У добу романтизму епіцентром інтересу митців стала душа людини. Якщо класицисти абсолютизували розум («Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам / Принадність і красу утворює пісням». — Н. Буало), то романтики відда ли перева- гу «життю духу»: почуттям, уяві й передусім фантазії митця. Тому для поживи фантазії та творчої уяви автор історичного роману «Собор Паризької Богома- тері» Віктор Гюго щовечора разом із друзями сходив на найвищу вежу оспіва- ного ним собору, щоб побачити красу заходу сонця і наснажитися на творчість.
Романтики пропагували створення уявного (вигаданого, нафантазованого) світу. Саме романтизму ми завдячуємо появою фантастичної літератури (у тому числі фентезі: пригод володарів кілець Дж. Р. Толкіна або Гаррі Поттера Дж. Ролінг).
Романтики цінували «ентузіазм і натхнення». Вони підкреслювали, що їхній поетичний хист, їхні творчі злети пов’язані зовсім не з розумовою діяльністю чи умінням римувати, на чому наполягали класицисти. Усього цього, на думку ро- мантиків, було замало, щоби стати справжнім поетом. Поетом поета робить його вроджений талант і навіть його богообраність.
На думку романтиків, могутній дух, нестримні уяву та фантазію справжньо- го митця неможливо уповні відтворити в слові, творчості, так само як за димом, що куриться над кратером, неможливо осягнути всю потужну підземну силу вулкану.
«Гармонія контрастів» (В. Гюго) і «літературна свобода»
Класицисти намагалися впорядкувати цей суперечливий, «роздертий» світ («У зрозумілу систему стулити шматки»), їх дратували його суперечності і кон- трасти. Натомість романтики «збагнули суперечливість світу як його багатство»
і навіть шукали в контрастах... гармонію! Тому антитеза стає в їхніх творах не лише прийомом, а й одним із провідних композиційних принципів. Це помітно, зокрема, в наявності в їхніх творах двох світів: світу реального та світу уяви, за Е. Гофманом, світу «ентузіастів» (митців, творчих людей) та світу «філістерів»
(тупих обмежених міщан).
Класицисти підкреслювали роль чітких норм і приписів у творчості, роман- тики ж порівняли ці приписи з милицями, визначивши романтизм як вияв «лі- тературної свободи». Тому коли класицисти суворо стежили, щоб їхні твори мали чітку закінчену структуру, то романтики, навпаки, навмисне не дописува- ли їх, надавали їм вигляду «творчого безладу», «геніальної хаотичності». Так, роман М. Лермонтова «Герой нашого часу», де ще відчутні риси романтизму, побудований як низка хронологічно непослідовних частин, і до його повного прочитання навіть не завжди зрозумілий сюжет.
Виявом «літературної свободи» є також орієнтація романтиків на змішуван- ня жанрів, абсолютно неприйнятне в класицизмі. У добу романтизму виникли перехідні явища, що поєднали різні роди й жанри літератури. Особливо продук- тивними виявилися ліро-епічна поема (поєднання лірики й епосу) і драматич- на поема (поєднання лірики й драми). У нових жанрових утвореннях працю- вали англієць Джордж Ґордон Байрон («Паломництво Чайльд-Гарольда»,
«Манфред», «Каїн»), угорець Шандор Петефі («Апостол»), німець Генріх Гайне
РІХАРД ВАГНЕР І СИНТЕЗ РОМАНТИЧНОГО МИСТЕЦТВА Найсміливішим «змішувачем» жанрів
був німецький романтик, композитор і письменник Ріхард Вагнер (1813–1863), що прагнув створити універсальне синте- тичне мистецтво, зливши в органічну єд- ність міф, поезію, театр і музику.
Його творчість — унікальне явище сві- тової культури. Непересічний філософ, драматург, теоретик мистецтва, він відо- мий більше як геніальний композитор.
Вагнер створив музичну драму, твір, що органічно поєднує музику й поезію. Він вважав, що музична драма стане голо- вним жанром «музики майбутнього», зміст якої повинен базуватися не на істо- ричних чи побутових сюжетах, а на дав- ніх міфах, переказах і легендах, бо саме в них сконденсовані вічні, непідвладні часу цінності людства. Особливості музично- го стилю Вагнера полягали в тому, що ос- новою вокальних партій стала музична декламація. Мелодія розвивається віль-
но, як мовлення, і передає найменші від- тінки драматичної дії.
Чверть століття писав він свою тетра- логію «Перстень Нібелунгів», в основу якої покладений давньогерманський епос
«Пісня про Нібелунгів». До тетралогії входять опери «Золото Рейну» (текст — 1852, музика — 1854), «Валькірія» (1852/
1856), «Зігфрид» (1851–1852/1871), «За- гибель богів» (1848–1852/1874). Згадку про його ранні опери «Тангейзер» і «Ло- енгрін», теж створених на основі серед- ньовічних легенд, ви знайдете в «Порт- реті Доріана Грея» Оскара Вайльда.
Спеціально для опер Вагнера у німець- кому містечку Байрейті у 1876 р. був збу- дований театр, у якому і до цього часу відбуваються Вагнерівські фестивалі.
Ось уже понад століття цим фестивалем, який є значною подією культурного жит- тя Європи, керують прямі нащадки вели- кого композитора.
(«Німеччина. Зимова казка»), поляк Адам Міцкевич («Конрад Валленрод»,
«Дзяди»), українець Тарас Шевченко («Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдама- ки», «Великий льох»), росіянин Михайло Лермонтов («Демон», «Мцирі») та ін.
Ще одним жанровим відкриттям романтиків був роман у віршах («Дон Жуан» Дж. Байрона, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. Пушкі- на). Рисами синтетизму позначені й такі романтичні жанрові новоутворення, як повість-казка, новела-казка (наприклад, «Крихітка Цахес» Е. Т. А. Гофмана).
Чи не найпопулярнішим відкриттям романтизму став історичний роман, де поєдналися риси власне роману (який тоді міцно асоціювався з вигадкою) та іс- торіографії (літератури про реальні історичні події та постаті). Тут пальма пер- шості належала «шотландському чарівнику» Вальтерові Скотту. Він одним із перших зрозумів, що «народ хоче отримати свою історію з рук поета, а не істо- рика. Він прагне не переліку сухих наукових фактів, а фактів, знову розчинених у тій первісній поезії, з якої вони народилися».
Світ старовини завжди хвилював і приваблював людей. В історії народи шу- кали й знаходили відповіді на питання й виклики сучасності та майбутнього.
Нація існує доти, доки пам’ятає власну історію. Донести ж історичну пам’ять не лише до сучасників, а й до нащадків, можна різними шляхами. Один із них — написання історичних праць. Проте для пересічних людей історія завжди була чимось більшим, аніж сухим переліком імен і фактів. Людина більше довіряє ін- шій історичній пам’яті, тій, що збереглася в народних переказах і піснях, успад- кованих від діда-прадіда, тобто в епосі. Одна справа — вивчити відомості про гетьмана Петра Дорошенка на уроках історії чи знайти у Вікіпедії, а зовсім інша — почути пісню «Ой на горі та й женці жнуть...», де той самий Дорошенко
«веде своє військо, військо запорізьке».... Недаремно дослідник епосу О. Весе- ловський якось заявив: «Епос — це історія в народній пам’яті».
51
РОМАНТИЗМ
РОМАНТИЗМ 51 РОМАНТИЗМ
І НАРОДЖЕННЯ ДЕТЕКТИВУ
До відкриттів романтизму належить і поява детективу, батьком якого вважають аме- риканця Едгара По. Перши- ми детективними творами вважають його новели
«Убивство на вулиці Морг»
(1841) і «Таємницю Марії Роже» (1842), де діє такий собі Дюпен, перший з-поміж
Саме романтики «запровадили моду» на історію. В історичному романі поєднані історичний факт із художньою вигадкою, відтворено дух певної істо- ричної епохи, живий і неповторний колорит минулого, місцевий колорит.
В. Скотт досліджував закономірності історичного процесу: наприклад, як саме відбувалося об’єднання саксів і норманів в одну англійську націю («Айвенго»).
Історичними романами зачитувалися всі. Їм довіряли більше, ніж історикам.
А поневоленим народам вони допомагали пережити важкі часи. Так, коли Поль- ща втратила незалежність і була розпайована між Росією, Австро-Угорщиною і Пруссією, трилогія Генріка Сенкевича про її минуле нагадала полякам їхню історію і дала надію, що народ, який мав таких славних звитяжців, рано чи пізно здобуде незалежність. До речі, перший із романів трилогії Сенкевича назива- ється «Вогнем і мечем», і в ньому йдеться про війну поляків із запорозькими козаками під проводом Богдана Хмельницького (екранізований відомим поль- ським режисером Єжи Гофманом).
У передмові до роману «Айвенго» В. Скотт відкриває двері до своєї творчої лабораторії, пояснює задум і джерела роману. Передовсім це фольклорні бала- ди, зокрема про Робіна Гуда. Головним героєм твору він робить не значну істо- ричну особу (короля Річарда чи принца Джона), а пересічну людину. Звісно, Айвенго — це сміливий, благородний воїн, ідеальний лицар. Але з погляду істо- ричного процесу він — людина звичайна, «маленька», на відміну від монархів, які керували державами.
Оце й було великим відкриттям В. Скотта. Він уперше показав, що творцями історії є не лише видатні особистості, а й простий народ: саксонський дворянин Айвенго або й кріпаки Гурт і Вамба. Від їхньої вправності й відданості залежить доля короля Річарда. Тож, рятуючи його, вони тим самим впливають на історію Англії і всього людства, навіть не замислюючись над тим, що майбутніми по- коліннями їхнє повсякдення може сприйматися як героїчне чи трагічне минуле.
У романах В. Скотта історія вривається в життя людини і несе її за собою у бурхливому потоці. Тож історичні твори показали, що оповідь про життя пере- січної людини (саксонця Айвенго чи українців Тараса Бульби і Петра Шрамен- ка) може бути цікавою і захопливою.
детективів, «літературний батько» славетних Шерлока Холмса (героя детективів Артура Конан Дойла), комі- сара Мегре (персонажа творів Жоржа Сіменона), Еркюля Пуаро, міс Марпл (витвору фантазії Агати Крісті) та ін.
Саме По дав «рецепт» ці- кавого детективу: в його цен- трі — розкриття таємничих причин і обставин злочину;
розслідування проводить надзвичайно здібний аматор;
про хід розслідування зазви- чай розповідає його друг;
у творі наявна одна або й
кілька хибних версій; розгад- ка таємниці має бути нес- подіваною, щоб дивувати читачів, але водночас кожна обставина розгадки таємниці має бути логічно зумовле- ною, позбавленою будь-якої загадковості. Читач повинен ляснути себе по лобі: мовляв, і як же це я раніше сам про все не здогадався? Рецепта- ми Е. По скористалося бага- то письменників. Та чи не найбільший успіх випав на долю англійця Артура Конан Дойла. Його герої Шерлок Холмс і доктор Ватсон блис- кавично завоювали світ.