Поема «Мертві душі»
С
ьогодні сотні, навіть тисячі томів написано про Миколу Гоголя. Вони при- свячені роздумам про твори митця, що продовжують вабити і науковців, і пересічних читачів по цілому світу. Це можна пояснити тим, що духовна спад- щина Гоголя не усвідомлена ще повною мірою ані читачами, ані дослідниками генія письменника, який вражає величчю й незбагненністю в кожному своєму творі. Його художнє й духовне слово спонукає людину пізнавати та вдоскона- лювати себе і навколишній світ, робити його кращим. Сам же митець, лукаво всміхаючись, немов промовляє: «Я вважаюсь загадкою для всіх, ніхто не розга- дав мене достеменно...»МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809—1852)
Микола Васильович Гоголь — видатний український і російський письменник, народжений на Полтавщині, із життєвим і творчим шляхом якого ви вже озна- йомилися в 9-му класі, вивчаючи його комедію «Ревізор» і повість «Шинель».
У комедії він зобразив огидну картину життя російського провінційного містеч- ка ХІХ ст., яке відвідав пустобріх Хлестаков, що його місцеві чиновники прийняли за ревізора, важ- ливого столичного урядника, і почали давати йому хабарі, прикриваючи від гаданого ревізора свої грішки. Згадане містечко, як це заведено в Гоголя, конкретно не названо, а позначено як таке собі
«місто N», що є натяком на його типовість. Отже, глядач добре розумів, що подібна ситуація харак- терна для всіх міст, містечок і навіть столиці Ро- сійської імперії. Недаремно ж сам цар Микола І, переглянувши комедію «Ревізор», визнав, що в ній
«усім дісталося, а мені найбільше».
Федір Моллер. Портрет Миколи Гоголя. 1840Микола Гоголь виявив себе як геніальний сати- рик не лише в драматургії, а й в інших літератур- них родах і жанрах, свідченням чого є успіх ще одного його дошкульно-викривального твору — поеми «Мертві душі», яку він почав писати у 1835 р. ще під час роботи над «Ревізором».
Існує думка, що сюжет твору підказав Гоголю Олександр Пушкін. Поет вважав, що такий сюжет
«дає повну свободу об'їздити разом з героєм усю Росію і вивести безліч різноманітних характерів».
Перші глави Гоголь читав Олександрові Пуш- кіну перед своїм від’їздом за кордон. Роботу про- довжив восени 1836 р. у Швейцарії, потім у Парижі й пізніше в Італії, в Римі, куди Гоголь від- правився після критичних відгуків на постановку
«Ревізора».
Після загибелі Пушкіна роботу над «Мертвими
душами» письменник вважав виконанням волі великого поета, його священним заповітом: «Я маю про довжувати мною розпочату велику працю, яку писати з мене взяв слово Пушкін».
Спочатку Гоголь бачив свій роман комічним і гумористичним. Потім первіс- ний задум значно розширився. Гоголь вважав, що справжній письменник має не тільки викривати вади суспільства, а й показувати ідеал. Саме тоді і з'явилася аналогія з трьома частинами «Божественної комедії» Данте. Повністю ідею ав- тору так і не вдалося реалізувати – була написана тільки перша частина поеми.
Поема «Мертві душі»
За початковим задумом, «Мертві душі» мали відрізнятися від «Ревізора», окрім жанру, широким критичним зображенням кріпацтва. Підказаний Пушкіним сюжет «Мертвих душ» привабив Гоголя тим, що давав йому можливість разом із Чичиковим «проїхати» всю Росію.
«Мертві душі» схожі на «Ревізора» розробкою проблеми бездуховності як узагалі «сучасної людини», так і насамперед — «російської людини». У листах до різних адресатів Гоголь неодноразово і наполегливо роз’яснював, що «зовсім не губернія, і не кілька потворних поміщиків... є предметом “Мертвих душ”», на- томість справдешнім і єдиним предметом зображення в його поемі є «людина та душа людини».
Своє художнє втілення концепція російського характеру отримала в соці- ально конкретних образах можновладців і чиновників. Але якщо в «Ревізорі» це були жителі маленького провінційного містечка, то в «Мертвих душах» картина значно ширша, панорамніша: від сільського поміщицького маєтку — аж до губернського міста. Варто підкреслити, що соціальних проблем «Мертвих душ»
не можна збагнути поза межами морально-психологічної проблематики, так само як і останньої — без її конкретного соціального втілення.
Гоголь орієнтувався на епос Гомера і, працюючи над «Мертвими душами», спеціально його студіював. Дослідники неодноразово відзначали також зв’язок поеми Гоголя з «Божественною комедією» Данте.
Еммануїл Дмитрієв-Мамонов.Микола Гоголь читає «Мертві душі». 1839
Як і твір Данте, що складався з трьох частин, поема Гоголя задумувалась як трилогія. Перша її частина (єдиний завершений том) присвячена ана- літичному зображенню змертвілого стану «росій- ської людини», хворобливих і потворних наростів на «тілі» російського життя. Кожне з таких утво- рень він аналізує окремо, немов під мікроскопом, і в такому збільшеному вигляді, що вражає навіть
«байдужі очі», персоніфікується в персонажах твору й утворює своєрідний «реєстр» людських типів. Го- голь застосовує власну методику дослідження — розглядає певну рису, суто негативну — необтесану грубість, ненажерну жадібність, авантюризм та шах- райство і, втілюючи її в одному образі, являє світові Собакевича, Плюшкіна, Чичикова...
На схилку Середньовіччя Данте Аліґ’єрі яскраво зобразив алегоричну кар- тину блукань людської душі в пошуках істини: від мук Пекла, через спокуту Чистилища — аж до винагороди Раю. Дослідники стверджують, що підказаний автором «Божественної комедії» шлях Микола Гоголь використав у «Мертвих душах»: у першому томі поеми відтворене «пекло» кріпосницької дійсності, а в другому томі нібито планувалася спроба провести персонажів через таке собі
«чистилище», і, нарешті, в третьому — письменник хотів зобразити її прийдеш- ній «рай». Тож, можливо, Гоголь не здійснив задумане, оскільки геніальна інтуї- ція митця підказувала йому, що «російське душевне чистилище», а тим більше рай — утопічна мрія. Хай там як, а другий том «Мертвих душ» він власноручно спалив.
У травні 1840 р. Гоголь поїхав із Москви до Італії для остаточного завершен- ня першого тому поеми. У цей час він важко захворів, що відбилося на його умонастроях і ставленні до літературної праці. Друзі зауважують різку зміну то- нальності його листів: він повсякчас повчає співрозмовників, як учитель або на- віть Месія. Та й до свого літературного покликання він чимдалі більше ставився як до видатного духовного діяння. «Праця моя велика, — пише Гоголь у листі до
«МЕРТВІ ДУШІ»:
ДЖЕРЕЛА СЮЖЕТУ
Сюжет «Мертвих душ» Миколі Гоголю підказав Олександр Пуш- кін. Перебуваючи в Бессарабії під час вимушеного відрядження до південних губерній Російської імперії (т. зв. південне заслання, 1820—1824), він дізнався, що в м. Бендери довгий час, від мо- менту приєднання в 1812 р. до Росії, ніхто, крім військовиків, не помирав. Річ у тім, що Бесса- рабія на початку ХІХ ст. стала притулком для селян із цен- тральних регіонів імперії, які ті- кали, не маючи сили терпіти знущання поміщиків-хазяїв. По- ліції рідко вдавалося когось із втікачів виявити, оскільки вони купували собі документи помер- лих людей і переховувалися під іменами «мертвих душ». Згодом Пушкін розповів цю історію Го- голю, а вже той зробив із неї лі- тературний шедевр. Варто заува- жити, що Гоголю могли бути відомі випадки з «мертвими ду- шами» і з інших джерел, зокрема миргородських і ніжинських, оскільки шахрайство з фіктив- ним продажем або купівлею зем- лі й людей не було рідкістю.
Антон Іванов-Голубой. Переправа Гоголя через Дніпро.1845
С. Т. Аксакова від 13 березня 1841 р., — мій подвиг рятівний, я нині помер для всього дріб’язкового».
Від кінця вересня 1840 р. до серпня 1841 р. у Римі Гоголь працював над пое- мою «Мертві душі». А повернувшись до Росії, вже в січні 1842 р. потай від мос- ковських друзів попросив Віссаріона Бєлінського передати свій новий твір (і посприяти в опублікуванні) до Петербурзького цензурного комітету, небез- підставно побоюючись заборони поеми. Якщо відверто, боятися було чого. На- приклад, чого варта вже сама назва поеми: ну як це душа раптом стала
«мертвою», якщо за християнськими догматами вона безсмертна і вічно жива?
Що ж це дозволятиме собі людина за життя, знаючи, що після смерті її не чека- тиме ані рай, ані пекло? Недаремно тогочасний заступник попечителя Москов- ського навчального округу Д. Голохвастов обурювався: «Ні, я цього ніколи не дозволю: душа є безсмертна, мертвої душі бути не може!».
Але якщо навіть сказати, що Гоголь мав на увазі зовсім не «мертві душі» зви- роднілих російських поміщиків, що їх зустрічає пройдисвіт Чичиков, а йдеться про інше значення слова «душа» — ним позначали кількість селян-кріпаків («сто душ», «тисяча душ»), а «мертві душі» — ті, які вже померли, то все одно, з погляду цензури, це було вельми сумнівним. Адже і таке тлумачення заголо- вка поеми не робило честі Росії, де «душі» (кріпаки) мерли, як мухи. Принагід- но згадаймо Гоголів сарказм у «Ревізорі», коли попечитель Земляника вихваляється перед Хлестаковим, що в його богоугодних (рос. «угодных Богу»!) закладах «всі, як мухи... видужують». А те, що цими «душами» (вже навіть мерт- вими!), можна приторговувати, оббираючи державну казну, теж не додавало цензорам оптимізму. Словом, Гоголь боявся недаремно...
Але 9 березня 1842 р. цензор таки дав дозвіл на друк поеми, хоч і з деякими скороченнями (без «Повісті про капітана Копєйкіна», текст якої Гоголь мусив переробити) і зі зміненою назвою. Нарешті, після усіх цих «пригод» і завдяки неабияким здібностям і якостям характеру Гоголя поема побачила світ у травні 1842 р. під назвою «Похождения Чичикова, или Мертвые души».
Перед читачем постає створена Гоголем своєрідна га- лерея поміщицьких типів, що асоціюються з колами Дан- тового «Пекла», якими обидва письменники спускаються щоразу нижче, відкриваючи очі на міру деградації людини в усій її огидності: від позірно незлостивого Манілова — аж до Плюшкіна, котрий майже втратив людську подобу.
Першим з-поміж поміщиків, із якими Чичиков мав справу щодо купівлі-продажу мертвих душ, був Манілов.
Він був дуже «приємний», улесливий і навіть солодкува- то-нудотний у спілкуванні, про що свідчила не лише його зовнішність, а й мова: «...А ось ви, нарешті, й ушанували нас своїм відвіданням, — звертається Манілов до Чичико- ва. — Вже таку, справді, втіху дали нам, майський день, іменини серця...». Або: «І знаєте, Павле Івановичу! — ска- зав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солод-
кий, але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта». Водночас ця зовнішня солодка приємність аж ніяк не рятує його від невміння вести гос- подарство: кімнати в його будинку незатишні, господарство занепадає, селяни вимирають («Слухай, голубе! — питає Манілов свого лінивого прикажчика, —
Манілов. Ілюстрація Петра Боклевського до«Мертвих душ» М. Гоголя
скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?» — «Та як скіль- ки? Чимало вмирало з того часу», — сказав прикажчик... «Та, признатися, я сам так думав, — підхопив Манілов. — Іменно дуже багато вмирало!»). І все це від- бувається на тлі «найсолодших» розмов і найпорожніших мрій Манілова (на- приклад, про будівництво моста не через, а вздовж річки). Тому й життя самого Манілова, і весь його маєток невідворотно котиться в нікуди, до прірви, до мар- ноти. Недаремно дослідники назвали Манілова «лицарем порожнечі».
Наступною поміщицею, з якою Чичиков облаштовує свою оборудку щодо купівлі мертвих душ, була Коробочка. На відміну від Манілова, який заледве збагнув суть «бізнес-інтересу» Чичикова, Коробочка одразу зрозуміла, що ця дивна пропозиція (ну хто ж при здоровому глузді купуватиме... мертвяків?) принесе їй більше грошей, ніж щойно проданий нею мед. І якщо вона зволікає з рішенням, то не через шокуючу пропозицію пройдисвіта Чичикова, не з мо- ральних або юридичних міркувань, а через небажання продешевити («Далебі, я боюсь так одразу, щоб якось не зазнати збитку, — каже вона Чичикову. — Може, ти, батечку мій, мене дуриш, а вони теє... вони більш якось коштують»).
Отже, Коробочка — яскравий антипод Манілова, на відміну від цього балакуна вона — людина справи, «міцна хазяйка». Але, попри такий різкий контраст, оби- два ці персонажі мають мертві душі.
Те саме можна сказати і про третього чичиківського «ділового партнера» — поміщика Ноздрьова. Цей нестримний балакун, брехун, забіяка, хвалько, «лю- дина-погань», як називає його Чичиков, з’являється перед читачем із відірваним у черговій бійці бакенбардом і цілком програвшись у карти. Звісно, з такою не- передбачуваною поведінкою і нестримними емоціями Ноздрьов і не подумав продавати мертвих душ. Цього разу оборудка не відбулася, але це не завадило Гоголю зобразити ще один тип мертвих поміщицьких (а не селянських) душ.
Наляканий шибайголовою Ноздрьовим, Чичиков потрапляє до поміщика Собакевича. Гоголь демон- струє неабияку письменницьку майстерність як у пор- третній характеристиці (грубезний і неотесаний Собакевич нагадує ведмедя: «...Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь!
справжнісінький ведмідь! Треба ж такий дивний збіг:
Коробочка. Ілюстрація Петра Боклевського до«Мертвих душ» Миколи Го- голя
Ноздрьов
СобакевичІлюстрації Олександра Агіна та Євстахія Бернардського до «Мертвих душ» Миколи Гоголя
його навіть звали Михайлом Семеновичем»), так і в описі інтер’єру («Стіл, крісла, стільці — усе було най- важчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Соба- кевич! або: і я теж дуже схожий на Собакевича!»).
Чичиков почав делікатно натякати на суть оборудки (навіть замінив слово «мертві» на «неіснуючі душі»), але Собакевич аж ніяк не здивувався дивній пропо- зиції, а заломив за небіжчиків таку високу ціну, що шокував Чичикова. Цей загалом недурний чоловік (досить згадати, які дошкульно-влучні оцінки він да- вав міському начальству) від зашкарублого росій- ського провінційного життя і сам зашкаруб, і його абсолютно нічого не цікавить, окрім наживи. Тож ми маємо всі підстави назвати мертвою душею також Со- бакевича.
І нарешті останній — і найпотворніший — портрет у галереї поміщицьких типів — Плюшкін. Цей образ слушно зараховують до ще однієї «галереї» у світовій
літературі — галереї «образів скупарів». До неї також належать Евкліон (коме- дія римлянина Тита Макція Плавта «Скупий»), Гарпагон (комедія француза Жана Батиста Мольєра «Скупий»), Гобсек (повість Оноре де Бальзака «Гоб- сек») та ін. Проте жоден із названих персонажів не сягає такого ступеня падін- ня, як гоголівський Плюшкін. Якщо в Бальзакового Гобсека тлінність усього нажитого ним багатства ми спостерігаємо лише у фіналі твору (знаменита ко- мірчина з гнилими продуктами, опис якої автор додав аж у третій, останній ре- дакції повісті), то гоголівський Плюшкін і живе серед гнилизни, і сам є гниллю, тліном уже за життя. Гоголь майстерно використовує художні деталі: годинник у домі Плюшкіна зупинився, а це означає, що його хазяїн «випав із часу», не живе, тобто фактично є мертвим іще за життя. А коли Плюшкін виторгував у Чичикова за мертвих душ гроші, то «взяв їх у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати її». Ось так автор і підводить читача до усвідомлення всієї глибини падіння Плюшкіна, чи не «наймертвішої душі» з-поміж російських поміщиків, героя, якого часто нази- вають «діркою на людстві» (вислів самого Гоголя).
Цікавим є питання про жанрову своєрідність твору. Передусім у творі наяв- ні елементи «роману великої дороги», відомого європейській літературі ще від Сервантесового «Дон Кіхота». Адже Чичиков теж постійно мандрує, спостеріга- ючи життя багатьох різних людей. Тож невипадково саме дорога, в усіх значен- нях цього поняття, є композиційним стрижнем оповіді, що поєднує його просторові координати (російське губернське місто і всю губернію). Крім того, нещадний аналіз життя суспільства наближує твір Гоголя до соціального рома- ну. Але Гоголь і сам довго не міг визначитися з тим, а власне твір якого жанру він пише: чи то роман, чи то повість... Аж раптом (чи не під впливом жанрових особливостей уже згаданого Гомерового епосу, а також поеми Данте «Боже- ственна комедія») у нього виникає нове жанрове означення — поема. І не в останню чергу це зумовлено тим, що в «Мертвих душах» наявні притаманні стилю Гоголя ліричні відступи.
Плюшкін. Ілюстрація Олександра Агіна та Євстахія Бернардського до «Мертвих душ» Миколи ГоголяАфера Чичикова як рушійна сила сюжету
Особливістю реалістичної літератури є звертання до так званих неестетич- них тем, до яких належать і фінансово-правові оборудки, як, наприклад, афера Чичикова. В ті часи російські поміщики-кріпосники платили до казни спеціаль- ний податок (т. зв. подушне) за кожного кріпака. Кількість цих кріпаків (за офі- ційними паперами — «кріпосних душ») встановлювала спеціальна т. зв. ревізька комісія, яка фіксувала їх у спеціальних списках. Такі ревізії відбувалися при- близно раз на десять років, і поміщикам часто доводилося платити подушне за вже померлих селян, адже за формальними ознаками вони вважалися живими, бо не були викреслені з цих списків. Тому не дивно, що оборудка Чичикова була надзвичайно вигідна поміщикам, адже звільняла їх від податку. Оскільки аграрна Росія на початку ХІХ ст. була економічно відсталою державою, багато дворянських родин розорювалися. Тож, щоб підтримати дворянські маєтки, уряд дозволив поміщикам закладати та перезакладати свої угіддя, щоб отрима- ти в банку кредит. Але заставу можна було здійснити лише разом із закріплени- ми за землею селянами, тобто фактично заставою була не сама земля, а живі люди — кріпаки. Водночас уряд роздавав поміщикам безкоштовно на території сучасної України незаселені землі, якщо вони перевезуть туди певну кількість селян. До того ж на це переселення поміщики могли отримати ще й додаткові кошти — близько 200 рублів (значна на той час сума!) на кожну душу. Таким ЛІРИЧНІ ВІДСТУПИ
Для творчої манери М. Гоголя характерно використання ліричних відступів. Цей при- йом передбачає безпосереднє втручання в оповідь, подання особистих міркувань з того чи того приводу. Піднесено-трагічно звучать такі відступи, наприклад, у повісті
«Тарас Бульба»: «І полинула у високості Бов- дюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, що давно одійшли на той світ, як уміють битися в землі українській... Коза- ки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!..» У поемі «Мертві душі» ліричні відступи стають самостійним композицій- ним прийомом, способом безпосереднього спілкування автора з читачами. Ще за життя Гоголю часто закидали, що в його творах немає героїв, яких можна було б назвати прикладами для наслідування. У ХХ ст. ро- сійський філософ Микола Бердяєв писав:
«У Гоголя немає людських облич, а є лише рила й пики, лише почвари, схожі на складе- них почвар кубізму... Гоголь був неспромож- ний дати позитивні людські образи і дуже страждав через це. Він болісно шукав образ людини і не знаходив його. З усіх боків об- ступали його потворні і нелюдські чудо-
виська. В цьому була його трагедія». Воче- видь, Бердяєв не взяв до уваги «української тематики» раннього Гоголя, бо, наприклад, у
«Вечорах на хуторі біля Диканьки» позитив- них персонажів не бракує (це і коваль Ваку- ла, і його кохана Оксана), можна назвати та- кож Тараса Бульбу, його стражденну дружину, Остапа Бульбенка та інших коза- ків. Однак гірке зерно правди у словах Бер- дяєва таки є. Тож, ніби передчуваючи це, письменник на сторінках поеми розмірко- вує про дві долі письменника...
Ілля Юсупов. Ілюстрація до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Ви- давництво «Основи», 2014чином, за кожного «купленого» (фактично мертвого, але за документами ще
«живого») кріпака Чичиков міг отримати від казни по 200 рублів для вивозу до Херсонської губернії та безкоштовну землю. А потім він міг їх ще й закласти в Опікунській раді знову ж таки по 200 рублів. До слова, пересічна ціна кріпака в ті часи дорівнювала 400—500 рублів. Особливий цинізм оборудки Чичикова полягав у тому, що Опікунська рада в Росії дбала про сиротинці, людей з інва- лідністю та похилого віку, які не могли самі себе утримувати. Держава ці уста- нови фінансово не підтримувала. Їхні доходи якраз і складалися з відсотків за видані кредити. Від оборудки Чичикова, яка, на перший погляд, вигідна усім, страждали найнезахищеніші — сироти, немічні та старі. Тож характер афери Чичикова сучасникам Гоголя був зрозумілий одразу...