111
ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ
Роман поділений на дві великі частини. До першої входять повісті «Бела»,
«Максим Максимович», передмова до журналу Печоріна і «Тамань». До другої – повісті «Княжна Мері» та «Фаталіст». Чим міг керуватись автор, пропонуючи саме таку структуру свого твору?
Лермонтов добре володіє мистецтвом компонування, струк- турування тексту. Спочатку може здатися, що в подачі окре- мих частин твору системи немає, або вона заплутана, як це по- любляли робити романтики. Однак це не так. Саме така, на перший погляд, «нелогічна» будова, яку запропонував автор, дозволяла побачити Печоріна спочатку під різними кутами зору й очима різних людей, а потім надати слово йому самому (щоденник героя).
У кожній повісті Лермонтов поміщає свого героя в нове середовище, де він стикається з людьми іншого суспільного становища і психічного складу: горцями, контрабандистами, офіцерами, дворян ським товариством. І щоразу Печорін вияв- ляє нові грані особистості. Тож композиція роману «Герой на- шого часу» підпорядкована по ступовому розкриттю характеру головного героя. Причому автор приділяє більше уваги не опису подій, а внут- рішньому – душевному і розумовому – життю героя, тобто «історії душі».
То хто ж він такий – герой роману Лермонтова? Це особистість непересічна і водночас неоднозначна, але одразу впадають в око риси, притаманні «байро- нічному героєві»: самотність, гордість, розчарованість життям, байдужість чи й ХРОНОЛОГІЯ РОМАНУ
Якби ми розташували повісті в хроно- логічній послідовності, то побачили б, що події, зображені в романі, мають між со- бою чіткі причинно-наслідкові зв’язки.
Молодий офіцер Григорій Печорін доро- гою до місця служби в П’яти горськ сти- кається з контрабандистами і руйнує їхнє життя («Тамань»). У П’я ти горську він знайомиться з Грушницьким і княжною Мері. Туди ж приїздить його давня знайома Віра, яку він кохає і яка вийшла заміж за родича княгині Ліговської, ма- тері Мері. Щоб мати змогу зустрічатися з Вірою на людях, Печорін починає тісні- ше спілкуватися з Мері, руйнуючи цим стосунки Грушницького з нею. Ображе- ний юнкер, побачивши, як уранці Пе- чорін виходив з будинку Ліговських, де жила й Віра, знеславив княжну Мері.
Вимагаючи вибачень, Печорін викликає Грушницького на дуель і вбиває його.
Віра зізнається чоловікові, що Печорін був її коханцем, і чоловік вивозить її з міста. Намагаючись наздогнати Віру,
Григорій Олександрович заганяє улюб- леного коня. За дуель із Грушницьким його відправили в далеку фортецю, де ко- мандував капітан Максим Максимович («Княжна Ме рі») і з яким Печорін пото- варишував («Фаталіст», «Бела», «Мак- сим Максимович»).
У фортеці Печорін став свідком того, як офіцер Вулич заклався, що залишить- ся живим, стріляючи в себе з рушниці, а тієї ж ночі був убитий п’яним козаком («Фаталіст»). Потім Печорін закохався в кавказьку красуню Белу, яку вкрав у батька. Його кохання було нетривалим – Бела загинула. Печорін залишив форте- цю й подався в мандри («Бела»). Через п’ять років у Владикавказі на постоялому дворі він випадково зустрічається з Мак- симом Максимовичем, у якого залиши- лися папери Григорія Олександровича.
Ображений холодним прийомом Печорі- на, Максим Максимович віддає щоден- ники Печо ріна знайомому подорожньо- му, який надрукував їх після смерті Григорія Олександровича («Максим Максимович»).
Фабула хронологічна – послідовність подій у творі (як події розвивалися «на- справді»).Сюжет – довільна, вибудувана авто- ром послідовність подій у творі (як розвиток подій ви- клав автор).
113
ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ
презирство до суспільства тощо. Характеризуючи Печоріна, персонажі роману часто вживають епітет «дивний». Ця дивність ґрунтується на несподіваних і су- перечливих його звичках та поведінці: смішне здається сумним, сумне викликає сміх, в душі одночасно живуть співчуття і жорстокість.
Хоч би з ким Печорін спілкувався, це закінчується погано: для контрабан- дистів, Віри, Грушницького, Мері, Максима Максимовича, Бели. Однак гине й сам Печорін, не знайшовши щастя і гармонії в житті – і нікому не давши щастя.
Герой намагається зрозуміти суперечливість свого характеру: він прагне пов- ноти життя, намагається любити, товаришувати, але не здатний на тривалі по- чуття – і щоразу залишається розчарованим, роздратованим, виснаженим, неза- доволеним собою. Він розмірковує про причини такого становища, про сенс життя, про своє призначення («За що вони всі мене ненавидять?», «Навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, було моє при- значення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяж ні», «Одні скажуть: він був добрий хлопець, другі – мер зотник. І те й друге буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? А все живеш – з цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й досадно»).
Зауважмо, що за вдачею Печорін зовсім не зла людина. Герой завжди щирий (навіть коли це йому невигідно), допитливий, здатний на співчуття, енергійний, розумний. Поганих намірів до жодного з персонажів він не має. Часто ним керу- ють навіть благородні поривання (наприклад, він прагне захистити Мері від плі- ток Грушницького). Однак у житті, де так багато важать соціальне становище людини, виховання й умовності, добро сусідить із марнославством, гординею, бажанням панувати над іншими і будь-що утвердити свою перевагу.
Грушницький, який потягнувся було до досвідченішого товариша, гине. Пе- чорін підозрює, що Грушницький його недолюблює, бо він розгадав таємницю цієї «загадкової» особи. Зруйнований сімейний світ Віри; смерть виявилася порятунком для Бели, а щире серце Мері розчавлене вдаваною холодною байдужістю Печоріна.
У своєму романі Лермонтов відмовляється судити героїв і виправляти їх.
Своїм твором він лише «вказав недугу», «поставив діагноз», але не бере на себе відповідальності за її «лікування». Однак головного героя роману – Печоріна – навіть знання причин не рятує від «хвороби».
Печоріну, що страждає по-справжньому, протиставлений образ Грушниць- кого, який не надто вміло імітує «байронізм». Він і є справжньою пародією на романтичний образ похмурого «байронічного героя». Печорін дає йому харак- теристику настільки ж влучну, наскільки й вбивчу: імітуючи «фатального» й
«трагічного» героя романтичних поем, Грушницький добивається якихось своїх приземлених цілей. Інакше кажучи, якщо романтичний герой був нещасним, то Грушницький грав роль нещасного. Ця людина сумує і плаче «на публіку», вод- ночас підглядаючи краєм ока, яке враження на цю саму публіку справляють її сльози. Тож Лермонтов вустами Печоріна виносить вирок не лише Грушниць- кому, який грає роль «байронічного героя», а й нещирості, «байронівській позі»
як такій: «Створювати ефект – їх насолода; вони подобаються романтичним провінціалкам до нестями». Отже, «подобатися романтичним провінціалкам» – ось вершина бажань людей на кшталт Грушницького.
Тому не дивно, що, з одного боку, Печорін, людина непересічна й глибоко нещасна, яка страждає по-справжньому, а з іншого — порожній хвалько
Грушницький, який страждання і самотність лише імітує, зрештою зіткнулися. Багато хто з дослід- ників зауважує, що Лермонтов у сценах зіткнення Печоріна з Грушницьким якось містично передба- чив навіть деталі власного зіткнення з Мартино- вим. Воно також відбулося на Кавказі, також почи- налося з начебто дружніх стосунків і також закінчилося дуеллю й загибеллю самого автора ро- ману «Герой нашого часу».
Ще одним важливим для розуміння проблема- тики твору є образ Максима Максимовича. Це не- молодий, бувалий у бувальцях штабс-капітан, який начебто близько знав Печоріна, але так і не зміг за- зирнути в його душу, збагнути її. Тому його часто дивує поведінка Григорія Олександровича, він не розуміє такого песимізму у 25-річному юнакові і навіть питає, чи «столична молодь уся така».
У романі є ціла галерея жіночих образів: це Віра, княжна Мері, Бела та ін. І всі вони так чи так пов’язані з образом Печоріна, але для жодної з них він не спромігся зробити нічого доброго. Однак сам він, втомлений марнотами життя й кохання, дещо зневажливо ставиться до кохання як дам аристо- кратичного кола, так і жінок простого походження:
«…Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетство другої». Словом, і тут Печорін є «героєм свого часу» – часу втраче- них ілюзій і глибоких розчарувань.
Наостанок зауважимо, що Лермонтов, хоча й за- явив, що не претендує на роль лікаря, а лише «по- ставив суспільству діагноз», все-таки сприяв тому, щоб його сучасники, подивившись на портрет Пе- чоріна, глибше замислилися над сенсом людського буття і своїм місцем у цьому світі.