Повну картину музичного життя з ІІ тис. до н. е. розкриває давньоюдейський релігійний епос легенди «Старого заповіту». Там йдеться про пісні, танці, процесії з музикою, переважно релігійного характеру; це пояснюється змістом і ідеями «Старого заповіту». Серед пісеннихжанрівособливийвплив малипсалми. Їхтворцем називають царя Давида, постатьякого цікавилакомпозиторів починаючивідепохиВідродження йдо наших днів (О.Лассо, Р.Шуман, А.Онеггер) таін. Релігійно-поетичналірика 150 Давидовихпсалмів збереглася в текстах Псалтиря. Щодо втраченої музики псалмів, то вона, на думку К.Розеншільда, виниклазфольклору.
Псалмодія являла собою співучий речитатив із патетичними інтонаціями, місцями орнаментально прикрашених мистецькою вокалізацією, що виконувалися соло або з хором. Згадуються весільні пісні, що склали основу «Пісні пісень» царя Соломона. Мелос у тих часах ґрунтувався на пентатоніці. Пізніше, в Юдеїв, поширення набули діатонічні лади, близькідавньогрецьким, процесвідчатьантичніписьменники.
За складом музика залишалася одноголосною; хори розділялися на півхори (антифонний спів), що виконували мелодії в унісон. Юдеї мали свої інструменти: ліри кіннор, срібнітруби – хососри, баранячіроги – шофар (знаменитаєрихонськатруба), сопілки халіль, мідні тарілкишалишим абокімвали, які згадуютьсяв Біблії. ВЮдеїлюбилимузику; хорами і кімвалами зустрічали воїнівпісля битви, під музику танцювали; вона була задіяна під час релігійних обрядів, коли пророки віщували майбутнє. Славився музикою і співом храм Соломона; священики, як правило, були музикантами (царі – пророки Саул, Давид, Соломонописанів «СтаромуЗаповіті»).
Надумку Л.Моцарта, у розвиткумузичного мистецтване відбувалосяжодних змін аж до часівПіфагора: вінстав першим, хтовизначив співвідношення музичних тонів. До цього його підштовхнув випадок: перебуваючи у кузні, Піфагор встановив співвідношення відмінностейзвуківудару молота тайоговаги. Згодомвінпровівдослід із двомаструнами і тягарцями, встановив звучання октави, потім квінти, кварти. Цього було достатньо, щоб змінити уяву про музику, створити інструмент із багатьма струнами. Однак незабаром розпочалася словесна суперечка: оскільки за Піфагором (343 до н.е.) прийшов Арісторен (362 до н.е.) із Тарента, учень Аристотеля. Піфагор все вимірював пропорціями і розрахунками, а Аристорен оцінював лише на слух, тому виникла довготривала суперечка:
«Розум і слух рівноправні». Дане компроміснерішення приписують Птоломею (285-247 рр. до н.е.). Однак вченню Піфагора у Греції надавалася перевага протягом 500-600 років; його прихильниківуГреціїназивали «каноніками», апослідовниківАрісторена – «гармоніками».
Як стверджує Б.Штейнпресс, Піфагор і його учні звернули увагу на фізичну природу звуків і виявили закони музичної акустики. Школа Піфагора опрацювала вчення про
«Музикурухомихсфер». ВосновіВсесвітузнаходилосямузичненачало, ав комбінаціїтонів – гармоніяприроди. Проблемамимузики цікавилися видатніфілософи: Геракліт, Демокрит, Платонінайвідомішийфілософантичності – Аристотель. Вониопрацювалиосновимузичної естетики – наукипроприродуівластивостімузики, створиливченняпроетос, етичнийзміст, виховнезначенняіорганізуючурольмузики, їїполітичні, релігійнііпедагогічніфункції.
Греки вважали, що між звуковими художніми образами і духовним станом існує безпосередній зв’язок, який дозволяє музиці впливати на почуття, характер і поведінку людини. Відповідно до вченням про етос, визначався вибір музичних ладів, ритмів, музичних інструментів. Платон називав музику «гімнастикою душі»; схожої думки притримувавсяАристотель.
А щодо методичної праці Л.Моцарта, то з того часу і до тисячного року нашої ери людство намагалося щось покращити у музиці: сформовано багато акордів, зокрема Птоломеєм – великатерція, авідомимОлімпієм – деякіпроміжніакорди.
Умежах 502-515 роківн. е. римлянинБотіуспринісдоРимугрецькемистецтвомузики, переклав римською грецькі манускрипти. З того часу почали співати римськими нотами. Папа Григорій Великий (594 р. н. е.) доклав чимало зусиль для вдосконалення музики з
метоюспрощеннямузичної грамоти, впорядкувавмистецтвомузикиі самейому завдячуємо канонамиГригоріанськогохоралу.
Доки Гвідо Д’Ареццо (990-1050 рр.) винайшов нову теорію музики, що згодом була вдосконалена французом Жастоном Демара; він показав музику у цілком іншому світі. Цю концептуальну зміну датують джерела 1220 роком, 1330 чи навіть 1353 роком. Після цього булиспробипевних нововведень, щоінадавалипрекрасному мистецтвумузикитієїчарівної форми, вякійвонодійшлодосьогодення.
У розділі «Церковна музика» уже згадуваний музикознавець Б.Штейнпресс підтверджує роль папи Григорія Великого у реформі мистецтва співу в католицькій церкві. Протягом др. пол. VII ст. римській курії вдалося здійснити кодифікацію церковного співу, що мала вагомий вплив на шляхи розвитку західноєвропейської музики. У мелодіях хоралу превалював спокійний рух звуків по близьких ступенях гами, ритм був рівний і одноманітний. Звідси і назва хоралу – «cantus planus», що означає «рівний спів». В основі хоралу – різні манери вокального виконання: псалмодія – наспівне читання, кантилена – співуча мелодія в гімнах, орнаментика – свого роду колоратура. Григоріанські хорали виконувалисолістиіхор (вунісон).
У розділі «Наука про музику і музична грамота» Б.Штейнпресс наводить більший за обсягом матеріал, який стосується Г.Д’Ареццо – монаха, вчителя співу і видатного музичного теоретика, який стверджував, що шлях філософів – нейого шлях. Вінпіклувався прослужбунадобро церкви ідопомогу учням. Головнедослідження Г.Д’Ареццо – реформа нотаціїівведеннягексахордів. Існувалирізнісистемизаписумузики: буквенна, ієрогліфічна, цифрова, екфонетична (крапки, риски), наспівне читання. Найбільшого значення отримала невменна система. Невми – свого роду музична стенографія, де за допомогою графічних знаківпоказанийрухмелодії (невма – згрецькоїмовикивок, знак).
Згодом крізь невми провели кольорові лінії і співакам стало легше орієнтуватися за рухом мелодії. Лінійна система поєднувала наочність графічного невменного фіксування з точністю буквенного письма, а чотирилінійна система використовувалась надалі у григоріанськомухоралі.
Сучаснанотація базується нанотному стані Г.Д’Ареццо з додаваннямп’ятої лінії, яку ввели XIV ст. Невми з часом отримали квадратний або ромбоподібний вигляд, згодом – сучасний вигляд круглих нотних знаків. Із букв, що стояли на початку нотного стану, сформувалися ключі. Для того, щоб полегшити співакам читання інтервалів, Г.Д’Ареццо запропонував їм музичну модель у вигляді спеціально пристосованого наспіву. Ним став гімн Святому Іоанну, опікуна співаків, натекст якого музичний теоретик створивмелодію, кожна наступна фраза якої починалася на тон вище попередньої, крім четвертої, що складалася зпівтонів. Ізпочаткових звуків кожноїфрази він створив 6-ступеневийзвукоряд – гексахорд, за кожнимзвукомякого закріпиввідповідний складтексту: ut, re, mi, fa, sol, la.
Такз’явилисяназвиступенівсучасноїгами, тільки ut в XVII ст. замінилина do. Длясьомого ступеняв XVI ст. ввелисклад si, складеногозініціалівСвятогоІоанна – Sanctus Ioannes.
Винахід Г.Д’Ареццо переріс у доволі складну систему сольмізації, яку використовували на практиці протягом багатьох століть. Цей винахід отримав велике теоретичнезначення, сприявусвідомленнюінтервалів, ладів, модуляцій.
Л.Моцарт у наступному параграфі назвав Меркурія першим винахідником струнних інструментів: «Стародавні і сучасні джерела погоджуються в тому, що після того, як Ніл, вийшовши з берегів, спустошив територію Єгипту, і знову повернувся у звичне русло. Меркуріййшовлугамиізнайшовчерепахув панциріякоїбіліливисохлісухожилляіартерії, торкнувся їх і почув, що вонидають звуки різної висоти, це надихнуло його до винайдення подібногомузичногоінструменту» [4; 22].
Цеі була згадувана ліра – першийструнний інструмент, від якого шляхомзбільшення кількості струн утворилися сучасні інструменти [3; 22]. Доказом цього є і слово «Chelys», яким у латинській мові називають скрипку; воно грецького походження і означає
«черепаха». У стародавні часи існувало підтвердження, що на скрипкові інструменти натягували жильні струни. Залишилось дослідити, чи на стародавніх інструментах грали за допомогою смичка, адже навіть стародавня ліра була призначена для цього. Arco – обтягненийкінськимволосомізмащенийканіфоллюскрипковийсмичок.
Якщо взяти до рук книгу Tevo («Nel fuo mufico Teftore» Р. 2. – С. 7 pag.10 Stamp. In Venezia, 1706), то зникнуть сумніви щодо винахідників, скрипки і смичка. Це підтверджує наступне: скрипку винайшов Орфей, син Аполлона; а поетеса Сафо вигадала смичок, обтягненийкінськимволосомібулапершою, хтогравнаскрипковихінструментах [2; 24].
К.Розеншільд частково підтверджує думку Л.Моцарта щодо винаходу перших струнних інструментів. Існував древній міф про всемогутню силу музики. Як говорить легенда, фракійський співак Орфей, син бога Аполлона і музи Каліопи, солодким співом і мистецькою грою на лірі приборкував звірів, зупиняв ріки, переміщував ліси, навіть зворушував невблаганні серця богів. Народною легендою оповиті й інші імена засновників грецької музики: фрігійського авлета Олімпа, критянина – корифея Фалеса, дельфійського співака – Хризофемеса. Вдревніхепічнихпоемах «Працяідні» Гезіода, «Іліада» і «Одіссея» Гомера, містяться чудові описи музичного життя народу. Там можна знайти рядки які розповідають, як музикант супроводжував співучу розповідь на древньому струнному інструменті – фермінксі, струни якого натягувалися поперек черепашого щита, а потім грав на кіфарі, (корпус якої плоский, вирізаний з дерева, на нього натягували чотири і більше струн, перебиралипальцямилівоїруки).
Важливо зазначити, що розділ «Спроба короткого нарису історії музики» методичної праці «Досвід ґрунтовної скрипкової школи» Л.Моцарта характеризує його як допитливого дослідника, який шукав достовірні джерела і в своїх розвідках опирався на історичні й наукові факти. Це робить його працю цінною і вагомою у ті часи, коли рух Просвітництва завойовувавЄвропуімузичнемистецтвозаповнювалокультурнийпростір.
Порівнюючи фрагменти розділу Леопольда Моцарта з працями інших музикознавців, можна знайти чимало спільного у тлумаченні історичних джерел стосовно зародження музичного мистецтва та виникнення перших струнних музичних інструментів – прототипів сучасних.
Глибокийекскурсудавнічасисвідчитьпроте, щоЛ.Моцартбажаврізностороннього, і втомучислімузично-теоретичногорозвиткумузиканта-виконавця.
Джерельніприписи
1. Розеншильд К. История зарубежной музыки / К.Розеншильд. – М.: Музыка, 1969. – С. 533.
2. ШтейнпрессБ. Популярныйочеркисториимузики / Б.Штейнпресс. – М.: Госмузизд., 1963. – 447 c.
3. Mozart L. Versuche grundlische Violinschule / L.Mozart. – Auspurg: Gedruck bei Johan Jacob Lotter, 1756. – 264 с.
4. Vergilius P.М. p. 51 Roberti Stephani Thef. Ling. Lat. Fub Voce Chelys. – Venezia, 1483.
Резюме
Здійсненотлумаченняісторичнихджерелстосовнозародженнямузичногомистецтвата виникнення перших струнних музичних інструментів. Л.Моцарт бажав різностороннього музично-теоретичногорозвиткумузикантавиконавця.
Ключові слова: струнніінструменти, музичневиконавство.
Summary
Historical reflections are «Experience of sound violin school» (Versuche of grundlische of Violinschule Auspurg: Gedruck of bei of Johan Jacob Lotter, 1756. – 264 s.) of L.Mocarta as source of forming of erudition of musician-performer
Article is devoted to the interpretation of historical sources concerning the origin of music and appearance of the first stringed musical instruments. Leopold Mozart wanted diverse musical- theoretical development of the musician’s musician.
Key words: archis, musical performance.
Аннотация
Анализируются исторические источники, целью которых есть выявление возникновенияпервыхструнныхинструментов.
Ключевыеслова: струнныеинструменты, музыкальноеисполнительство.