пн. березі оз. Ван. У наступі на боці турків активну участь прийняли нерегулярні підрозділи місцевих курдів. Метою наступу був прорив турец. війск до Сарикамиша й блокування осн. шляхів постачан- ня рос. Кавказької армії. До 21.07 турец. війська просунулись на 180 км, вийшли в Алашкертську долину й майже досягнули лінії рос.-турец. кордо- ну. 22.07 у лівий фланг турец. військ завдав удару, зосереджений у селі Даяр, корпус ген. М. Баратова, після чого турец. підрозділи почали відступати.
Рос. наступ тривав до 02.08 й зупинився через вто- му військ і труднощі із постачання продовольства.
Незабаром у рос. військах почався голод. У окре- мих підрозділах здатними нести службу залиша- лося 50% особового складу, решта страждала від шлункових захворювань і виснаження. Солдати відмовилися продовжувати переслідування про- тивника, а у кількох підрозділах навіть сталися заворушення. Рос. військам не вдалося відновити позиції, які вони займали напередодні 09.07.
У результаті А. о. турки просунулися на 80–100 км, хоча й не змогли досягнути осн. мети операції.
А. Козицький (Львів).
АЛБАНІЯ (Республіка Албанія) – держава в Пд.-Сх. Європі, на заході Балканського п-ова.
Межує з Сербією і Чорногорією, Македонією і Грецією. Омивається водами Адріатичного моря.
Загальна площа: 28,7 тис. км2. Чисельність насе- лення: 2,9 млн осіб (2018). Нац. склад і етнічні групи: албанці (геги на півночі й тоски на півдні) – 95%, греки – 3%, болгари, цигани. Релігійний склад населення: мусульмани – 70%, православні – 20%, римо-католики – 10%. Держ. мова: албансь- ка. Форма держ. правління: парламентарна республіка. Форма держ. устрою: унітарна дер- жава. Столиця: Тирана. Адмін.-терит. поділ:
12 префектур (областей) і 36 округів. Голава держави: президент. Законодавча влада: одно- палатний парламент – Кувенд (Народні Збори).
Найвищий орган виконавчої влади: Рада Міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Грошова одиниця:
албан. лек (100 кіндарок).
Етнонім «албанці» вперше зустрічається у візантійських джерелах у XI ст. Першою самостійною албан. державою став Арберійський принципат (XIII ст.). У XV ст. територія А. була захоплена Османською імперією. 1443 бороть- бу албанців проти турец. завойовників очолив Сканденберг (Георгій Кастріоті), який 1444 утво- рив військ.-політ. об’єднання албан. феодалів – Ліга Лежі. Після смерті Сканденберга, 1479 турки на кілька століть знову заволоділи всією територією А. У кін. XIX ст. албан. нац.-визв.
рух очолили емігрантські нац. т-ва – «Дріта»
у Бухаресті, «Дешира» у Софії, «Башкімі» у Єгипті, «Товариство друку албанською мовою»
у Стамбулі. Особливим каталізатором нац.-визв.
руху стала Молодотурецька революція 1908. У містах краю виникли таємні комітети, до скла- ду яких увійшли представники різних прошарків населення – інтелігенція, офіцери, ремісники.
Розпочалось формування збройних загонів – чет. Від липня 1908 албан. повстанці почали діяти спільно з молодотурками, які пообіцяли провести дем. перетворення і надати албанцям автономію. Після приходу у Стамбулі до влади молодотурків в А. виникли нац. політичні клуби, почали виходи газети албан. мовою, відкрилися школи для місцевого населення. У листопаді 1908 у м. Монастир (Бітоль) відбувся Національний Конгрес, який обговорив програму албан. нац.
руху. Однак новий стамбульський уряд не лише не надав албанцям автономії, а навпаки, повів наступ на їх нац. права (каральна експедиція у Косово, 1909; т. зв. закон про банди, 1909). Навесні 1912 почалося загальне антитурец. повстання, яке підтримали опозиційні молодотуркам сили.
У серпні 1912 лідери повстанців уклали з турец.
урядом угоду, яка передбачала автономний статус А. Внаслідок поразки Туреччини у 1-ій Балканській війні (див. Балканські війни 1912–13) виникла загроза поділу території А. між Грецією, Сербією і Чорногорією. 28.11.1912 у Вльорі (Валон) пред- ставники від різних територій краю і еміграц.
центрів проголосили незалежність А. і сформу- вали перший нац. уряд на чолі з Ізмаїлом Кемаль- беєм. З огляду на власні цілі Австро-Угоршина та Італія підтримали албанців і визнали незалежність їх держави. Лондонський мирний договір 1913 і Лондонська конференція послів 6 європ. дер- жав (Австро-Угорщина, В. Британія, Франція, Росія, Німеччина, Італія) 29.07.1913 визнали незалежність А. і встановили її кордони. Фактично над А. був встановлений протекторат європ. дер- жав. У березні 1914 влада у країні була переда- на нім. князю Вільгельму Віду, який через кілька місяців був повалений прем’єром уряду Ессадом Пашою (одноосібно правив країною до 1916). У період Першої світової війни А. перебувала під окупацією військ різних держав (Сербії, Чорногорії, Греції, Австро-Угорщини, Болгарії), які почергово змінювали одні одних. Наприкін. війни А. зали- шався під окупацією грец., італ., серб., і франц.
військ. Однак, завдяки твердій позиції президента США В. Вільсона щодо «албанського питання»
(виступав проти розчленування албан. території і за суверенітет А.) та політ. і збр. б-бі албан. насе- лення, А. знову стала незалежною державою.
21–31.01.1920 у Люшні Нац. Конгрес проголосив
А
відновлення незалежності А. і переніс столицю країни з Дурреса до Тірани. Протягом 1920–22 оку- пац. війська були виведені з території А. У грудні 1920 А. була прийнята до Ліги Націй, а у листопаді 1921 конференція послів у Лондоні затвердила неподільність держави у кордонах 1913 (з незнач- ними змінами). Бл. 2/3 албан. населення залиши- лася на землях, що входили до складу Королівства СХС і Греції.
В екон. відношенні А. була найвідсталішою країною Європи. Пром-сть була майже повністю відсутня, 80% населення займалося землероб- ством. Значні інвестиції у розвиток албан. госпо- дарства робила Італія. Будівництво доріг і мостів, модернізація портів у Дарресі та Саранді, про- водилося за рахунок італ. капіталовкладень. На поч. 1920-х років албан. суспільство зберігало традиційний характер (85% населення прожи- вало у сільській місцевості), було неоднорідним і в соц., і в культ.-реліг. відношенні. Більшість населення А. поділялося на горців-гегів, які жили кланами на пвіночі країни, і тосків, хліборобів півдня. Ці дві частини албан. нації, які розділяла р. Шкумбі, відрізнялися мовним діалектом і соц.
укладом. Геги були мусульманами і римо-католи- ками, тоски сповідували мусульманство і східне православ’я. Поширеними були випадки, коли сім’ї визнавали дві релігії: брали християнські та мусульманські імена, шанували християнські та мусульманські свята. Албан. державність твори- лася у б-бі за владу великих кланів. У міжвоєнний період політ. верхівка А. поділилася на 2 табори – традиційний табір (входили вожді кланів, колишні службовці Османської імперії, поміщики), який очолював Ахмет Зогу, і табір прозахідних політиків (підтримували підприємці та інтелігенція), лідером якого був православний єпископ Фан С. Нолі (1892–65). Ф. Нолі на поч. 1920-х років виконував обов’язки міністра закорд. справ і 1924 – прем’єр- міністра. Зогу неодноразово займав пост міністра внутр. справ. У червні 1924 внаслідок повстання до влади прийшов уряд Ф. Нолі, який проголо- сив програму радикальних реформ. Декларуючи свою європейськість і демократичність, Нолі одно- часно створив політ. суд, який виносив смертні вироки і конфісковував майно його опонентів, запровадив сувору цензуру, не узаконив свій ста- тус глави держави на загальних виборах. Уряд Ф. Нолі встановив дипл. відносини з СРСР, що викликало занепокоєння у частини європ. дер- жав. У грудні 1924 підрозділи рос. емігрантів при підтримці КСХС надали допомогу Зогу в боротьбі за владу. 24.12.1924 формування Зогу зайняли Тірану, а Ф. Нолі був змушений виїхати з країни.
Найзапекліших своїх опонентів А. Зогу знищив,
а рядові опозиціонери були амністовані. Для формальної легалізації свого правління Зогу забез- печив свою перемогу на президентських виборах у січні 1925, а 01.09.1928 прийняв королівський титул як «Зог I, король албанців». Зберігши за собою пост головнокомандувача збр. силами, Зог I роззброїв усі племена (крім племені маті, з яко- го походив він сам), майже викорінив традиційну родову помсту. Уряд Зогу I реформував фіскальну і податкову політику, яка стала сприяти залученню іноз. інвестицій. У країні був запроваджений новий цивільний (1929), карний (1930) і торговельний (1931) кодекси. Від 1933 держава почала визнача- ти політику у системі освіти, яка до того перебувала під впливом релігійних установ. У квітні 1937 Зогу I домігся від Константинопольського Патріарха надання автокефалії Албанській православній Церкві, літургія та ієрархічний порядок у Церкві були албанізовані. У 1920-х роках зовн. політика Зогу I повністю орієнтувався на Італію, яка надава- ла А. щедру екон. і фінансову допомогу, а її політ.
протекціонізм стримував відверті терит. претензії до Тірани з боку Югославії та Греції. Внаслідок албан.-італ. договорів 1926 і 1927 був створений обороний союз між Тіраною і Римом. Незабаром політика зближення з Б. Муссоліні набула загроз- ливих тенденцій для держ. суверенітету країни, що змусило Зага I відмовитися від нових угод з Римом, зокрема про створення митного союзу.
07–10.04.1939 італ. війська, після відхилення офіц. Тіраною ультиматуму Б. Муссоліні про вста- новлення італ. протекторату над А., окупували країну. 12.04 Національні Збори здетронізували Зога I, оголосили унію А. та Італії, й подарували албан. королівську корону італ. королю Віктору Емануїлу III. Зогу I був змушений емігрувати, а управляння країною здійснював італ. намісник, при якому функціонував албан. маріонетковий уряд. Для зміцнення лояльності до окупац. режи- му в албан. суспільстві у серпні 1941 до складу А. було включено Косово – частина території Югославії, де значну частину населення складали етнічні албанці. Окупація А. не спочатку викликала організованого збройного опору, який, однак, неза- баром почав розгортатися під впливом антинацист.
б-би в Югославії. Навесні 1942 почали форму- ватися партизанські загони, які перебували під контролем Компартії Албанії (засн. 08.11.1941).
Комуністи виступили ініціаторами створен- ня 16.09.1942 загальноалбан. Національно- визвольного руху (НВР), вищий орган якого – Генеральну нац.-визв. раду (ГНВР) – очолив Енвер Годжа (від березня 1943 – ген. секретар КПА). Від березня 1943 комуністи почали створення Албан.
нац.-визв. армії (АНВА). Розгортанню масового
АЛБАНІЯ
А
антифашист. руху сприяла також орг-ція «Баллі Комбетар» (Національний союз), яка обстоювала запровадження респ. форми правління і стояла на антикомуністичних позиціях. Восени 1943 бай- рактори (великі землевласники) створили впли- вову політ. орг-цію «Легалітет» («Легальність»), яка виступала за відновлення монархії Зогу I.
Збройні формування всіх антифашистських сил воювали як проти італ. окупантів, так і ворогува- ли між собою. Під час війни АНВА підтримувала тісний зв’язок з югосл. партазанами Й. Броз Тіто.
Ін. партизанські угруповання не мали зовн. підтримки і поступово були повністю витіснені комуністами.
Після капітуляції Італії, 10.09.1943 А. окупували нім. війська. Нім. окупац. режим, спекулюючи на ідеї створення «Великої Албанії», зумів залучити до співпраці значну частину прихильників «Баллі Комбетар» і «Легалітету», їх збройні формування відкрито перейшли на бік німців. 1944 з албанців була сформована дивізія СС «Сканденберг».
Після визволення від гітлерівців значої части- ни А., 24.05.1944 у м. Пермет була створена Антифашистська рада нац. визволення (АРНВ) і Антифашистський нац.-визв. комітет (АНВК), які перебували під впливом комуністів. 14.11.1944 комуністичні партизани під керівництвом Е. Годжі здобули Тірану. У кін. листопада 1944 була звільнена вся територія А., АНВК був пере- творений у Тимчасовий уряд. В уряді, який очолив Е. Годжа, було 7 представників КПА і 4 безпартійних.
Співробітництво албан. націоналістів з окупаційним режимом і небажання комуністів ділитися владою з ін. політ. силами, зумовило їх повне домінування у системі державних органів. 11.01.1946, обра- на під контролем комуністів, Конституційна Асамблея офіційно скасувала монархію і про- голосила Народну Республіку Албанію (НРА). У березні 1946 була затверджена Конституція НРА.
Фактично одноособовий контроль над країною встановив Е. Годжа, який поєднував посади ген.
секретаря КПА (1948 перейменована у Албан.
партію праці), президента Демократичного фронту (ств. 1945 на основі АРНВ), глави уряду, міністра закорд. справ і оборони, головнокомандувача армії. За допомогою югосл. спецслужб Годжа позбувся своїх потенційних опонентів – А. Людо, Л. Фундо і М. Гжініти. Ускладнення відносин 1948 між Югославією і СРСР дало змогу Е. Годжі роз- правитися з найнебезпечнішим суперником у б-бі за владу, міністра внутр. справ і керівником албан. служби безпеки «Сігуримі», Косі Дзодзе, якого тривалий час підтримував Й. Броз Тіто.
У березні 1948 К. Дзодзе і його прихильники були звинувачені у «тітоїзмі», намаганні «приєднати Албанію до Югославії», співпраці з брит. і амер.
розвідками та ін., і страчені. Е. Годжа використав цю ситуацію для фізичних розправ над опонента- ми як у середині Компартії, так і в ін. опозиційних політ. середовищах. На поч. 1950-х років Годжа усунув від влади членів політбюро АПП Беррі Спахію і Тука Джакову, що виступали за проведен- ня ліберальнішої екон. політики і демократизації партії. 1954 Е. Годжа тільки формально поділився владою з Мехмедом Шегу, який обійняв посаду прем’єр-міністра. Поступово в А. сформувався жорстокий авторитарний режим, біля керма якого понад сорок років стояв Е. Годжа.
Прихід до влади в А. комуністів означав побу- дову у країні соціалістичної моделі економіки. У грудні 1944 був встановлений держ. контроль над пром. підприємствами і акціонерними т-вами. У січні 1945 уряд націоналізував іноз. власність і Нац.
банк. На поч. 1947 приватний сектор економіки був практично ліквідований. На поч. 1950-х років у ході виконання перших п’ятирічних планів були створені підприємства нафтової, гірничою, легкої пром-сті. За період перших двох п’ятирічок (1951–60) щорічний пром. приріст становив 20%.
До поч. 1960-х років була створена база нац.
про-сті. Значну допомогу у модернізації пром- сті А. надавав СРСР, зокрема Москва виділяла довготермінові пільгові кредити, безкоштовно пере- давалися ліцензії, науково-технічна документація, направлялися кваліфіковані спеціалісти. Подібні процеси відбувалися і на селі. У серпні 1945 в А.
розпочалася аграрна реформа, яка знищила екон.
базу великого землеволодіння. Держава заохочу- вала кооперування у с/г кредитами і технікою. У 1950-х роках у кооперативи об’єдналися бл. 70%
всіх селян. господарств. У зовн. політиці уряд А.
орієнтувався на СРСР. У лютому 1949 А. стала членом Ради економічної взаємодопомоги, а у травні 1955 – Організації Варшавського договору.
У грудні 1955 А. була прийнята до ООН.
Після викриття «культу особи» Й. Сталіна в СРСР відносини між албан. і рад. керівництвом загострилися. Албан. лідер категорично відмовився від перегляду сталінського кур- су. Годжа ще рішучіше почав переслідувати інакодумців. Всі делегати парт. конференції, які у квітні 1956 виступили з лозунгом десталінізації, безслідно зникли. Партійний з’їзд у травні–червні 1956 відбувся під гаслом «зміцнення пильності перед наступом ревізіонізму», що вже традиційно завершилося стратою у кін. року двох членів членів ЦК. На поч. 1960-х років загострилися албан.-рад.
державні стосунки. До цього часу албан.-рад.
розбіжності в ідеологічній сфері не виходили за рамки міжпартійних дискусій. У листопаді 1961 Е. Годжа на міжнар. нараді компартій висловив
АЛБАНІЯ
А
свою незгоду з рішеннями післясталінських з’їздів.
Через різку критику політики рад. керівництва Москва відмовилася надати А. кредит на вико- нання завдань третьої п’ятирічки (1961–65). У відповідь албан. уряд змусив СРСР закрити військ.-мор. базу у Вльорі. У грудні 1961 з А. були відкликані рад. спеціалісти, персонал дипл. і торг.
представництв. На черговому з’їзді АПП представ- ник рад. делегації засудив «догматизм і сектан- ство» й закликав до єдності комуністичних рядів.
У відповідь делегати з’їзу почали скандувати ім’я Сталіна, а лінію албан. комуністів підтримала делегація кит. комуністів. Напередодні XXII з’їзду КПРС албан. комуністи вислали до Москву листа, в якому засудили «брутальну і антимарксистсь- ку» діяльність М. Хрущова, а рад. лідер гостро засудив дії офіц. Тірани і звинуватив Е. Годжу у встановленні диктаторського режиму, що привело до розриву дипл. стосунків А. з СРСР. 1962 А. при- пинила участь у РЕВ, 1968 заявила про свій вихід з ОВД (фактично не співпрацювала від 1961).
У 1960-х роках головним союзником А.
став маоїстський Китай. Режим Е. Годжі у всьо- му наслідував дії кит. комуністів. IV з’їзд АПП затвердив за кит. зразком програму «ідеологічної і культурної революції». У с/г була швидкими тем- пами завершена колективізація, а на село було виселено бл. 15 тис. осіб. У дусі кит. «Культурної революції» планомірно знищувалися албан.
нац. і культ. традиції та звичаї, які «заважали будівництву нової національної держави на базі марксизму-ленінізму». 1967 А. була проголошена першою у світі атеїстичною державою. Культові споруди всіх конфесій почали закриватися, свя- щеникам під страхом смерті було заборонено відправляти культ. Декілька священиків було страчено за уділення тайн сповіді й причастя.
«Культурна революція» в А. проводилася надзви- чайно брутальними методами. Тисячі осіб стали жертвами державного ідеологічного психозу, який сіяла комуніст. верхівка, нагнітаючи страх перед уявним внутр. і зовн. ворогом. Масштабні чистки зачепили армію, творчі спілки, держслужбовців.
Концентраційні табори були переповнені. У 1970- х роках було репресовано 7 членів політбюро і 28 із 71 члена ЦК, зміщені з своїх посад 24 із 26 місцевих секретарів АПП. 1976 нова Конституція А.
змінила назву країни на «Народна Соціалістична Республіка Албанія». Конституція визнала марксизм-ленінізм офіційною ідеологією держа- ви, скасувала приватну власність, заборонила надання концесій іноземцям тощо. У 1970-х роках албан. комуністи продовжували реалізувати уль- трарадикальну модель комуністичної диктатури.
А. представляла собою велику фортифіковану
в’язницю, в якій жило бл. 2,5 млн мешканців. Для відбиття «югославської агресії» на території країни були збудовані бл. 300 тис. бункерів (збереглися донині). На поч. 1971 після візиту Г. Кіссінджера у Китай розпочалися тертя між А. і КНР. Е. Годжа засудив контакти Пекіну з Вашинґтоном, заявив- ши про необхідність «непримиренної боротьби з імперіалізмом». Прихильник підтримання добрих контактів із КНР, міністр оборони ген. Бекір Баллука був заарештований і 1975 страчений. Лідер А. був тісно пов’язаний з ортодоксальним керівництвом КПК. Після смерті Мао Дзедуна, арешту «бан- ди чотирьох» і приходу до влади Ден Сяопіна албан.-кит. відносини остаточного зіпсувалися.
Пекін перестав надавати екон. і військ. допомогу.
Албан. комуніст. лідери опинилася у цілковитій ізоляції, підтримуючи власний імідж єдиних у світі «справжніх захисників» комуністичної ідеї.
У червні 1977 ЦК партії заявив про загрозу з боку
«американського імперіалізму», «радянського і китайського соціал-імперіалізмів». Розпочалася нова хвиля репресій. 1973 і 1978 були жорстоко придушені повстання у таборах, де перебували політв’язні. На поч. 1980-х років офіц. Тірана прак- тично не мала союзників на міжнар. арені. 1980 уряд А. підтримував контакти тільки з В’єтнамом, Лаосом і КНДР. Від осені 1979, після смерті Г. Капо (найближчого однодумця Е. Годжі), і у зв’язку погіршенням стану здоров’я албан. лідера, в його оточенні розпочалася боротьба владу.
18.12.1981 влада повідомила про самогубство прем’єр-міністра М. Шегу, якого потім Годжа зви- нуватив у шпигунстві на користь СРСР, США, В. Британії та Югославії. Новим керівником уряду став Аділ Царцані, а на провідні позиції у державі почав висуватися секретар ЦК АПП Раміз Алія (від листопада 1982 – голова президії Народних Зборів). У вересні 1983 були страчені кілька колишніх міністрів, зокрема, міністра внутр. справ Фечоре Шегу, родич колишнього прем’єра.
Після смерті Е. Годжи (1985) у цій найвідсталішій і найізольованішій державі Європи практично нічого не змінилося. Наступник Е. Годжи на посту лідера держави, Р. Алія, висунув низку обмежених екон. ініціатив, які мали тільки одну мету – зміцнити існуючий комуністичний режим.
Подоланню госп. колапсу мали служити заходи уряду щодо виходу з міжнар. ізоляції А. Одночасно, албан. служба безпеки (Сігурімі) продовжувала придушувати будь-які вияви суспільного невдо- волення комуністичною диктатурою, а людей, які намагалися втекти до Греції чи Югославії, суворо карали.
Революційні зміни у державах Центр.-Сх.
Європи у період «Перебудови», сприяли процесу
АЛБАНІЯ
А
АЛБАНІЯ
демократизації в А. Зі складу інтелігенції та сту- дентства сформувалися опозиційні сили, які поча- ли активно виступати проти режиму. У другій пол.
1990 у Тірані та ін. містах країни пройшли масові мітинги. Їх учасники, проти яких влада нерідко застосовувала силу, вимагали ліквідації монополії на владу АПП та демократизації суспільства. У кін.
1990 під тиском опозиційних сил вище партійне керівництво на чолі з Р. Алією оприлюднило про- граму соц.-екон. і політ. реформ у країні. 13.11.1990 Народні Збори прийняли поправку до Конституції, яка поклала край монополії Компартії на владу і передбачала відновлення багатопартійності.
13.12.1990 зареєструвалася перша у післявоєнній історії А. некомуністична партія – Демократична партія Албанії (ДПА), яку очолив Салі Беріша.
Партійна конференція АПП у грудні 1990 прийня- ла програму «оновлення соціалізму», яка прого- лосила курс на співробітництво з новими політ.
силами і перехід до ринкової економіки. Уряд скасував заборону на іноз. інвестиції та дозво- лив діяльність релігійних конфесій. Албан. вла- да взяла курс на відновлення конституційного ладу – була проголошена амністія політв’язням, відновлена свобода слова й друку, розпочалася деполітизація армії та правоохоронних органів.
Урядова програма виходу з кризи передбачала роздержавлення власності й перехід економіки від планового до ринкового господарства. АПП, яка відкинула марксизм-ленінізм як теоретичну основу своєї діяльності, прийняла нову програ- му і нову назву – Соціалістична партія Албанії (СПА). У країні тривав процес створення нових партій, найвпливовішими серед яких стали Албан.
республіканська партія, Соціал-дем. партія Албанії та ін. Заходи влади з демократизації політ. системи не позначилися на екон. ситуації країни, яка про- довжувала погіршуватися і загрожувала перерости у гуманітарну катастрофу. У країні різко зросло безробіття, відчувався брак продуктів харчування.
Мешканці Тірани почали штурмувати посольства зх. держав, вимагаючи політ. притулку, велика кількість албанців намагалися дістатися морем до берегів Італії. У кін. 1991 албан. економіка впала у колапс, що спричинило голодні бунти – люди громили магазини, проводили безперевні політ.
акції протесту (демонстранти звалили пам’ятник Е. Годжі в Тірані), відбувалася неконтрольова втеча албанців до Італії та Югославії (1990–91 А.
залишило 40 тис. осіб). У березні 1991 відбулися вибори до Народних Зборів. Завдяки використан- ню адмінресурсу перемогу здобули комуністи (отримали 67% мандатів), тоді як ДПА – 30%
мандатів. Звинувативши владу у фальсифікації виборів, опозиція бойкотувала відкриття Народних
Зборів. 02.05.1991 президентом країни був обра- ний Р. Алія. Однак під тиском суспільства прав- ляча партія булу змушена піти на компроміс з опозиційними силами. На чолі коаліційного уря- ду, до якого увійшли і представники ДПА, став Ю. Буфі. Переконавшись що комуністи прагнуть тільки «косметичних» змін режиму, у грудні 1991 демократи вийшли з уряду. Новий кабінет міністрів очолив безпартійний Вільсок Ахметі, який виступав за прискорення екон. і сусп. реформ. 22.03.1992 відбулися перші вільні вибори парламентські вибори. Опозиційна ДПА здобула 66% мандатів, соціалісти – 27%. Новим президентом А. став лідер демократів С. Беріша. Нова влада продовжила і поглибила процес департизації органів правління, армії, поліції. 1992–93 тривав судовий процес над колишнім комуністичним керівництвом А. У грудні 1993 десять колишніх членів політбюро АПП були засуджені до тривалих термінів ув’язнення, у т. ч.
Р. Алія отримав 9 років, а вдова Е. Годжі – Наджміє – 11 років позбавлення волі.
Екон. програма уряду, підготована за підтримки МВФ і МБРР, передбачала проведен- ня жостких екон. реформ («шокова терапія») із застосуванням фіскальних і монатарних заходів.
Уряд закрив збиткові пром. підприємства, припи- нив виплату допомоги після звільння працівників.
Пром. виробництво у країні скоротилося на 60%, а безробітні становили бл. 50% працездатного насе- лення країни (1994). Понад 300 тис. албанців (10%
населення) емігрували до Італії, Греції, Німеччини.
Одночасно, у країну прийшов іноз. капітал (1995 в А. здійснювалося понад 200 іноз. інвестиційних проєктів), завдяки якому, і енергійним екон. захо- дам уряду, вдалося досягти відносної стабілізації господарства країни.
У травні 1996 відбулися чергові вибори до Народних Зборів, на яких ДПА отримала 87%
голосів. Соціалістична опозиція звинуватила владу у фальсифікаціях і не визнала результатів виборів.
Внутрішньополіт. проблеми А. стали стали причичи- ною глибокої екон. і політ. кризи. У січні 1997 крах, підтримуваних урядом, фінансових пірамід викли- кав числені заворушення ошуканих вкладників у всій країні (бл. 1,5 млн осіб). Незабаром масові стихійні виступи населення переросли у зброй- не повстання на пд. країни. Повстанці, май- же не зустрічаючси опору, захопили м. Вльору, ліквідували старі органи влади і створили Комітети народного порятунку, які іперебували під контролем СПА і Союзу за права людини. Повстанці вимага- ли відставки С. Беріши. Оскільки більшість гегів, жителів півночі країни, підтримували свого земляка С. Берішу, у країні виникла загроза громадянського конфлікту. На прохання уряду А. до країни були