Задум своєї книжки Вітмен пояснив так: «“Листя трави” — це спроба виразити мою власну емоційну й особистісну природу...». Це розповідь про духовну ево- люцію поета впродовж цілого його життя. Ліричний герой — сам Поет, син Людства, Землі та Всесвіту. Можливо, саме тому все життя Волт Вітмен удоско- налював, доповнював і шліфував своє творіння. Автор порівнював це постійне вдосконалення то з деревом, яке з року в рік нарощує кільця свого стовбура, то з собором, що добудо вується і зростає крізь риштування — усе вище й вище до неба.
Перше видання збірки «Листя трави» вміщувало 12 поезій, що не мали назв.
Таким чином поет підкреслював нерозривну єдність, цілісність свого твору як ліро-епічного монологу в поемах і віршах. Він власноручно на бирав текст у дру- карні, художньо оформив видання. На зеленій обкладинці зображені стебла трави і від тиснута назва — «Leaves of Grass». Про ім’я автора читач дізнавався з віршів, оскільки замість імені й прізвища Вітмен помістив на титульно му
аркуші гравюру зі свого портрета, на якому він зображений у сорочці, робочих штанях і капелюсі набакир.
За життя поета книжку перевидавали дев’ять разів, в останній редакції міститься вже 400 різних за жанрами поезій: від невеличких віршів до значних за обсягом поем, таких як «Пісня про себе», «Пісня відкритого шляху»,
«Пісня про сокиру» та ін.
Про назву збірки написано чимало. Слова, ужиті в її за- головку, в англійській мові є багатозначними. Зокрема, слово «grass», яке означає «трава», «пасовисько», неоднора- зово обігрується в тексті («О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками»). Слово «leaves» англій- ською мовою означає «листки», «паростки», а ще — «стул- ки дверей» і навіть «аркуші паперу». Існує версія, що це також сучасний Вітменові друкарський термін — «аркуші рукопису, сторінки набору книжки». Не забуваймо, що він
Обкладинка збірки«Листя трави»
працював у друкарні та брав участь у наборі своєї книжки. Це, до речі, видно з її розмаїтого і рідкісного для того часу оформлення. Отже, ніжні листочки трави, що пробиваються крізь земну твердь назустріч сонцю, прикриті взимку снігом, щовесни заново відроджуються. Можливо, через цю асоціацію вони й стали для поета символом безкінечності життя, його вічної циклічності (перетворення ма- терії на інші види, постійне оновлення світу).
Назва збірки відобразила поетове світо сприйняття: трава (незнищенна, як і саме життя) стала метафорою, яка найточніше передає пафос його творчості.
Отже, багатозначність слів, ужитих у заголовку твору, викликає думки про ба- гатозначність його смислів. Та й поетичний хист Вітмена колись нагадував ма- ленький пагінець майбутнього могутнього дерева... Однак минув час, і він стрімко звівся вгору, сягаючи верховіттям небес.
Найзначущішими для Волта Вітмена були трансценденталістські ідеї «дові- ри до себе», духовної незалежності, божественності людського «Я», природної рівності людей, а також пантеїстичного сприйняття світу. Із цієї точки зору по- трібно сприймати, наприклад, вірш «Вночі над узбережжям...», де поет відчуває природу (зорі) не як «формули та цифри», а як частину Всесвіту, до якого при- четний і він сам.
Поему «Пісня про себе» (1855), якою відкривалося перше видання збірки
«Листя трави», вважають програмовим твором Вітмена, тобто своєрідним осер- дям його творчості, що втілює в собі особливості стилю і світогляду митця.
У збірці «Листя трави» ця поема посідає чільне місце. У ній повною мірою виявилися особливості вітменівського стилю, що піднес ли його на вершину лі- тературної слави. Спочатку поет збирався наз вати твір «Волт Вітмен». Неда- ремно ж «тридцятисемирічний» ліричний герой, який шукає свою душу, напрочуд схожий на самого автора. За формою «Пісня про себе» є безсюжетною поемою, що по будована на перевтіленнях ліричного героя в людей, яких він зустрі чає на безмежних просторах своєї духовної подорожі. Це звичайні люди, на яких ніхто не звертає уваги, уважаючи їх надто прозаїчними. Однак для Вітмена ці «маленькі» люди — справжні творці життя.
На світогляд і творчість Волта Вітмена знач- ний вплив справив трансценденталізм (від латин. transcendens — «той, що виходить за ме жі») — філософсько-літературна течія у США в 1830—1860 рр., основними ідеями якої були рівність людей (соціальна і перед Богом), їхнє духовне самовдосконалення, близькість до первісної природи, інтуїтивне осмислення якої веде до абсолюту («наддуші») і морально- го очищення (насамперед від «вульгарно-ма- теріальних» інтересів).
Трансценденталізм був реакцією на ра ціо- налізм XVIII ст. і втіленням загальної гумані- стичної тенденції розвитку думки XIX ст.
Основою цього руху була віра в єдність світу й Бога. Душа кожного індивіда вважалася тотожною всьому світу і являла його в мініа- тюрі.
В есе «Про довіру до себе» Р. В. Емерсон висловив головні ідеї: необхідність нового
націо нального бачення світу, використання людиною особистого досвіду, поняття косміч- ної наддуші. Усі ці ідеї були викладені в його першому трактаті «Природа» (1836), який вважають маніфестом трансценденталізму.
Трактат починається так: «Наше століття звернене до минулого. Воно будує склепи сво- їм предкам. Воно пише біографії, історії, кри- тичні статті. Минулі покоління споглядали Бога й Природу; вони дивилися в очі одне од- ному. Ми ж дивимося на все їхнім поглядом.
Чому ми не здатні насолоджуватися нашим споконвічним зв’язком з Усесвітом? Чому ми не можемо мати поезію інтуїтивну, поезію внутрішнього бачення, а задовольняємося поезією традиційною? Де та релігія, що стала б для нас одкровенням, а не тільки історією релігій?.. Тож займемося нашою власною ро- ботою, нашими власними законами, нашим власним служінням Богові».
Перед читачем постають образи людей Америки бага- тьох про фесій у різні хвилини їхнього життя. Своєрідний
«монтаж» цих картин створює яскравий і живий «колек- тивний» портрет епохи й народу. Ліричний герой поеми має багато облич. Це і юнаки, які за гинули на війні, і ста- рий артилерист, і заплакана вдова, і дружина машиніста з дитиною на руках... Поет уважав, що його герої — це один центральний образ — сильна особистість, типізована в ньо- му: «В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, / І, добре чи зле мовлю про себе, — це сто- сується їх також» (переклад Леся Герасимчука).
У поемі відчутний вплив стилістики біблійних псалмів, наївна зачарованість індіанськими гімнами й монумента- лізм гомерівського осягнення світобудови. Вітмен не при- ховує, що його цікавить насамперед: «Що ж таке людина?
хто такий я? хто такі ви?».
Поет стверджує, що життя безмежне й між людьми не- має кордонів, як немає кордонів між людьми і Всесвітом.
Ідея злиття індивідуального буття людини з космосом є од- нією з провідних у поемі (переклад Леся Герасимчука):
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, — Це послання до мене — я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля, Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зигзаг, Який діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.
У «Пісні про себе» найповніше втілилася ідея братерства, природної рівності всіх людей і органічного єднання людини і світу. Важлива тема твору — це сенс людського буття. Вона містить у собі мотиви божественності людського «Я», нерозривного зв’язку душі й тіла, еволюції форм життя, рівності всіх живих іс- тот на Землі.
Вірш «Себе я оспівую» відображає всі головні теми й поняття лірики Вітме- на: особистість, демократія, людський загал (єдність, спільнота). Цікавить поета і важка доля індіанців, корінного населення Америки (це провідна тема віршів
«Донька Інки» та «Оцеола»), а цикл «Діти Адама» поетизує любовні почуття.
Отже, можна зро бити висновок, що тематика збірки «Листя трави» така сама розмаїта, як і американська дійсність «as it is» («як вона є»). Розповідь ведеться від імені звичайної людини, однієї з «галереї простих американців» — робітни- ків, докерів, фермерів, скотарів. Автор ніби стирає індивідуальні риси, зображу- ючи «Людський загал».
Слово «Демократія» Вітмен завжди писав з великої літери, і це промовистий факт. Американці, які постійно наголошують на своєму шанобливому ставленні до особистої свободи й прав людини, дуже пишаються своїм способом життя і потребували свого, американського, «епічного оспівувача» цінностей де мо- кратичного суспільства. Ним став Волт Вітмен, і програ мовою тут є поезія
«Йдучи травою степовою» (переклад Михайла Тупайла):
Семюел Холлієр.Гравюра з портрета Вол- та Віт мена. 1854
Йдучи травою степовою, вдихаючи її духмяність, Питаю в неї взірця наснаги,
Для людей питаю найщедрішої, найтіснішої приязні,
Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами.
Людьми з осяяною сонцем душею відкритою, новою, широкою, щирою.
Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи впевнено, гордо і вільно.
Людьми відваги незгасної, людьми здорових, красивих і чистих тіл, Людьми, що безжурно дивляться в обличчя президентів і губернаторів, немов кажучи: — А хто ти?
Людьми нестримними й простими, палкими й непокірними, Людьми Америки.
На думку Вітмена, який народився і виріс у США («Народже ний тут від батьків, народжених тут батьками, котрі так само тут народилися»), справжній американець не допустить жодної запопадливості, чиношанування або натяків на зігнуту в підлабуз ницькому поклоні спину ані перед керівництвом, ані перед гу бернатором, ані перед президентом, ані перед будь-яким високопосадовцем.
Навпаки, він щохвилини готовий спитати урядовця будь-якого рангу: «А хто ти?». Оце і є американське розуміння демократії, народовладдя, яке так цінує Америка й сьогодні.
Однак у поетичному світі Вітмена демократія не обмежується суто республі- кансько-демократичним устроєм США. Це утопічна мрія про нове світове сус- пільство без класової, майнової та расової нерівності, бідності, експлуатації, «де товариші любитимуть один одного». Демократія — це рівність усіх без винятку:
білого й чорно го, багача й жебрака, чоловіка й жінки.
Універсальний закон життя, на думку Вітмена, — це любов. Це поняття охо- плює не лише почуття чоловіка й жінки, а й любов до всього світу. На противагу романти кам, які оспівували піднесено-духовну сторону кохання, він поєднує духовне й тілесне в людині («Я — поет Тіла, і я — поет Душі...»). Тіло таке саме цінне й гідне поезії, як розум, причому не ли ше прекрасне й досконале тіло, а й знеможене втомою чи хворобами.
Для поета немає неважливого. У «Пісні про себе» стверджується, що «сте- блинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок». Для нього дійсність не була надто грубою, щоб не відтворювати її в поезії в живих і зримих образах.
«Непоетичне» для нього є так само естетично цінним, як і витончене та піднесене.
Волт Вітмен — один із перших поетів, які створили образ ве ликого сучасного міста, що сприймалося ними як наочне втілення «загальних зв’язків у світобу- дові» і зображалося з репортерською точністю описами найрізноманітніших проявів його повсякден ного життя. Чудеса техніки, тріумф «індустрії» виклика- ли в поета захоплення. А, наприклад, локомотив, цей «горластий красень», що на величезній швидкості мчить крізь дику прерію, здавався Вітмену символом суто американського невпинного поступу, адже безмежний простір і шалена швидкість — це ж так «по-американськи».
Оскільки Вітмен зробив техніку, індустрію та міські квартали предметом пое зії, то його (як і росіянина Миколу Некрасова та француза Шарля Бодлера) вважають одним із засновників урбаніс тичної (від латин. urbi — «місто») поезії:
«Свій похід натомість починай, Індустріє! / Виводь свої безстрашні армії, Тех- ніко! / Геть розмови про війну!» (переклад Василя Мисика).
Ліричний герой збірки Вітмена — це узагальнений портрет «ідеального»
американця, якому притаманні гранична демократич ність поглядів, незатьмаре- ний оптимізм, здатність налагоджувати дружні стосунки з усіма людьми, які трапляються на його шляху, зберігати любов до життя в усіх його деталях.
У його поезіях часто йдеться не про одну особу, а про вже згаданий «узагальне- ний порт рет» молодої американської нації, про мільйони американців і амери- канок, людей різних професій (переклад Максима Стріхи):
Чую — співає Америка, різні пісні я чую,
Співають робітники, кожен співає свою гучну і радісну пісню, Тесля співає, вимірюючи дошку чи брус,
Каменяр співає, готуючись до роботи чи закінчуючи роботу,
Човняр на човні своєму співає, матроси палубні — на чардаку пароплава, Швець співає, сидячи на ослінчику, шапкар наспівує стоячи.
Лісоруб співає, співає ратай, рушаючи зранку в поле,
опівдні відпочиваючи, скінчивши надвечір роботу, Чудова пісня матері, чи молодої дружини за працею, або дівчини
за шитвом чи пранням, Кожен співає своє, те, що йому або їй тільки належиться,
Вдень — що належиться дневі, а надвечір міцні, здружені хлопці гуртом Співають на повен голос гучних, мелодійних пісень.
Волт Вітмен стверджував, що «нові люди, нові перспективи потребують но- вих мов», тому й почав розробляти свою власну індивідуально-авторську сти- лістику. Він рішуче відмовився від традиційних поетичних розмірів і рими, оскільки, на його думку, вони занадто штучні, то му сковують творчу індивіду- альність поета. Вважаючи, що його вірш має бути природним, як дихання люди- ни, поет відкинув традиційні поетичні форми й заклав основи нової поетики, що набула надзвичайно інтенсивного розвитку у XX ст., особливо в англомовних країнах. Щоправда, інколи він уживає ямб, але переважно шукає ритми в при- роді, «у гуркоті хвиль і шелесті вітру між дерев».
Стиль Вітмена — новаторський, він часто використовував такі художні засоби:
!оформлення рядка як закінченої думки, речення;
!діалог із читачем або з самим собою;
!постійні повтори початку (анафора) чи закінчення (епіфора) віршового рядка;
!перефразування й переосмислення чужих висловів;
!синтаксичний паралелізм (однотипні речення);
!інтенсивне вживання метафор і символів, антитези й контрасту;
!ораторські прийоми (звертання, риторичні запитання, наказовий спосіб мовлення тощо);
!детальний перелік предметів і явищ, названий вітменівським каталогом.
У останньому з-поміж перелічених художніх засобів американець ніби про- довжує започатковане давнім греком Гомером (т. зв. гомерівський каталог, на- приклад довгий і детальний перелік ахейських кораблів, які пливли до Трої).
На перший погляд він може видатися чудернацьким малопов’язаним переліком того, що оточувало Вітмена. Однак за цією монотонною одноманітністю криєть- ся всеосяжність філософської думки, яка прозирає видимі й невидимі зв’язки між усім сущим (переклад Максима Стріхи):
...Я дивлюся на зорі яскраві й думаю про гармонію всіх світів і про майбутнє.
Подібність безмежна все обіймає:
Всі сфери — великі, малі, довершені, недовершені, сонця, місяці та планети, Всі відстані в просторі — які б вони не були великі,
Всі відстані в часі, форми всі неживі,
Всі душі, тіла всі живі, які б не були вони різноманітні, в яких світах не жили б, Всі гази, рідини, рослини, каміння, риб і тварин,
Всі нації, всі прапори, варварство, цивілізацію, мови,
Всі особистості, що існували чи існуватимуть на цій планеті чи будь-якій іншій, Всі смерті і всі життя — в минулому, теперішньому й майбутньому,
Ця подібність безмежна з’єднала і з’єднувала одвіку, І буде довіку з’єднувати, купи тримаючи.
Волт Вітмен повертає поезії її первісну музичність, магічно-заворожливу функцію. Справді, деякі його рядки напрочуд суголосні шелесту хвиль на узбе- режжі його рідного Лонг-Айленду (знову-таки і в Гомеровому гекзаметрі є суго- лосність ритму морських хвиль біля Еллади).
Панівне в поезії Вітмена почуття нескінченної широти й розмаїття світобу- дови сполучається з настільки ж органічним відчуттям вічної динаміки, мінли- вості, діалектичною контрастністю буття (у цьому відчувається вплив на творчість поета філософії трансценденталізму). Воно не визнає ієрархії ціннос- тей, оскільки справжнє життя — це неперервний цикл, постійний рух у часі та просторі, нескінченні трансформації та метаморфози.
Волт Вітмен віддав своє творче натхнення людям, «щедро себе розкидав для всіх і назавжди» й залишився в пам’яті нащадків як поет, що уславив життя в усіх його виявах. Деякі його ряд ки звучать як заповіт, як довічна обіцянка по- ета про любов і під тримку всім без винятку прийдешнім поколінням, «на які він чекає».
Мігель Тіо. Листя тра- ви (Данина поваги Волту Вітмену). 2005ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ