Історичне вивчення минулого є необхідним засобом для проникнення в нові сфери наукових досягнень, і педагогічні науки не виняток. Історія вищої освіти – не просто частина вітчизняної історії – це історія формування інтелектуального потенціалу суспільства, це історія того соціального інституту, який істотно впливає на прогрес усіх сторін суспільного життя.
У сучасних дослідженнях очевидний дефіцит історико-педагогічного знання про професійну підготовку майбутніх учителів іноземних мов досліджуваного періоду.
Інтерес до системи вищої педагогічної освіти упродовж 1948–1970 рр.
ХХ ст. продиктований переломним характером епохи. Система вищої освіти в післявоєнні роки відчувала гострий дефіцит ресурсів – матеріальних, кадрових, дисциплінарних тощо. Спроби реформувати вищу освіту i розробити нову систему підготовки майбутніх учителів у ВНЗ стали відповіддю на назрілу кризу вищої і середньої освіти, яка мала дві причини:
соціально-педагогічну та соціально-економічну, що призвело до закриття шкіл та ВНЗ, зниженню якості навчання, падінню авторитету середньої і вищої освіти.
У контексті нашого дослідження 1948 рік став початком нового етапу в історії вивчення іноземних мов у ВПНЗ України: перед багатьма ВНЗ постало завдання підготовки майбутніх учителів іноземних мов.
Зокрема, 18 березня 1948 року Рада Мінiстрів УРСР підготувала постанову «Про підготовку викладачів іноземних мов». Кількома тижнями пізніше Міністерство освіти УРСР видало наказ «Про відкриття педагогічних інститутів іноземних мов у м. Києві та м. Дніпропетровську»
(30 березня 1948 р.), за директивою якого з 1 жовтня 1948 року відновив діяльність Дніпропетровський педагогічний інститут іноземних мов, було відкрито Київський педагогічний інститут іноземних мов i розроблено новий план підготовки вчителів для семирічних і середніх шкіл УРСР на 1949–1955 рр. [506, арк. 5–7]. 17 червня 1948 року затверджено «Положення про середню чоловічу школу з викладанням ряду предметів іноземною мовою», яким передбачено відкриття спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов. Навіть бібліотекар цих закладів повинен був володіти однією з іноземних мов (англійською, французькою або німецькою) [512].
Поглиблення і розширення бази іншомовної освіти за допомогою відкриття спеціалізованих шкіл з викладанням ряду предметів іноземною мовою поставило питання про підготовку кваліфікованих кадрів, а також залучення радянських людей до іншомовної культури і освіти.
Згодом стан підготовки педагогічних кадрів зі знанням іноземної мови визначили накази Міністерства освіти УРСР № 310/23 від 3 березня 1949 р.
«Про стан підготовки викладачів іноземних мов для шкіл Української РСР»
[359], № 269 від 11 травня 1953 р. «Про стан та поліпшення викладання іноземних мов у середніх школах УРСР» [360, с. 13], у яких зазначалося, що одночасно з деяким поліпшенням у викладанні іноземних мов у школах республіки стан викладання та вивчення іноземних мов у 7-их та середніх школах УРСР залишається незадовільним, оскільки більшість учителів не має вищої освіти, що впливає на якість її викладання. Зокрема, було поставлено завдання: покращити підготовку випускників інститутів і факультетів іноземних мов; особливу увагу приділити методичній підготовці учителів іноземних мов; підвищити якість викладацьких кадрів у
всіх міських та сільських 7-их і середніх школах УРСР, що передбачало факультативне вивчення іноземних мов на ІІІ–IV курсах педагогічних інститутів для того, щоб студенти немовних факультетів оволоділи однією з іноземних мов для викладання у школах [358, с. 15].
Водночас методичне керівництво Міністерства вищої освіти СРСР звертало велику увагу на належне устаткування кабінетів іноземних мов, як результат – затверджене в 1951 році «Положення про кабінет іноземних мов» [392, с. 90–91]. Згідно з Положенням, кабінети були навчально- допоміжним підрозділом кафедр іноземних мов, які насамперед допомагали студентам і аспірантам у їх самостійній роботі з вивчення іноземних мов, а також сприяння викладацькому складу кафедр у виконанні плану науково- дослідної, методичної та навчальної роботи. Викладачі кафедр іноземних мов проводили в них групові та індивідуальні заняття.
Для кабінетів купували спеціальне лінгафонне обладнання та посібники. У таких кабінетах з’явилися перші комплекти синтаксичних, морфологічних і фонетичних таблиць з англійської, німецької та французької мов; комплекти підручників з іноземних мов для вишів та середньої школи; екземпляри видань художньої та методичної літератури, виданої в СРСР іноземними мовами. Зміцнилася матеріально-технічна база лінгафонних кабінетів і фонолабораторій, у користуванні яких були магнітофони, патефони, комплекти навчальних лінгвістичних пластинок з текстами іноземною мовою (англійською, німецькою, французькою), програвачі, діапроектори тощо.
Продовжуючи політику підвищення ролі вивчення іноземних мов, на сторінках періодичних видань викладачі педагогічних ВНЗ неодноразово обговорювали програми підготовки майбутніх учителів. Їх погляди збігались у тому, що підготовку педагогів необхідно розширити дисциплінами з методики викладання, психології, педагогіки. Це було враховано при складанні нових навчальних програм, де зміни були спрямовані на розширення професійної педагогічної підготовки майбутніх
учителів, збільшення кількості годин теоретичних курсів з психології, педагогіки, методики, вивчення яких пов’язували з практикою у школах [428].
Початок 50-х рр. – кінець 60-х рр. ХХ ст., на думку О. Сухомлинської, принесли нові тенденції й якісні зміни у розвиток радянської освіти. Вища освіта була всередині цих змін і також почала трансформуватися і реформуватися. Після смерті Й. Сталіна ідеї політехнізації навчання знайшли нове життя, оскільки саме з ними пов’язували реформування всієї вітчизняної системи освіти. Важливу роль у цих процесах відіграла особистість М. Хрущова, який був справді налаштований на зміни.
Підготовку проектів змін у сфері вищої освіти розпочали з прийняття постанов, у яких порушували актуальні питання подальшого розвитку вітчизняної освіти. Вперше за роки радянської влади ідеї реформи були винесені на громадське, всесоюзне обговорення, дискусії були ініційовані саме партією, яка чітко регулювала всі процеси [431, с. 18].
Державна політика, спрямована на поворот системи освіти до потреб народного господарства, позначилася на рішенні XIX з’їзду КПРС у жовтні 1952 року. Цей вищий партійний форум запропонував ідею політехнічного навчання в середній школі, яка потім визначила вектор розвитку радянської освіти в хрущовський період.
З 1954 року в мережі ВПНЗ спостерігалися процеси укрупнення спеціальностей, розширення профілів спеціалістів. Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС «Про покращення підготовки, розподіл і використання спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою» (1954) ВПНЗ були зорієнтовані на підготовку кадрів широкого профілю, що призвело до перегляду навчально-методичної документації, навчальних планів і програм, де передбачено збільшення часу для самостійної роботи студентів [347]. За новими навчальними планами для підготовки майбутніх учителів іноземних мов вводилися нові спеціальності:
«Дві іноземні мови», «Історія та іноземна мова».
21 вересня 1955 року Міністерство вищої освіти СРСР видало наказ
«Про поліпшення викладання іноземних мов у вищих навчальних закладах»
[103]. Виходячи з наявних недоліків у викладанні іноземних мов у ВПНЗ та з метою поліпшення підготовки майбутніх учителів іноземних мов, було наказано встановити в усіх вишах викладання іноземних мов з І–ІV курси.
Головна мета такої підготовки полягала в самостійному читанні і перекладі текстів за фахом. Перед викладачами кафедр ставили завдання подальшого підвищення рівня навчальної та методичної роботи, щоб по завершенню ІV- го курсу студенти могли вільно користуватися спеціальною літературою на іноземній мові.
Водночас на ІІІ–ІV-их курсах ВПНЗ проводили факультативні заняття з іноземної мови, викладачі кафедр проводили заходи, що сприяли оволодінню іноземними мовами, гуртки розмовної мови і перекладу, анотування іноземної літератури, випуск стінних газет іноземною мовою.
Утім тексти самих підручників іноземних мов, що використовувалися у навчальному процесі, відбивали переважно політику партії і були нецікавими для студентів. Відомості про нові відкриття та досягнення науки і техніки в СРСР майже не використовувалися у навчальному процесі, тим більше були відсутні відомості про світові новітні прориви в науці чи техніці. Викладачам ВПНЗ самостійно ці відомості взяти не було звідки, а іноземні друковані видання «відповідальні партійні органи» довго вивіряли на предмет можливості використання їх у навчальному процесі.
На основі викладеного робимо висновок, що попри позитивні зрушення в системі вищої освіти, що сприяли підвищенню рівня знань майбутніх учителів іноземних мов, успішне оволодіння випускниками ВПНЗ іноземною мовою у ці роки видавалося малоймовірним, зважаючи не лише на брак методичної літератури, а й на недостатній рівень граматичної підготовки, без якої не можливе фахове володіння іноземною мовою.
Найбільш суттєві зміни в підвищенні рівня професійної підготовки майбутніх учителів іноземних мов відбулися у 1956 році. Рушієм цього
процесу стала ухвала Радою Міністрів СРСР постанови «Прo захoди щoдo підвищення якoсті підгoтoвки вчителя для загальнooсвітніх шкіл» (1956), у якій ішлося про необхідність рoзширення прoфілю підгoтoвки вчителів для 5–10 класів і про переведення всіх педагогічних інститутів на 5-річний термін навчання [513, арк. 34], та постанови «Про організацію шкіл- інтернатів», де іноземну мову передбачено вивчати з 1-го класу, на відміну від звичайних шкіл, де таке навчання запроваджувалося з третього класу [300, с. 248].
У зв’язку з цим за наказом Міністерства освіти УРСР від 6 жовтня 1956 року «Про затвердження переліку факультетів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститутів УРСР» було впроваджено 20 нових спеціальностей, серед яких 8 з підготовки майбутніх учителів іноземних мов широкого профілю: «Українська мова, література, іноземна мова», «Російська мова, література, іноземна мова», «Англійська мова, українська мова, література», «Іноземні мови. Вихователь школи- інтернату», «Французька мова, українська мова і література», «Німецька мова. Вихователь школи-інтернату», «Німецька мова, англійська мова»,
«Французька мова, німецька мова». Зокрема, до переліку спеціальностей було внесено нову – «Іноземна мова, вихователь школи-інтернату», де на дисципліну «Іноземна мова» відводилося 2100 год. [515, арк. 221; 516, арк.
96-98]. У 1961 році за цими подвійними спеціальностями у 24 ВПНЗ навчалося 6694 студентів [249, с. 120].
З 1956/1957 н.р. у педагогічних інститутах іноземних мов увели підготовку фахівців із двох іноземних мов: німецька – англійська;
французька – німецька, а також українська мова і література – англійська мова; українська мова і література – французька мова [514].
Таблиця 2.1
Навчальний план педагогічного інституту, затверджений Міністерством освіти УРСР за спеціальністю «Інoземна мoва та вихoватель шкoли-
інтернату» (1956 рік) [516, арк. 96-98]
№ Назва навчальнoї дисципліни Кiлькість гoдин
Усьoгo Лекцiї Лаб. Практ.
1. Історія КПРС 224 120 – 104
2. Політекономія 140 98 – 42
3. Діалектичний історичний матеріалізм 140 80 – 60 4. Психoлoгiя (загальна, дитяча, педагoгічна) 130 90 – 40
5. Педагoгіка 120 70 36 14
6. Iстoрія педагoгіки 72 58 – 14
7. Шкільна гігієна 36 20 – 16
8. Метoдика викладання інoземних мoв 110 50 – 60
9. Спецсемінар з психoлoгії 40 – – 40
10. Спецсемінар з метoдики прoведення практикуму
з уснoгo іноземного мовлення в шкoлі-інтернаті 40 – – 40
11. Вступ дo мoвoзнавства 54 40 – 14
12. Анатoмія та фізіoлoгія дитячoгo віку, з oснoвами
вищoї нервoвoї діяльнoсті 100 70 30 –
13. Дитяча література з метoдикoю 54 40 – 14
14. Музика i співи (теoрія і практика) 230 100 – 130 15. Oснoви сучаснoгo прoмислoвoгo вирoбництва та
сільськoгo гoспoдарства 84 44 – 40
16. Інoземна мoва 2100 14 – 2086
17. Спеціальні курси (9 семестр) 186 134 – 52
18. Література країни, мoва якoї вивчається 92 92 – – 19. Iстoрія країни, мoва якoї вивчається 70 70 – –
20. Фізичне вихoвання 130 – – 130
21. Спецсемінар з педагoгіки (10 семестр) 60 – – 60
22. Навчальне кiнo 36 10 – 26
23. Спецпідгoтoвка 48 – – 48
24. Педагoгічна практика з вихoв. рoбoти в шкoлі- інтернаті (прoтягoм 3-5 семестрів 2 гoд. на тиждень)
104 – – 104
УСЬOГO 4614 1304 86 3224
Зокрема, у 1956 році на стаціонарному відділенні Харківського педагогічного інституту іноземних мов (ХПІІМ) учителів широкого профілю готували на факультеті німецької мови (вчитель німецької мови та вихователь школи-інтернату), на факультеті англійської та французької мови (вчитель англійської та української мови і літератури, вчитель французької та української мови і літератури).
Однак перехід на розширений профіль освіти зумовив певні організаційні труднощі: не вистачало викладачів зі знаннями двох іноземних мов; не було розроблено навчальних планів та навчально- методичної літератури для студентів V курсу.
Відповідно до плану набору студентів на стаціонарні відділення педагогічних інститутів УСРС (1957), підготовку майбутніх учителів іноземних мов широкого профілю проводили на факультетах іноземних мов у 4-х педагогічних інститутах іноземних мов: Київському педагогічному інституті іноземних мов (КПІІМ), Харківському педагогічному інституті іноземних мов (ХПІІМ), Гoрлівському педагогічному інституті іноземних мов (ГПІІМ), Oдеському педагогічному інституті іноземних мов (ОПІІМ) [519, арк. 83].
Як свідчить аналіз плану набору студентів на стаціонарні відділення педагогічних інститутів за 1957 рік, другою спеціальністю була
«українська», «англійська», «німецька мова» або «вихователь школи- інтернату» [520, арк. 83–86].
Така підготовка передбачала вивчення методичних та спеціальних дисциплін: методика викладання іноземної мови, методика викладання літератури, іноземна мова (основна), яка включала практику мови й аналіз текстів, граматику, фонетику.
Окреме місце в навчальних планах відведено спеціальним курсам, до яких входила фонетика, граматика, лексикологія, історія мови, література країни, мову якої студенти вивчають [518, арк. 105]. Випускники складали зазвичай п’ять державних іспитів, серед яких обов’язково була історія КПРС, мова з методикою (українська чи російська, залежно від першої спеціальності), література з методикою, друга спеціальність [220, с. 34].
Таблиця 2.2 Підготовка майбутніх учителів іноземних мов
широкого профілю [519, арк. 83].
№ Перелік педагогічних
інститутів інoземних мов Спеціальнoсті ширoкoгo прoфілю 1. Київський педагогічний
інститут
Англійська мoва,
вихoватель шкoли-iнтернату;
французька мoва,
вихoватель шкoли-iнтернату
2. Харківський педагогічний інститут
Німецька мoва,
вихoватель шкoли-інтернату;
фнглiйська мoва,
українська мoва та література;
французька мoва,
українська мoва та література
3. Горлівський педагогічний інститут
Англiйська мoва,
українська мoва та література;
французька мoва,
українська мoва та література
4. Одеський педагогічний інститут
Англiйська мoва,
українська мoва та література;
нiмецька мoва,
українська мoва та література;
французька мoва,
українська мoва та література
У 1957/1958 н.р. Вінницький, Житoмирський, Запoрізький, Рoвенський, Херсoнський та Кіровоградський педагогічні інститути розпочали підготовку вчителів за подвійними спеціальностями, серед яких:
«Українська мова та література, іноземна мова» (150 осіб); «Російська мова та література, іноземна мова» (150 осіб) [520, арк. 83–86].
Цікавість населення країни до вивчення іноземних мов у ці роки змусила державні органи влади звернути увагу на давно назрілу необхідність випуску різних словників. Чисельні запити надходили у провідні видавництва від осіб, котрі вивчали іноземні мови і які читали іноземну літературу в оригіналі, а також від перекладачів і наукових робітників. Незнання реалій іноземної мови через відсутність необхідних словників ускладнювало читання і розуміння автентичних текстів.
1955 року вийшов перший фразеологічний словник О. Куніна із серії фразеологічних словників, видання яких розпочало Державне видавництво іноземних і національних словників [276], у якому, поряд із
загальновживаними зворотами, зафіксованих у розмовній мові та у творах класиків, враховано фразеологію сучасної преси.
Як уже зазначалося вище, у новостворених ВПНЗ існували труднощі з викладанням іноземної мови, оскільки її проводили випускники педагогічних вишів, колишні вчителі шкіл і викладачі, які не мали ґрунтовної бази для викладання іноземних мов [509, арк. 10]. Молоді педагоги, не володіючи достатнім умінням методично правильно викладати іноземну мову, не могли на достатньому рівні опрацьовувати навчальний матеріал. Крім того, не всі студенти добре володіли іноземною мовою, а тому для них потрібно було впроваджувати у навчальний процес факультативні заняття [509, арк. 71].
Водночас у ці роки у зв’язку зі входженням країни в епоху науково- технічного розвитку було ухвалено ряд важливих положень та постанов, що окреслили нові напрями професійної підготовки майбутніх учителів у закладах вищої освіти, а саме: «Інструкція про організацію і проведення педагогічної практики студентів педінститутів» (1955), «Положення про виробничу практику студентів вищих навчальних закладів СРСР» (1956),
«Інструкція по виробничій практиці студентів вищих навчальних закладів СРСР» (1956) [177].
Відповідно до вищеозначених постанов було посилено співпрацю ВПНЗ і школи; введено нові навчальні плани та програми; у педагогічних інститутах упроваджено більш широку виробничу й педагогічну практику;
змінено спрямованість науково-дослідних робіт; трансформовано сутнісно- змістовий компонент організації виховної роботи.
Серед урядових постанов цього періоду важливою для підготовки майбутніх учителів широкого профілю зі знанням іноземної мови є ухвалена постанова «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні» (1958), відповідно до якої було затверджено новий перелік спеціальнoстей широкого профілю [522, арк. 96–
97].
Про пильну увагу уряду до якості викладання іноземних мов у школах і поліпшення кадрового забезпечення іншомовної освіти свідчить постанова
«Про недопущення до викладання іноземної мови в школі осіб, які не мають спеціальної мовної освіти» (1958) [297, с. 128], у якій ішлося про те, що в багатьох школах, особливо в сільській місцевості, викладання іноземних мов здійснювалося незадовільно, оскільки вчителями працювали особи, які не мали спеціальної освіти. Для поліпшення ситуації, що склалася, було прийнято рішення з 1958/1959 н.р. призначати вчителями тих осіб, які мають спеціальну педагогічну освіту з іноземної мови або отримали право викладати цей предмет в школі за підсумками атестації.
Важлива роль у цьому відводилася інститутам удосконалення вчителів, покликаних надати практичну допомогу вчителям, особливо в сільських школах, організувавши для них курси, семінари-практикуми та інші заходи з підвищення кваліфікації.
Цього ж року Міністерство вищої освіти СРСР затвердило положення про філіали заочних ВПНЗ і про навчально-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти-заочники могли здобувати вищу освіту. У досліджуваний період покращувалося забезпечення студентів заочної форми навчання методичними матеріалами, посилювався контроль за якістю викладання іноземних мов на заочних відділах.
У 1959 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило нові навчальні плани, орієнтовані на підготовку вчителів іноземних мов широкого профілю (термін навчання – 5 років). Відтак на факультетах іноземних мов замість другої спеціальності – вчитель української мови та літератури – було введено спеціальність 2103 «Іноземна мова, вихователь школи-інтернату», тобто другу спеціальність уніфікували на всіх факультетах. Зокрема, збільшили кількість навчальних годин на загальноосвітні, спеціальні і лінгвістичні дисципліни, а також терміни педагогічної практики (34 тижні). Прo пoсилення уваги дo практичнoї мoвнoї підгoтoвки майбутніх учителів іноземних мов свідчить кількість гoдин відведена
для вивчення oснoвнoї інoземнoї мoви: 1 курс – 19, 14 гoд.; 2 курс – 14, 13 гoд.; 3 курс – 13, 12 гoд.; 4 курс – 12, 16 гoд.; 5 курс – 17, 15 гoд. Зокрема, впровадили нові навчальні дисципліни психолого-педагогічного циклу: педагогічна психологія (136 год.), шкільна гігієна (36 год.), спецсемінар з педагогіки, психології або методики викладання іноземних мов (72 год.) та ін. Слід окремо відмітити, що факультативний курс для цієї спеціальності передбачав пoглиблену підгoтoвку не тільки з oснoвнoї (дитячі ігри, атракціони, дитячий театр, спортивне удосконалення та ін.), а й другoї спеціальнoсті (виразне читання на іноземній мові, спецкурс з іноземної мови, хоровий спів на іноземній мові) [523; 524].
Аналіз історичних реалій свідчить, що на початку 60-х рр. ХХ ст. для здійснення професійної підготовки майбутніх учителів іноземних мову важливими були й інші зміни в системі вищoї педагoгічнoї oсвіти України. Так, у зв’язку зі збільшенням кількості двомовних шкіл і шкіл із викладанням ряду предметів іноземною мовою, назріла нагальна потреба у висококваліфікованих педагогах зі знанням іноземних мов [525, арк. 1–4].
Тому в 1960/1961 н.р. Міністерство освіти УРСР перевірило стан підготовки вчителів іноземних мов у педінститутах. Результати перевірки виявили порушення у викладанні фахово-методичних дисциплін, незнання деякими викладачами методики ТЗН і відсутність проходження викладачами кваліфікаційних курсів [527, арк. 62]. Наслідками таких порушень були недостатньо сформовані знання випускників зі спеціальності «іноземна мова». На основі проведеної перевірки уряд запропонував комплексне навчання студентів І–ІІІ курсів. Однак виявилося, що ВПНЗ були неготові до такого навчання через організаційні моменти і брак підручників [528, арк. 17].
Для поліпшення стану підготовки майбутніх учителів іноземних мов ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ряд постанов, що в подальшому вплинули на якість і стан підготовки спеціалістів означеного профілю: «Про поліпшення вивчення іноземних мов» (1961), «Про заходи для наступного
розвитку вищої і середньої спеціальної освіти, покращення підготовки і використання спеціалістів» (1964); «Про заходи для покращення підготовки спеціалістів і удосконалення керівництва вищою і середньою спеціальною освітою в країні» (1966) [103].
Аналіз урядових постанов дає змогу констатувати, що визначальною у питанні якісної підготовки майбутніх учителів іноземних мов у ВПНЗ стала постанова «Про поліпшення вивчення іноземних мов» (27 травня 1961 р.), у якій зазначалося, що «…знання іноземних мов фахівцями різних галузей науки, техніки і культури, а також широкими колами трудящих нашої країни має велике значення для розвитку міжнародних зв’язків і взаємного обміну культурними та науково-технічних досягнень» [303, с. 22–24].
Згідно з постановою, знання іноземних мов набуває особливо важливого значення, і виникає необхідність практичного володіння іноземною мовою. Основну увагу почали приділяти практичній складовій навчання, а досягнення виховної та загальноосвітньої цілей пов’язувалося з вирішенням практичних завдань, підпорядковуючись новому соціальному замовленню суспільства. У постанові чітко вказано, що основною метою навчання іноземних мов має бути прищеплення практичних умінь і навичок усного мовлення і безперекладного читання.
Основні положення постанови «Про поліпшення вивчення іноземних мов», спрямовані на підготовку майбутніх учителів іноземних мов:
– заборонити викладання іноземних мов учителям інших предметів, які погано володіють іноземною мовою;
– викладачів іноземних мов, які не мають достатньої підготовки, зобов’язати підвищити кваліфікацію на курсах або звільнити з роботи відповідно до чинного законодавства, вжити заходів до їх працевлаштування;
– докорінно поліпшити підготовку вчителів іноземних мов для шкіл.
З цією метою вдосконалити навчальні плани, програми і підручники для
університетів і педагогічних вишів (факультетів), які здійснюють підготовку вчителів іноземних мов, посилити педагогічну практику і практичні заняття студентів з оволодіння мовою, забезпечити виші необхідним обладнанням та наочними посібниками для занять з іноземної мови;
– організувати, починаючи з 1961/1962 н.р., в університетах і в педагогічних інститутах підготовку вчителів із загальноосвітніх дисциплін для роботи в школах з викладанням ряду предметів іноземною мовою.
Надати Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти СРСР право продовжувати в разі потреби термін навчання з фахівців іноземної мови до 1 року;
– у 2-місячний термін внести зміни до навчальних планів університетів, насамперед з гуманітарних спеціальностей, для того, щоб особи, які закінчують їх, вільно володіли іноземною мовою; усунути елементи лібералізму, наявні в практиці оцінки знань студентів з іноземних мов; ужити заходів до розгортання у вищих навчальних закладах позааудиторної роботи, що сприяє підняттю рівня знань студентів з іноземних мов;
– дозволити ректорам вищих навчальних закладів організовувати курси іноземних мов для студентів, які бажають удосконалити свою підготовку з іноземних мов;
– організувати в ряді провідних педагогічних інститутів іноземних мов і університетів за рахунок часткового скорочення плану прийому аспірантів з іноземних мов дворічні вищі педагогічні курси з підготовки висококваліфікованих викладачів іноземної мови для вищих навчальних закладів.
З-поміж іншого постанова сприяла формуванню мовленнєвих здібностей студентів; розширенню мережі шкіл з викладанням предметів іноземною мовою; поділу класів загальноосвітніх шкіл на підгрупи. Ця постанова підвищила вимоги до вивчення іноземної мови студентами
немовних вишів; відкриття курсів іноземних мов; підвищення кваліфікації викладачів іноземних мов [303, с. 22–24].
На основі цієї постанови 5 серпня 1961 року Рада Міністрів УРСР ухвалила аналогічну постанову «Про поліпшення вивчення іноземних мов у школах і педагогічних навчальних закладах УРСР» [354, с. 12–13], яка не лише офіційно визначила курс на практичне вивчення іноземних мов, а й внесла серйозні зміни у всю систему іншомовної освіти.
В усіх постановах було поставлено такі завдання: підготовка висококваліфікованих спеціалістів, які володіють новітніми досягненнями вітчизняної та зарубіжної науки і техніки; постійне удосконалення якості підготовки спеціалістів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки, культури і перспектив їх розвитку.
На наш погляд, ці постанови досить конкретно визначили коло завдань, що стояли перед вітчизняною системою іншомовної освіти в 60-ті рр. ХХ ст.
Важливо, що вони були комплексними, торкалися усіх існуючих рівнів системи іншомовної освіти, додаткової освіти, науково-методичного і кадрового забезпечення. Вважаємо, що навіть часткове виконання окреслених завдань, ставило іншомовну освіту загалом, а професійну підготовку майбутніх учителів іноземних мов, зокрема на якісно новий рівень.
Позицію офіційних органів про результати проведеної перебудови в навчанні іноземних мов відображала стаття «Про хід виконання наказу міністра освіти СРСР від 5 серпня 1961 № 219 «Про поліпшення вивчення
іноземних мов і заходи щодо подальшого поліпшення цієї роботи»
(В. Стрекозін), у якій зазначалося, що в багатьох школах іноземні мови почали викладати відповідно до нових вимог, а досвід передових учителів дозволив виділити позитивні тенденції [424, с. 7].
Велику увагу автор статті приділив підготовці педагогічних кадрів.
Поряд з планованим відкриттям в 1962/1963 н.р. 11 факультетів іноземних мов, вносилася пропозиція про збільшення кількості годин на вивчення іноземної мови в дошкільних педагогічних училищах, оскільки передбачалося,