), 147–158; Тарас Батюк, Збройні сили України в протистоянні турецько-татарській експансії у другій половині XVI – на початку XVII ст.: історіографія проблеми. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 10.

(Дрогобич, 2006), 186–200).

11 Для селян, які жили у відносній безпеці і не відчували такого гноблення, яке би змусило їх кидати родини і наражати себе на смертельну небезпеку в Дикому полі без зброї, придбати яку було неможливо без відповідних ресурсів і без навиків володіння цією зброєю та елементами військової організації, не існувало чинників, які би могли спонукати до подібних дій. Навіть право селянського відходу з землі власника було обмежене у Московській державі тільки у Судебнику 1497 р., у Польщі – в 1505 р., в Литві – в 1588 р. Протягом XV ст. панщина (labores)

теорії уходництва

. Важко собі уявити сезонних пасічників чи навіть мисливців відповідно озброєних і у панцирах, без чого в XV ст., як і без належної військової оргазізації, вижити в Дикому полі було би неможливо.

Також не виглядає переконливим відродження інтересу до версії походження козаків від бродників

, які були окремим етносом, близьким до аланів

, або ж корпорацією, яка обслуговувала броди і торговельні шляхи в низів’ях Дунаю, Дністра, Південного Бугу та Дніпра

. Востаннє бродники згадані під 1353 р. у складі війська великого князя рязанського Олега Івановича на війні з Москвою

. Зрозуміло, що ці бродники ніяк не могли бути пов’язані з нащадками бродників, які наприкінці ХІІ ст. допомагали болгарам проти візантійців. Існування подібної

становила в середньому 14 днів на рік, пізніше зросла до 1 дня на тиждень (постанова Торуньського сойму 1519 р.) і королівська влада забороняла цю норму збільшувати (1533). Тільки від 1570-х рр.

ця норма почала зростати до 2 днів на тиждень з лану землі (лан або від 1557 р. волока – прибл.

18 га землі, яка надавалася патріярхальній родині з 10–12 осіб). При цьому села на німецькому і волоському праві не відбували панщини зовсім. Прикордонні села часто відбували сторожову повинність і т. д. Поява фільварків, де частково використовували найману працю, та ріст попиту на сільськогосподарську продукцію, яку вивозили в Европу, викликали не тільки економічний підйом Речі Посполитої в XV ст., але й зростання доходів сільського населення (Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т. 5. (Львів, 1905), 107–222; Т. 6. (Львів, 1907), 141–234).

12 Василь Боєчко, Анатолій Чабан, Роль зарубіжних територій в процесі генезису козацтва.

Український історичний журнал. (Київ, 1999), № 2, 48–63.

13 Матвей Любавский, Начальная история малорусского казачества. Журнал Министерства Народного Образования. (1885), № 7, 12; Николай Волынкин. Предшественники казачества – бродники. Вестник Московского гос. ун-та. Серия 8. История. (Москва, 1949), 56; Микола Котляр, Хто такі бродники (До проблеми виникнення українського козацтва. Український історичний журнал. (1969), № 5, 95–101; Георгий Губарев, Казаки и их земля в свете новых данных. Вторая книга о казаках. (Буэнос-Айрес, 1974), 11; Андрей Гордеев, История казачества. Т. 1. (Москва, 1992), 73–74; Александр Сопов, Историография вопроса о происхождении казачества. Проблемы изучения и пропаганды казачьей культуры. (Майкоп, 1998), 20–28; Его же, Исторические предшественники казаков, становление и развитие казачества.

Вестник Адыгейского гос. ун-та. (2006), № 1, 27–32; Его же,. Бродники – предшественники казаков. Вопросы казачьей истории и культуры. Вып. 4. (Майкоп, 2009), 16–22; Его же, Происхождение казачества: возвращаясь к проблеме. Вестник Московского гос. ун-та. Серия 8. История. (Москва, 2011), № 1, 54–65.

14 Олег Бубенок, Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI – начало XIII в.). (Киев, 1997), 137.

15 Леонтій Войтович, Галицьке князівство на Нижньому Дунаї. Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. (Галич, 2008), 3–18; Його ж, Галицька земля і Візантія у ХІ–

ХІV століттях. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 14–15. (Дрогобич, 2011), 37–60; Idem, Ruś halicka a Bizancjum w XI–XIV w.: wybrane problemy. Zeszyte Naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego. Prace Historyczne. T. 138. (Kraków, 2011), 41–64; Idem, Galician Ruthenia and Byzantium in 11–13th century: selected issues. Colloquia Rusica. T. 1. Ruś średniowieczna a sąsiedzi (IX – połowa XIII wieku). (Kraków, 2011), 137–140; Його ж, Галич у політичному житті Європи XI–XIV століть. (Львів, 2015), 105–106; Його ж, Ярослав Осмомисл: спроба портрета. Україна:

культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 28. Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві, (Львів, 2016), 468–481.

16 Рогожский летописец. Полное собрание русских летописей. Т. 15. Вып. 1. (Санкт-Петербург, 1922), 63.

корпорації в XIV cт. у причорноморських степах між Дніпром і Дунаєм, заповнених великими ординськими містами, більш ніж сумнівно.

Зрозуміло, що першими господарями окраїн Дикого поля були степовики- ординці. В ординських улусах на їх межах ближче до осілого населення зосереджувалися нукери та улани, які не хотіли перебувати в системі ординської організації з її жорстким поділом на десятки та сотні і виконанням наказів мурз та емірів. Такі ординці не лише полювали та рибалили в прикордонній зоні, а на свій страх та ризик організовували наскоки на осіле населення та купецькі каравани, збуваючи свою здобич в ординських ставках та містах на ринках.

Звалися такі розбійники – козаками

. Ординська верхівка часто переслідувала козаків, але переважно не заваджала їх існуванню, а при потребі використовувала як провідників під час походів, а купці з охотою скуповували їх здобич дешево, взамін продаючи за дорогою ціною необхідні припаси та харчі. На зиму ці козаки приставали до ординських зимівників, проїдаючи тут свої ресурси, щоби влітку знову відійти в степ. Подібні степові “промисловики” стали організовуватися у ватаги і на степових окраїнах українських та російських князівств. Серед них значну частину становили звиклі до степу рештки половців та чорних клобуків, які раніше були пов’язані з руськими князями. Ці неординські козаки теж дозволяли собі шарпати купецькі каравани, а також ординські стани. На зиму вони відходили у прикордонні міста, збуваючи свою здобич та результати

“промислів”. Адміністрація прикордонних земель користала з їх досвіду та допомоги і не заважала їх діяльності. Під їх прикриттям, напевно, діяли найвідчайдушніші уходники.

Зачатки їх організації припадають десь на 1393–1411 рр., коли васал великого князя литовського Вітовта, внук Мамая, князь Олександр (Лексада) Глинський на степових кордонах нижче порогів почав формувати з козаків різного походження низове військо за орденськими зразками

. Трохи пізніше згадки про таких козаків зафіксовані під 1444 р. у Рязанському князівстві, де вони взяли участь у боях з казанським царевичем Мустафою на лижах, будучи озброєні сулицями, рогатинами і шаблями

. Перші українські козаки, згадуються в 1489 р.

17 Тюркське слово козак у значенні вільна людина має дуже давнє походження (Григорій Халимоненко, Інститут козацтва: тюркського й українського. Східний Світ, (1993), № 1, 108–

111). Вперше воно зафіксоване у Codex Cumanicus (словнику половецької мови, список якого з 1303 р. зберігся в бібліотеці собору св. Марка у Венеції), складеному латинськими місіонерами ХІІ–ХІІІ ст., а пізніше зустрічається в актах генуезьких колоній у Криму. Етимологія цієї назви спірна. Правдоподібно походить від тюркського ко – броня, панцир та закінгі – сторож межі, від заха – межа. Можливо, що первинне значення терміну козак – опанцерований сторож на межі (Пётр Бутков, Об имени казак. Вестник Европы. (Москва, 1822), 193).

18 Вадим Ільїнський, Георгій Шаповалов, Земельно-майновий стан на Запоріжжі у XIV–XV ст.

як чинник заснування козацького війська низового. Музейний Вісник. Вип. 15/2. (Запоріжжя, 2015), 100–114.

19 Никоновская летопись. Ч. 3. Полное собрание русских летописей. Т. 11. (Санкт-Петербург, 1897), 62; Николай Арцибашев. Повествование о России. Кн. 3. (Москва, 1843), 194; Михайло Грушевський, Історія України-Руси. Т. 7, (Київ–Львів, 1909), 78.

як провідники війська, очоленого принцом Яном Альбрехтом, сином короля Казимира Ягелончика, які добре знали степ

. А у 1492 р. для захисту від козаків кримський хан Менглі-Гірей відбудував стару литовську фортецю Дашків як Очаків і спорудув біля о. Тавані (поблизу нинішньої Каховки), де ширина ріки не перевищувала 500 кроків, фортецю Іслам-Кермень

.

Тому, на мій погляд, слід погодитися з обґрунтованим висновком Сергія Леп’явка, що козацтво виникло на базі різноманітних нижчих військових станів Великого князівства Литовського, які не мали земельних володінь і власних гербів: панцирних і путних бояр, замкових слуг та інших

. Вони злилися з нащадками козаків князя Олександра Глинського, від яких перебрали низку тюрських назв, термінів і звичок. До них приєдналася також дрібна шляхта і, навіть, нащадки удільних князів

. Переважна більшість козацьких вождів походила від шляхти, менше – із міщан

. Від середини XVI ст. в козацькому

20 Польський хроніст Мартин Бєльський (1495–1575) писав, що військо успішно просувалося у степах Південного Поділля завдяки місцевим козакам, які були провідниками (Kronika Marcina Bielskiego. T. 2, (Sanok, 1856), 882).

21 Алексей Гайворонский, Созвездие Гераев. (Симферополь, 2003), 15–16; Его же, Повелители двух материков. Т. 1, (Киев–Бахчисарай, 2007), 40–101; Владислав Гулевич, “Казимир Ягайлович і Менглі Гірей; від друзів до ворогів”. Український історичний журнал. (Київ, 2013), № 1(508), 40–66.

22 Зближення обох частин Речі Посполитої та панівна ідеологія сарматського міту все більше перекладали військову службу винятково на шляхетство. Уряд Великого князівства Литовського розпочав ревізію і перевірку земельних надань та шляхетства (вивід прав шляхетства 1522, опис війська 1528 р., ревізії замків 1545 та 1552 рр., волочна поміра 1557 р.). Ті категорії бояр, які не змогли довести свого шляхетства, переходили в корпорацію державних селян і мусили платити податки. Люблінська унія 1569 р. поширила на українські землі взамін Литовських статутів польське право, яке взагалі не знало негербової шляхти. “Бояри-шляхта” мусили перетворитися на підданих і змінити шаблю на рало. Частка з них збереглася як “околична шляхта” біля прикордонних замків на зразок Бара, де їх підтримала місцева адміністрація як єдиний засіб оборони території, чи як пізніша “ходачкова шляхта” на карпатських кордонах (також за мовчазною згодою місцевої адміністрації). Більшість, особливо на Київщині та Брацлавщині, влилася у лави козацтва, принісши з собою до нього лицарські традиції епохи Ягеллонів (Сергій Леп’явко, Про природу станових привілеїв українського козацтва. Проблеми української медієвістики, (Київ, 1990), 89–98; Його ж, До проблем становлення козацького стану. Другий Міжнародний конгрес україністів. Львів, 23–28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Ч. 1, (Львів, 1993), 84–

86; Віталій Щербак, Формування козацького стану в Україні, (Київ, 1997).

23 Передовсім Вишневецькі та Ружинські. Князь Флоріян Ґедройц був старшиною у війську Северина Наливайка, залишився серед козаків і пізніше з Федором Полоусом воював проти урядових військ (Володимир Доманицький. Козачизна на переломі XVI і XVII століть (1591–1603).

Записки НТШ. Т. 63. (Львів, 1905), 134). Князь Януш Богданович Друцький-Соколинський у 1615 р. перебував серед запорожців і був ініціятором походу до Очакова (Документи російських архівів з історії України. Т. 1. Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. Упорядники Л. Войтович, Л. Заборовський, Я. Ісаєвич, Ф. Сисин, А. Турилов, Б. Флоря, (Львів, 1998), 83).

24 Козацькі вожді: Пац Юрій (1489–1500), Лянцкоронський Предислав (1503–1531), отаман Полюс (1508), Полозович Сенко (1508, 1511, 1524), Дашкович Остафій (1508–1535), отаман Венжик з Хмільника (1514), Кмітіч Христофор (1520, 1524), Претвіч Якуб Бернард (1538–

1551), князь Вишневецький-Байда Дмитро (1551–1563), отаман Млинський (1563–1570), отаман Бируля (1566–1570), отаман Іскорка (1566–1570), реґіментар реєстру Бадовський Ян (5.06.1572–

1581), гетьман Свірговський Іван (1574), кошовий отаман Павлюк (1575), гетьман князь Богдан Ружинський (1575–1576), гетьман Шах Яків (1577–1578), гетьман Лук’ян Чорнинський (1578, 1586), гетьман Арковський (1578), гетьман Дем’ян Скалозуб (1579–1580), князь Ружинський Остафій (1581–1583), гетьман Орешовський Ян (1581–1590), кошовий отаман Зборовський Самійло (1583–1584), гетьман князь Ружинський Михайло (1584–1586), кошовий отаман Кулага Захар (1585), гетьман Богдан Микошинський (1586, 1594, 1595), князь Ружинський Микола (1587), князь Ружинський Кирик (1588), гетьман Чановицький Войтех (1590), гетьман Косинський Криштоф (1590–1593), гетьман Полоус Федiр (весна 1595,1596,1598), гетьман Лобода Григорій (весна 1595 – 20.03.1596), гетьман Шаула Матвій (20.03–24.03.1596), гетьман Наливайко Северин (Семерій?) (24.03–28.05.1596), реґіментар реєстру Байбуза Тихон (1596–1599), гетьман Кремпський Кароль (літо 1596), гетьман Нечковський Христофор (літо 1596), гетьман Кішка Самійло (1599–1602), гетьман Крутневич (Кортневич) Гаврило (1602–1603), гетьман Куцко (Куцкович) Іван (1602–1603), гетьман Косий Іван (1602–1603), гетьман Ізапович Григорій (кінець 1606), гетьман Зборовський (1606, 1608), гетьман Олевченко (1609), гетьман Андрієвич Каленик (1609–1610, 10.1624–01.1625, літо 1632), гетьман Тискіневич Григорій (травень 1610), гетьман Конашевич-Сагайдачний Петро (1610? – 03.1617, 10.1617–03.1620, 08.1621–10.04.1622), гетьман Василь Стрілковський (1616), гетьман Барабаш Дмитро Богданович (03–10.1617), гетьман Стецик (Стецько) (1618), гетьман Неродич-Бородавка Яків (03–23.08.1620), гетьман Голуб Оліфер Євстахович (03.1622–10.1624, перша половина 1626), гетьман Пирський (01–09.1625), гетьман Жмайло Марко (09–5.11.1625), гетьман Дорошенко Михайло (5.11.1625–12.1628, з перервами), гетьман Вовк Костянтин (друга пол. 1626), гетьман Чорний Григорій (12.1628–09.1629), гетьман Іванович Левко (09–12.1629), гетьман Федорович-Трясило Тарас (1630–1632), гетьман Конашевич-Бут Павло (17.05–28.05.1630), гетьман Орендаренко Тиміш Михайлович (28.05.1630–

22.09.1631), гетьман Кулага-Петражицький Іван (22.09.1631–літо 1632), кошовий Бубновський Леонтій (1632), кошовий Перев’язка Семен (1632), гетьман Діденко Андрій Гаврилович (літо 1632–04.1633), гетьман Дорошенко Дорофій (04–8.06.1633), гетьман Острянин (Остряниця) Яків (8.06.1633–1634, 12.1637–3.06.1638), регіментар реєстру Караїмович Ільяш (весна 1634, 24.12.1637–1648), гетьман Сулима Іван (1634–09.1635), гетьман Григорович Максим (осінь 1635), гетьман Михнович-Бут Павло (Павлюк) (1636–24.12.1637), гетьман Томиленко Василь (1636–

08.1637), гетьман Кононович Сава (літо 1637), гетьман Гуня Дмитро (3.06–28.06.1637), кошовий отаман Півтора-Кожуха Карпо (1647), отаман Гулак (Булюк?) Максим (1647), гетьман Хмельницький Богдан Зиновій Михайлович (21.01.1648–27.07.1657), гетьман Забуський Семен (28.07–9.08.1649), гетьман Худолій (02–03.1650), гетьман Хмельницький Юрій Богданович (27.07–

24.08.1657, 14.09.1659–01.1663, 1677–1678, 1685, князь Малоросійської України, 1678–1681), гетьман Барабаш Яків (09.1657–05.1658), гетьман Виговський Іван Афанасійович (25.08.1657–

14.09.1659), наказний гетьман Безпалий Іван (10.1658–10.1659), гетьман Іскра Іван Якович (січень 1659), наказний гетьман Сомко Яким (10.1660–06.1663), гетьман Тетеря Павло (01.1663–07.1665), гетьман Брюховецький Іван Максимович (06.1663–8.06.1668), гетьман Опара Степан (07–08.1665), гетьман Дорошненко Петро Дорофійович (08.1665–19.09.1676), гетьман Суховій Петро (кінець 1668–літо 1669), гетьман Многогрішний Дем’ян (12.1668–05.1672), гетьман Ханенко Михайло (літо 1669– 4.03.1672), гетьман Іван Самойлович (05.1672–07.1687), гетьман Гоголь Остап (05.1675–5.01.1579), гетьман князь Юрій Дука (1681–1683), гетьман Станіслав Куницький (осінь 1683 – зима 1684), гетьман Драгинич Яній (1683–1684), гетьман Могила Андрій (зима 1684–

1686), гетьман Мазепа Іван Степанович (25.07.1687–03.1710), наказний гетьман Гришко (1692), гетьман Петрик (1692–1696), наказний гетьман Самусь (1696–1704), гетьман Скоропадський Іван Ілліч (7.12.1708–14.07.1722), гетьман Орлик Пилип (03.1710–1742), наказний гетьман Полуботок Павло Леонтійович (07.1722–18.12.1723), гетьман Апостол Данило Павлович (1.10.1727–17.01.1734), гетьман Розумовський Кирило Олексійович (1750–1764) (Леонтій Войтович. Османська імперія і Кримське ханство. Фронтир: московсько-литовське суперництво, козацтво, граничари, гайдуки. Войтович Л., Овсінський Ю., Історія війн і військового мистецтва.

Т. 1. Від зачатків військової організації до професійних найманих армій, (Харків, 2017), 848–891.

середовищі верхівка вже формувалася з родовитого козацтва, переплетеного між собою родинними зв’язками

.

Перші покоління козаків до часів князя Дмитра Вишневецького-Байди носили дідівське озброєння – легкі захисні панцири, байдани

, колонтарі, бехтерці, шоломи. Були озброєні списами, шаблями і луками, які ще використовували до середини XVII ст. Лук був значно ефективніший стосовно густоти стрільби на одній відстані з ручною вогнепальною зброєю, а зі скорострільности перевищував вогнепальну зброю у 5–10 разів

. Але козацтво вчасно оцінило ефективність вогнепальної зброї, яка стала основною з другої половини XVI cт. Це були переважно трофейні “яничарки” – турецькі мушкети, на той час значно кращі за европейські

. Козацька піхота була знайома зі стрільбою випалами (залпами)

. Вона прославилася в морських походах, висадці десантів, здобутті фортець та інших блискавичних операціях. У походах вони використовували весельно-парусний тип кораблів, т. з. “чайки”, які завдяки очеретяному поясу мали високу надійність на воді навіть у штормову погоду

. Військо мало польову артилерію

та численну дрібнокаліберну артилерію (фальконети) на чайках і в

25 Гетьман Криштоф Косинський, вперше згаданий 1586 р. як козацький старшина, був одружений з княжною Марухною Ружинською, дочкою козацького вождя князя Остафія та сестрою гетьманів Богдана (“Чорного гетьмана”), Миколи та Кирика Ружинських (Войтович Л., Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль, (Львів, 2000), 304).

26 Звідки походить прізвисько князя Дмитра Вишневецького – Байда.

27 Про це навіть свідчить прізвисько знаменитого гетьмана Петра Конашевича – Сагайдачний.

28 Козак з мушкетом став символом та емблемою війська (Володимир Грабовецький, Віталій Гавриленко, Невідомий універсал і найдавніша козацька печатка гетьмана Григорія Лободи.

Середні віки на Україні. Вип.1, (Київ, 1971), 121–129).

29 При цьому використовувався лад батава в три лави (Дмитро Яворницький. Історія запорізьких козаків. Т. 1. (Львів, 1990), 267). Зрозуміло, що при цьому перша лава, зробивши випал, відходила назад, уступаючи місце другій, що дозволяло вести частий, майже неперервний, вогонь. Тобто козацька піхоти використовувала ту саму побудову бойових порядків, що і европейські мушкетери: лад караколь (Леонтій Войтович, Зародження професійного війська.

Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 21. Scripta manent.

Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича, (Львів, 2012), 164–175; Його ж, Козацька піхота: озброєння, організація, бойові можливості на тлі європейської лінійної піхоти кінця XV – середини XVII ст. Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Вип. 3, (Кам’янець-Подільський, 2012), 64–79).

30 Николай Краснов, Казачий флот. Военный сборник. (1885), № 10–12; Віктор Фоменко, Про козацькі човни “чайки” та “дуби” (XVIІ–XVIII ст.). Український історичний журнал. (1968),

№ 8, 107–110. Слід звернути увагу, що Чорне море на той час було турецьким озером, турецький військовий флот перебував у Середземному та Егейському морях, для боротьби з козаками його викликали з допомогою світлового телеграфу або ж кур’єрів, що дозволяло козакам щасливо оминути зустрічі з ним. Також причорноморські фортеці мали старі споруди і слабкі гарнізони.

31 28 травня 1596 р., капітулюючи під Солоницею, козаки видали польному гетьманові Станіславові Жолкєвському 24 гармати, а також срібну гетьманську булаву, срібні литаври та військові хоругви, серед яких було дві хорогви, даровані цісарем Рудольфом ІІ, одна дарована ерцгерцоґом Максиміліяном та одна – трансільванським князем Жиґмонтом Баторі.

польових укріпленнях. Козаки були знайомі з мистецтвом інженерної атаки фортець, про що свідчать епізоди з московського походу 1618 р., та технікою мінної війни (саме на підкопі від вибуху порохової міни загинув гетьман Богдан Ружинський). Постачання війська було проблематичним, особливо амуніцією.

У забезпеченні необхідними військовими матеріялами (селітрою, свинцем, оловом, різними видами зброї) важливу роль відігравали черкаські та канівські старости, а також українські князі та маґнати, пов’язані з козацтвом, про що найкраще свідчать регулярні заборони соймів та королівські універсали.

Загальна кількість українських козаків була невеликою і зростала повільно

. Черкаський і канівський староста Остап (Євстахій) Дашкович (1455–1535), який з допомогою козаків успішно воював з ординцями, в 1532 р. вперше на соймі поставив вимогу про організацію постійного козацького війська для захисту дніпровських перевозів чисельністю 2 тис. піхоти, 500 осіб кінноти та військової флотилії. Але перший козацький реєстр чисельністю 300 осіб організований аж 5 червня 1572 р.

. Наступні козацькі реєстри складали: 500 осіб (1578), 1000 (1590, 1617), 2200 (1601), 3000 (1619), 5000 (1624), 6000 (1625, 1630), 7000 (1634), 6000 (1637) і 40 тис. (1649). Реальне число козаків завжди було більшим за реєстри

.

32 Перші відомі козацькі походи проти татар у 1489 р. під командуванням київського воєводи Єжі Паца та в 1508 р. під командуванням черкаського старости Сенька Полозовича були кінними.

В них брало участь менше тисячі осіб. Той же Сенько Полозович з Христофором Кмітичем у 1523 р. з наказу короля Сиґізмунда Старого зібрали до двох тисяч козаків, з якими обороняли дніпровські переправи, але це військо розійшлося, так і не отримавши обіцяної платні (Zbignew Wόjcik, Dzikie Pola w ogniu: O kozaczyzni w dawniej Rzeczi Pospolitej, (Warszawa, 1960), 18–20).

33 За універсалом короля Сиґізмунда Августа, руському воєводі Юрію Язловецькому доручалося набрати “певний почет” чисельністю 300 козаків, який мав очолити подільський шляхтич Ян Бадовський з безпосереднім підпорядкуванням коронному гетьманові. Козаки, взяті до реєстру, мали отримувати платню 2–3 польських золотих і сукно на каптан, їм дозволялося тримати у своїх домах вільний шинк (продаж горілки, меду і пива), не платити податків та чиншів.

Вони звільнялися з-під юридикції королівських чиновників і підлягали реґіментареві реєстру.

34 У 1574 р. гетьман Іван Свірговський привів у Молдову військо з 1400 козаків, які були організовані в 10 сотень, та два загони по дві сотні. У 1577 р. гетьман Яків Шах для походу в Молдову зібрав початково 6 сотень, залишивши три сотні на Січі. Долучивши загони з прикордоння, він разом з Іваном Підковою вторгся в Молдову з 1200 козаками. Враховуючи, що якась частина козаків залишалася на прикордонні, можна оцінити реальну чисельність запорозьких козаків близько 3 тисяч. У 1584 р. кошовий Самійло Зборовський зібрав 3 тисячі нереєстрових козаків. У 1587 р. для наскоку на Кодню гетьман Лук’ян Чорнинський зібрав кілька сотень козаків. У гетьмана Криштофа Косинського під П’яткою 2.02.1593 р. було 5 тисяч козаків з 26 гарматами. Григорій Лобода в жовтні 1593 р. привів під Київ 4 тисячі козаків.

Імперський дипломат, досвідчений військовик, Еріх Лясота в 1594 р. оцінив сили козаків у 3–5 тисяч. Самі козаки в листі до імператора від 3.07.1594 р. обіцяли виставити 6 тис. У жовтні 1594 р.

об’єднані сили Г. Лободи та С. Наливайка осягали 12 тис. За реєстром 1601 р. військо складалося з чотирьох 5-сотенних полків по 500 козаків і мало артилерію з 20 гармат. Полк ділився на два відділи, очолені осавулами. При полковникові були обозний, писар, хорунжий, сурмач, литаврник і трубач. Сотні ділилися на курені по 10–12 козаків. Платня гетьмана становила 120 злотих.

Войсковий обозний і войсковий писар отримували рівну платню з полковниками. Для походу на Москву в 1618 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зібрав приблизно 20 тис. війська. У цей же

Іноді нереєстрові козаки числилися як джури

, вони отримували частину військової здобичі, а часом з ними ділилися і платнею, відпущеною урядом на реєстр. Реєстрові і нереєстрові козаки мали однакову організаційну структуру.

Козацькі вожді спочатку іменувалися отаманами

і кошовими отаманами

, а вже від 1574 р. стали називати себе гетьманами

за взірцем військової верхівки Речі Посполитої. Так само за зразками Речі Посполитої були утворені уряди генеральної старшини: суддя, осавул, писар, обозний, хорунжий і бунчужний.

Спочатку військо ділилося на сотні, які називалися за прізвищем сотника.

Сотні ділилися на десятки, що називалися за прізвищами десятників. З ростом чисельности військо стало ділитися на полки, які спочатку мали назву за прізв ищем полковника. Окремі гетьмани (Г. Лобода, А. Наливайко, П. Конашевич-Сагайдачний) мали свої гетьманські полки, які називалися за їх іменем. Інші гетьмани мали свої менші підрозділи – роти (ровти) чи сотні. При полковниках також були осавули, писар, хорунжий і обозний, званий отаманом.

Полк складався переважно з п’яти сотень. На практиці це означало 500–

800 козаків, не рахуючи джур-пахолків. Рідше – до тисячі козаків. Менше 500 козаків числив мало який полк

. Часом у складі полку виділялися підрозділи

період не менше 2 тис. козаків перебували у війську королевича під Вязьмою. За інформацією учасника подій полковника С. Чаплинського, під Хотин у 1621 р. прийшло 30 тисяч піших і 10 тисяч кінних козаків. Реєстр війська під Хотином налічував 41520 осіб (Тарас Батюк, Козацькі збройні формування у ІІ половині XVI – першій чверті XVII ст. Проблеми гуманітарних наук.

Вип. 14, (Дрогобич, 2006), 84–93).

35 Джура, від перського товариш, зброєносець, цим терміном, запозиченим з тюркської, позначалися козаки не внесені у компути (списки реєстру), які не отримували платні за службу, а лише частину військової здобичі.

36 Отаман, від тюркського ота – батько і ман – людина, буквально батько-командир.

37 Кошовий отаман – отаман (командир) коша (тюрк. табір). Першим відомим кошовим отаманом був Хома (Фока) Покотило, який у 1572 р. очолив морський похід. У 1574 р. на підтримку гетьмана Івана Свірговського напав зі флотилією на Ізмаїл, Кілію і Акерман, але в гирлі Дунаю був перехоплений турецьким флотом і загинув у бою разом із своєю флотилією.

38 Гетьман, від нім. hauptmann – капітан, як вищу військову посаду запровадили чеські гусити, звідки її запозичили у польському та литовському військах. Спочатку їх призначали на час ведення кампанії, від 1503 р. ці посади стали постійними (гетьман коронний і гетьман литовський), а від 1581 р. – довічними. У 1539 р. в Польщі, а потім у Литві гетьмани отримали заступника (польний гетьман) і стали іменуватися великими. У козацькому війську згодом з’явилися тимчасові наказні гетьмани. Польський уряд визнавав гетьманський титул вибірково, першим визнаним гетьманом був князь Богдан Ружинський (1575–1576). При кожній нагоді намагалися титул гетьмана замінити іншим, менш престижним.

39 У війську, яке в 1612–1614 рр. під командою гетьмана Андрія Наливайка перебувало на Смоленщині, підтримуючи претензії королевича Владислава на царський престол, були полки Наливайка, Бориспільця, Сидорки, Фастівця, Трохимовича та Довгаля, у яких було по п’ять сотень у кожному. Чисельність цих підрозділів була значно вищою ніж 500 козаків. Так, за оцінкою сотника Федора Бута, у полках Наливайка і Сидорки разом було півтори тисячі козаків, не рахуючи пахолків-джур. У полках Трохимовича та Довгаля було по 700 козаків. У 1618 р. на московську службу перейшов полк Ждана Конші чисельністю 311 козаків. Але в його складі були тільки полковник, осавул, писар, два сотники, отаман та 305 рядових козаків, пізніше до них

з двох–трьох сотень, очолені осавулами. Так було, наприклад, у війську гетьмана Якова Шаха і гетьмана Самійла Кішки.

Проти досконало розробленої ординської тактики нападів і збору ясиру, яку описав Боплан

, козаки протиставили доволі ефективну тактику контрборотьби.

Для попередження про небезпеку зі сторони татар або турків виставлялися бікети (бекети)

, споруджувалися редути, фіґури та використовувалися скитські кургани (могили). Редути почали з‘являтися на зламі XVI–XVII ст. під впливом французьких військових інженерів переважно на Лівобережжі. Ці польові земляні укріплення у вигляді прямокутника служили для прикриття й розміщення кінних козацьких стеж чисельністю до 50 чоловік, які чатували на можливих шляхах татарських загонів. Редути розміщалися так, щоби між ними можна було передати світловий сигнал (як правило розпалений вогонь). Для швидкої передачі сигналів про небезпеку використовувалися фіґури. Вони складалися із 20 однодонних просмолених бочок, розташованих кругами по 6, 5, 4, 2 бочки. Один ряд ставився на другий, утворюючи конусоподібну фіґуру. Фіґури охороняли 2–

3 козаки, які при появі ворога, залежно від його сили підпалювали одну або дві фіґури і, таким способом, по ланцюгу давали знати про наближення противника.

Широко використовувалися і скіфські кургани-могили, які перетворювали на редути і на вершині яких розміщалися дозорці та виставлялися фіґури. На деяких навіть встановлювали гармати. Така система спостереження, розвідки, оповіщення і зв’язку забезпечувала козакам можливість успішно розгортати сили, щоб перехоплювати ординське військо, хоча це вдавалося не так часто, особливо в ранні періоди становлення козацтва

.

приєдналися інші козаки і чисельність полку зросла до 602 чоловік, в їх числі полковник, осавул, писар, хорунжий, отаман, 6 сотників, 51 десятник та 540 рядових козаків (Документи російських архівів з історії України. Т. 1. (Львів, 1998), 64–68, 200–218, 257–258). За пізнішим недатованим реєстром війська гетьмана Сагайдачного у складі полків налічувалося: гетьманський полк – 1560, Михайла Дорошенка – 1450, Теморовського – 1200, Курила – 1407, Богдана Конші – 1360, Мартина Пневського – 1400, Андрія [Наливайка?] – 2330, Захариновського – 1360, Вошивого – 1160, Бонькового – 1200, Версуновського – 1430, пушкарів та візників – 451.

40 Гійом Левассер де Боплан, Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн, (Київ, 1990), 59–63.

41 Бекети, теж з тюркського, кінні стежі, які найчастіше висилалися до придніпровського та бузького лиманів із завданням спостерігати, розвідувати і оповіщати про переміщення татарських та турецьких сил і підрозділів. Служба ця була дуже небезпечною. Так, літом 1615 р. під Очаковом ординці захопили козацький бікет. Двоє полонених козаків зламалися на тортурах і видали дві козацькі стежі. Ординці підкралися до них, перебили та захопили в полон майже 500 козаків (Документи російських архівів з історії України. Т. 1, 85–86).

42 Як писав у соймовій реляції барський староста Бернард Претвич (бл. 1500–1563/1564) у 1550 р. “… у таких обставинах узграничні воєводи споряджали незаважені купи збройного люду, коней у двісті чи триста, з самих завзятих юнаків, і посилали наздоганяти орду; комонник сей гнав степами тільки вночі, яка б це була темрява, а днював, залігши по балках, щоб не постерегли його татарські чатовники. Іноді одбивали наші в татарви здобич, іноді перепиняли її по дорозі в узграничні осади. Звався такий похід заляганням на полі або козакуванням” (Janysz Lubomirski, Bernard Pretwicz і jego apologia na sejmie 1550 r. Biblioteka Warszawska, 1886. Lipiec).