Великої Британії та Північної Ірландії) –дер- жава в Північно-Західній Європі, розташова- на на Британських о-вах і пн.-сх. о-ва Ірландія.
Омивається водами Атлантичного океану, Північного та Ірландського морів, протоки Ла-Манш (Британського каналу). Загальна пло- ща: 244, 7 тис. км2. Чисельність населення:
66 млн осіб (2018). Нац. склад і етнічні групи:
англійці – 82%, шотландці – 10%, ірландці – 2,4%, валійці (вельсьці) – 2%, вихідці з Вест-Індії, Індії, Пакистану – 2,8%. Релігійний склад населення:
англіканці – 50%, католики – 16%, мусульма- ни – 2%, пресвітеріанці, баптисти, методисти.
Державна мова: англійська: у Валії – англійська і валійська, в Шотландії – англійська і шотландська (гельська). Форма держ. правління: парламентар- на монархія. Форма держ. устрою: унітарна дер- жава. Столиця: Лондон. Адмін.-терит. поділ: 4 іст.- геогр. регіони – Англія, Вельс (Валія), Шотландія, Пн. Ірландія. Глава держави: Королева (Король) В. Британії, з 1952 – Єлизавета II. Законодавча влада: двопалатний парламент – Палата Громад і Палата Лордів. Найвищий орган виконавчої влади:
Кабінет Міністрів, який очолює прем’єр-міністр.
Грошова одиниця: фунт стерлінґів (100 пенсів).
На поч. XX ст. В. Б. була потужною індустріально розвиненою і високоурбанізованою державою.
Країна виробляла 18,5% загальносвітового обсягу виробництва пром. продукції, поступаючись за цим показником лише США. Нац. дохід у перерахунку на душу населення у В. Б. був найвищим у Європі.
1900 населення Брит. о-вів становило 44,9 млн осіб, серед яких 32,8% мешкало в містах. Брит.
валюта – фунт стерлінґів – була найстабільнішою грошовою одиницею світу. На поч. століття В. Б.
була найбільшим інвестором у світі: 43% (1914)
всіх іноз. інвестицій походили з Британії. Однак динаміка розвитку брит. пром-сті на поч. XX ст.
сповільнювалася. В. Б. дедалі більше відставала в пром. сфері від США, а крім цього 1906–13 за рівнем екон. розвитку її почала випереджувати Німеччина.
Брит. колоніальна імперія на поч. XX ст.
простягалася на кількох континентах і була найбільшою в світі. Брит. колонії в Азії, Африці, Америці та Океанії займали площу 33,5 млн км2 і в них проживало 393,5 млн осіб. Деяким із своїх колоніальних володінь Лондон поступово нада- вав статусу домініонів. 1901 домініоном стала Австралія, 1907 – Нова Зеландія, 1910 – Південно- Африканський союз (до його складу увійшли завойовані британцями 1898–1902 бурські дер- жави Трансвааль і Вільна Оранжева Держава, а також брит. володіння Капштадт). Великі заморські володіння зумовили потребу утримувати великий військово-морський флот. Брит. морська док- трина передбачала існування флоту рівного за силою об’єднаним флотам двох наступних за нею морських держав. У лютому 1906 із закінченням будівництва брит. лінкора нового типу «Дредноут»
розпочався новий виток міжнар. гонки морських озброєнь. До 1914 сукупна водотоннажність брит.
військового флоту досягнула 2 714 тис. тонн – більше ніж потужність флотів трьох наступних найбільших морських держав разом.
Форма державного правління у В. Б. – конституційна монархія – зумовила перебування на брит. престолі королівської династії Віндзорів.
Після смерті королеви Вікторії (22.01.1901) брит.
трон посів її старший син Едвард VII (1841–1910), якого 06.05.1910 на престолі змінив Ґеорґ V (1865–1936). Двома головними політ. партіями В. Б. на поч. XX ст. були ліберали і консерва- тори. 1895–1906 при владі були консерватори.
1900 виникла третя політична партія країни – лейбористи (див. Лейбористська партія Великої Британії), які були орієнтовані на співпрацю із профспілковими орг-ціями. Невдачі брит. армії та дипломатії у період англ.-бурської війни (див.
Бурська війна 1899–1902) вплинули на настрої виборців і на виборах у січні–лютому 1906 консер- ватори зазнали поразки, здобувши лише 156 місць в парламенті; ліберали отримали 397, а лейбори- сти – 29 мандатів. Ліберали створили уряд на чолі з лордом Г. Асквітом (1852–1928). На виборах в січні–лютому 1910 консерватори зуміли суттєво збільшити своє представництво в парламенті, здо- бувши 272 мандати. Ліберали здобули 274 місць і для формування уряду їм довелося вступити в коаліцію із ірланд. націоналістами (71 мандати) і лейбористами (40 мандатів). Відчуваючи хиткість
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
В
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
своїх позицій Г. Асквіт звернувся до короля з проханням призначити нові вибори. На виборах у грудні 1910 консерватори і ліберали зберегли свої позиції у парламенті, отримавши відповідно 271 і 272 парламентські місця. Г. Асквітові знову довелося вступити в коаліцію із ірландською та лейбористською фракціями парламенту. В обмін на підтримку уряду, ірландські депутати зажадали прийняття закону про самоврядування Ірландії (див. Гомрул) Після тривалих дискусій і двох відхилених Палатою Лордів проєктів, закон при- йняли лише 1914, але його реалізації перешкоди- ла Перша світова війна 1914–18.
Остерігаючись дедалі більших впливів Німеччини, В. Б. на поч. століття була змушена відмовитися від свого традиційного зовнішнього курсу – політики «балансу сил». 1904–07 системою договорів був оформлений військовий союз В. Б., Франції та Росії, який одержав назву Антанта.
Політичне протистояння із Німеччиною та її союз- никами зрештою призвело до Першої світової війни, в якій В. Б. брала участь від початку бойо- вих дій. Виконуючи свої союзницькі зобов’язання щодо Франції та Росії, Лондон 04.08.1914 оголосив війну Німеччині, а 12.08.1914 – Австро-Угорщині.
В. Б. вислала до Франції 160-тис. експедиційний корпус під командуванням ген. Джона Дентона Френча (1852–1925), якого на посту головноко- мандувача 1915 змінив Дуглас Хейг (1861–1928).
27.01.1916 В. Б. відмовилася від традиційного комплектування збройних сил на добровільній основі й прийняла закон про обов’язкову військову службу. Загалом протягом війни на службі в зброй- них силах було 5,7 млн осіб. Свої підрозділи для участі у війні також вислали брит. володіння: Індія, Австралія, Канада, Нова Зеландія. У 1-й світовій війні брит. війська брали участь у бойових діях на території Франції, Греції, Малої Азії, Палестини, Іраку, Південно-Східної Африки. Унаслідок дій нім. підводних човнів та рейдерів В. Б. 1915–16 почала відчувати брак багатьох товарів, які раніше доставляли із колоніальних володінь. У грудні 1916 коаліційний уряд очолив Д. Ллойд-Джордж. Під його керівництвом країна успішно закінчила Першу світову війну.
За перемогу в світовій війні В. Б. довелося запла- тити високу ціну. На фронтах загинуло 744,7 тис.
осіб, 1 693 тис. були поранені. Країна втратила бл. третини свого нац. багатства. Воєнні витрати становили понад 10 млрд ф. ст., було потоплено 70% брит. торговельного флоту. Пром. виробницт- во за період війни скоротилося на 20%, експорт брит. товарів зменшився мало не вдвічі, натомість імпорт майже вдвічі зріс. Хоча податки за роки війни збільшились у 6 разів, вони покривали
менше ніж 1/3 воєнних видатків, а решту витрат доводилося фінансувати за рахунок внутр. і зовн.
позик. За роки війни державний борг В. Б. зріс у 12 разів – від 0,6 до 7,8 млрд ф. ст. Зокрема, США В. Б. заборгувала 850 млн ф. ст., перетворившись із кредитора США на їх боржника. Роль світового фінансового центру перейшла від Лондона до Нью-Йорка.
Перемога у війні породила в країні атмос- феру ейфорії. Чимало британців, особливо з заможніших верств, були впевнені, що після війни настане епоха світової гегемонії В. Б., доба її нової величі. За рахунок колишніх нім. і турец. колоній В. Б. примножила свої заморські володіння на 2,6 млн км2 з населенням 9,5 млн осіб. У результаті цих придбань територія Брит. імперії 1920 охоплю- вала 1/4 суходолу земної кулі (34,7 млн км2), де проживала чверть населення світу (525 млн осіб).
Відразу після укладення перемир’я Лейбористська партія заявила про свій вихід з урядової коаліції, до якої 1916–18 лейбористи входили разом з лібералами та консерваторами.
На грудень 1918 було призначено парламентські вибори. На час виборів у ліберальній партії, відбувся розкол. Частина партії, яку очолював Д. Ллойд-Джордж, виступила на виборах у коаліції з Консервативною партією. Програма коаліції містила заходи, спрямовані на поліпшення стано- вища широких верств населення. Передбачалося, зокрема, розгортання житлового будівництва, надання допомоги с/г, а також провідним галузям пром-сті. Друга частина лібералів, яку очолював Г. Асквіт, а також Лейбористська партія взяли участь у виборах самостійно. Вибори проводи- лися за новим виборчим законом (ухвалений 1918), який надавав право голосу чоловікам (від 21 року) і жінкам (від 30 років) і збільшив кількість виборців від 8 до 21 млн осіб. Перемогу на вибо- рах 1918 здобула консервативно-ліберальна коаліція, яка отримала 509 з 707 парламентсь- ких мандатів, причому 382 місць відійшло до консерваторів. Хоча консерватори отримали на виборах у 2,5 раза більше місць, ніж ліберали, новий коаліційний уряд очолив Д. Ллойд-Джордж, причому міністерські портфелі між обома партіями було поділено порівну. Лідер Консервативної партії Е. Б. Лоу (1858–1923) став заступником прем’єра.
Після війни розпочалася галузева перебудова брит. пром-сті. Упродовж 1919 – поч. 1920 країну охопив пром. бум, стимульований експортом устаткування для відбудовних робіт у країнах кон- тиненту. Майже вдвічі зросла продукція машинобу- дування, ще більше хімічної пром-сті. Зростанню виробництва сприяли скасування 1919 золотого паритету фунта стерлінґів, а також пожвавлення
В
ринку на предмети широкого вжитку. Індекс пром.
продукції досягнув довоєнного рівня. Вже із серед.
1920 окреслилось кризове падіння виробництва.
На кін. 1921 випуск пром. продукції становив лише 61,5% довоєнного рівня.
Кризові явища вплинули на активізацію робітничого страйкового руху. Федерація гірників В., яка об’єднувала понад мільйон робітників, на поч. 1919, погрожуючи загальним страйком, зажадала підвищення шахтарям зарплати на 30%, встановлення 7-год. робочого дня в галузі й голов- не – націоналізації гірничої пром-сті та встанов- лення робітн. контролю. У випадку шахтарського страйку до нього могли приєднаються профспілки транспортників і залізничників (разом з Федерацією гірників були об’єднані в т. зв. Троїстий союз), що загрожувало колапсом для всієї економіки. Уряд і підприємці пішли на поступки шахтарям щодо підвищення зарплати і скорочення робочого дня, проте категорично відмовилися задовольнити вимогу щодо націоналізації галузі, Федерація була змушена задовольнитися компромісом. Того ж року відбулося ще кілька великих страйків: у пром. р-ні р. Клайд (Шотландія); страйк 450 тис.
текстильників у червні–липні; загальний страйк залізничників у вересні–жовтні (бл.
1 млн учасників). Загалом 1919 страйкувало 2,6 млн, а 1920 – 2 млн осіб. Робітники домоглися встанов- лення 8-год. робочого дня (для гірників – 7-год.), деякого збільшення зарплати. Водночас посили- лося безробіття, яке 1921–22 охоплювало бл. 15%
активної робочої сили. У жовтні 1920 парламент ухвалив закон про надзвичайні повноваження, який надавав урядові право оголошувати в країні надзвичайний стан і використовувати війська та поліцію для ліквідації заворушень.
Іншою важливою проблемою, що постала на поч. 1920-х років перед брит. урядом, було розгортання нац.-визв. руху у володіннях В. Б.
Найгострішим було «ірландське питання». На вибо- рах до брит. парламенту в грудні 1918 члени ірланд.
національної партії Шинн Фейн здобули 73 місця із 103, що були зарезервовані за Ірландією. Обрані від Шин Фейн депутати відмовилися засідати в брит. Палаті Громад, а, зібравшись у січні 1919 в Дубліні, де оголосили себе ірланд. парламентом, а Ірландію – незалежною республікою (21.01.1919).
Почалося створення адміністративних і судових органів, які мали заступити британські. Ірландська республіканська армія (ІРА) розгорнула активні бойові операції проти брит. військ і поліції. Брит.
уряд у січні 1920 оголосив в Ірландії стан облоги і скерував до краю 60-тис. контингент регулярних військ, які, з несамовитою жорстокістю намага- лися придушити повстання, проте не досягнули
успіху. Брит. уряд у липні 1921 був змушений укласти перемир’я з ірландцями. 06.12.1921 був підписаний Англійсько-ірландський договір 1921. За його умовами, на більшій частині о-ва було утворено «Ірландську вільну державу», яка одержала статус домініону. 6 пн.-сх. графств – найбільш розвинутий економічно регіон (неофіц.
назва – Ольстер), більшість населення якого ста- новили нащадки вихідців з Англії та Шотландії, протестанти за віросповіданням – залишився у складі В. Б. Антиколоніальні виступи відбувалися у Брит. Індії та протекторатах Афганістані та Єгипті.
Лондонові вдалося вгамувати інд. нац.-визв. рух, однак Афганістан 1919, а Єгипет 1922 проголо- сили незалежність. 1923 Канада, Австралія та Південно-Африканський Союз, які вже мали статус автономних держав у складі Брит. імперії, здобули право укладати договори з іноз. державами.
Політична нестабільність у колоніях, поступ- ки зроблені брит. делегацією на Вашинґтонській конференції 1921–22, провали брит. політики в Туреччині та ірланд. питанні викликали різку критику кабінету Д. Ллойд-Джорджа з боку його союзників з урядової коаліції. У Консервативній партії сформувалося два погляди на перспективи коаліції з лібералами: одна група консерваторів на чолі з Остіном Чемберленом (1863–1937) висту- пала за її збереження, натомість ін. угруповання на чолі з Е. Б. Лоу вважало, що коаліція вичер- пала себе, і що внутр. і міжнар. умови дозволя- ють перейти до традиційного в мирних умовах однопартійного уряду. Цей погляд узяв гору, і в жовтні 1922 консерватори оголосили про роз- рив коаліції. Кабінет Д. Ллойд-Джорджа пішов у відставку.
Новий повністю консервативний уряд очолив лідер партії Е. Б. Лоу. У травні 1923 у зв’язку з тяж- кою хворобою Е. Б. Лоу пост прем’єр-міністра зай- няв міністр фінансів С. Болдуїн. На парламентсь- ких виборах 15.11.1922 консерватори здобули 344 депутатські місця. Ліберальна група Д. Ллойд- Джорджа одержала лише 53 мандатів, дещо посилила свої позиції група Г. Асквіта (62 місць).
Лейбористи збільшили своє представництво до 142 депутатів, що означало модифікацію брит.
двопартійної системи – тепер Лейбористська партія зайняла в ній місце, яке досі належало лібералам.
Одним із перших важливих заходів уряду стало врегулювання у лютому 1923 питання про брит. воєнний борг США, який становив 850 млн ф. ст. (4 млрд дол.). Відповідно до двосторонньої угоди борг був зменшений на 30%, а решту суми Лондон мав сплатити упродовж 62 років. Новий брит. уряд зайняв жорстку позиції у відносинах із
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
В
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
СРСР. У травні 1923 міністр закорд. справ лорд Дж. Керзон вислав рад. урядові ультиматум, в якому містилися вимоги припинити ворожу щодо В. Б. пропаганду в Ірані й Афганістані, виплати- ти компенсацію сім’ям репресованих у рад. Росії британських підданих тощо. У разі відмови брит.
міністр погрожував розірвати підписану із РСФРР 1921 торговельну угоду. Попри інспіровану в рад.
пресі кампанію обурення з приводу брит. демаршу Кремль врешті був змушений частково задоволь- нити пред’явлені вимоги.
Основною проблемою, з якою зіткнувся уряд консерваторів, стала стагнація економіки. Масове безробіття сягало бл. 1,5 млн осіб (11,5% активної робочої сили). Консерватори вважали, що для пожвавлення господарства потрібен кардинальний перегляд основних принципів екон. стратегії, якої дотримувалася В. Б. ще від серед. XIX ст. – перехід від вільної торгівлі, вигідної для країни в умовах її домінування на світових ринках, до політики протекціонізму, оскільки панівне становище В. Б.
у світовій економіці відійшло в минуле. Проти такої зміни екон. політики рішуче виступили ліберали – традиційні поборники «фритредерства». Проти запровадження протекціонізму були і лейбористи.
Лейбористська партія проголошувала яскраво виражені ліві гасла: націоналізації вугільної пром- сті, залізниць, електростанцій.
Результати виборів 06.12.1923 показали, що громадська думка ще не була готова до сприйнят- тя ідеї протекціонізму. У Палаті Громад консерва- тори одержали 258 мандатів – на 86 менше, ніж на попередніх виборах. Лейбористська фракція зросла до 191 депутата. Помітно збільшили своє представництво ліберали, одержавши 158 пар- ламентських місць. Лейбористи, заручившись підтримкою лібералів із групи Г. Асквіта, у січні 1924 сформували перший в історії В. Б. лейбо- ристський уряд.
Уряд очолив лідер лейбористів Р. Макдональд.
Лейбористи впродовж свого 9-місячного перебу- вання при владі сприяли ухваленню закону про житлове будівництво, вдосконалили систему страхування на випадок безробіття, підвищили пенсії за віком та інвалідністю, скоротили непрямі податки. Важливою зовнішньополіт. акцією лейбо- ристського уряду стало ухвалення Дауеса плану.
Уряд Р. Макдональда визнав СРСР і в лютому 1924 встановив з ним дипломатичні відносини.
Нездатність лібералів провести через парламент ратифікацію торговельної угоди з СРСР і пораз- ка під час розгляду у Палаті Громад «справи Кемпбелла» (Кемпбел – редактор комуністичної газети, якого звинувачували у закликах до зако- лоту – спочатку був заарештований, а потім
звільнений, що дало привід консерваторам зви- нувачувати уряд у «потуранні комуністам») стали причинами відставки кабінету Р. Макдональда у жовтні 1924.
На виборах 29.10.1924 консерватори здобули рішучу перемогу, отримавши абсолютну більшість у Палаті Громад – 412 місць. Лейбористська партія хоч і розширила свій електорат більш як на мільйон осіб, одержавши 5,5 млн голосів, про- те їй дісталося лише 151 місце. Лише 40 місць припало лібералам і Ліберальна партія остаточно відступила на узбіччя політ. життя.
Новий консервативний кабінет знову очолив С. Болдуїн. Основною турботою уряду надалі був застійний стан економіки. 1924 пром. виробництво становило лише 91% довоєнного рівня, кількість безробітних – бл. 1 млн осіб. Якщо нещодавно консерватори вважали основним важелем, який може зрушити з місця виробництво, перехід від
«фритредерства» до протекціонізму, то після невдачі на виборах 1923 вони вже не висува- ли цю ідею на перший план. Консервативний уряд вбачав ключ до налагодження економіки в зміцненні фінансової системи країни. 1925 був відновлений золотий стандарт нац. валюти.
Вартість ф. ст. було підвищено до передвоєнного рівня, в результаті його курс щодо ін. валют істотно зріс. Для стабілізації економіки уряд рекомендував підприємцям зменшити зарплатню працівників, що спричинило новий конфлікт у вугільній пром-сті.
01.05.1926 вуглепромисловці оголосили локаут (закриття і масове звільнення робітників для вчи- нення на них екон. тиску). Становище в країні різко загострилось, тому уряд на основі закону 1920 запровадив у країні надзвичайний стан. Проти ночі на 04.05.1926 розпочався загальний страйк на підтримку шахтарів, в якому взяли участь понад 4 млн робітників. 11.05.1926 Верховний суд В. Б.
оголосив загальний страйк незаконним. Велика частина страйкарів повернулася до роботи, про- те гірники ще майже 7 місяців страйкували. Лише 30.11.1926, вичерпавши всі свої ресурси, вони змушені були повернутися на роботу. Наслідком поразки загального страйку було скорочення зар- плати в багатьох галузях пром-сті та збільшення тривалості роб. дня в гірництві до 8 годин. 1927 уряд провів через парламент закон про промислові конфлікти і профспілки, який оголошував неза- конними загальні страйки і страйки солідарності, обмежував пікетування під час страйків тощо.
Попри зусилля консервативного уряду в справі пожвавлення економіки, вагомих успіхів йому добитися не вдалося. На 1929 пром. вироб- ництво у В. Б. заледве досягло довоєнного рівня (його індекс становив лише 100,6% відносно 1913).
В
На загальному тлі успішно розвивалися нові галузі, зокрема електротехнічна, автомобільна, хімічна, авіаційна. Утім питома вага «нових» галузей у 1924–29 не перевищувала 10% пром. продукції країни. У 1920-х роках виникли такі великі кон- церни, як сталеварний «Інгліш стіл корпорейшн», багатогалузевий «Імпіріел кемікл індастріз», військово-металургійний «Віккерс-Армстронг», хімічний «Юнівелер» та ін. Натомість «старі» галузі економіки – вугільна, суднобудівна, металургійна, текстильна, не відчули технічного переоснащення і перебували в стані тривалої депресії.
У європ. політиці уряд С. Болдуїна продовжу- вав лінію на нормалізацію відносин із Німеччиною та стримування намагань Франції встановити своє верховенство в Європі. На відміну від лейбористів, які прагнули підтримувати нормальні дипломатичні та ділові відносини з СРСР, консерватори про- водили щодо Москви жорстку політику. Уряд С. Болдуїна відмовився від ратифікації брит.-рад.
договорів, укладених у серпні 1924, неодноразово звинувачував СРСР і його агентуру в антибрит.
підривній діяльності, зокрема, у зв’язку із загаль- ним страйком 1926. У травні 1927 уряд С. Болдуїна оголосив про розрив дипломатичних відносин з СРСР і одночасно – брит.-рад. торговельної угоди 1921.
На зламі 1920–30-х років відбулися важливі зміни в характері відносин між В. Б. та її домініонами. Останні, фактично, вже самостійно розв’язували внутр. проблеми і прагнули здо- бути незалежність й у питаннях зовн. зв’язків.
На імперській конференції 1926 було прийнято рішення про суверенітет домініонів у внутр. і зовн.
політиці та їх цілковиту юридичну рівноправність з метрополією. В. Б. зі своїми володіннями і домініони створили спільноту, яка одержала назву Британська Співдружність Націй (замість дотеперішньої назви «Британська імперія»). На наступній імперській конференції 1930 домініони добилися права виходу із Співдружності. Ці рішення набули чинності після ухвалення брит.
парламентом 11.12.1931 закону відомого як
«Вестмінстерський статут».
У ході передвиборчої кампанії 1929 Лейбористська партія висунула радикальну про- граму, що передбачала ліквідацію безробіття, запровадження податку на капітал, скасуван- ня закону 1927 «Про промислові конфлікти та тред-юніони», відновлення 7-год. робочого дня для шахтарів, націоналізацію (за викуп) землі, вугільної, енергетичної пром-сті, транспорту. Щоб привернути на свій бік симпатії виборців, консер- ватори ще 1928 провели виборчу реформу, яка надала право голосу жінкам від 21-річного віку
(кількість виборців зросла на 8 млн осіб). На виборах 30.05.1929 лейбористи вперше прове- ли в Палату Громад більше депутатів, ніж кон- серватори – 287. У консерваторів виявилося 260 депутатських місць, 59 місць в парламенті отри- мали ліберали. Лейбористи володіючи відносною більшістю голосів у парламенті сформували уряд, який знову очолив Р. Макдональд.
За півроку після сформування другого лей- бористського уряду В. Б. увійшла в смугу світової екон. кризи. «Велика депресія» охопила В. Б. дещо пізніше за ін. розвинуті країни. Найбільшої глибини криза в країні досягла навесні 1932, коли вироб- ництво знизилося на 18%. Падіння виробництва у В. Б. було меншим, ніж в ін. розвинутих країнах (у середньому воно скоротилося на 36%), оскільки впродовж 1920-х роках брит. пром-сть розвива- лася повільно і до початку світової кризи ледве досягла довоєнного рівня. Найсерйозніше криза охопила традиційні галузі економіки – виплавка чавуну і сталі скоротилася вдвічі, майже зупини- лося суднобудування. На 60% скоротилася зовн.
торгівля. Експорт брит. товарів зменшився вдвічі, в результаті виник величезний дефіцит торговель- ного (і загалом платіжного) балансу. Зниження виробництва, розладнання торгівлі та фінансів спричинило небачене зростання безробіття: 1932 кількість безробітних наблизилася до 3 млн, тоб- то кожен четвертий робітник втратив роботу. Такі індустріальні р-ни, як Вельс (гірнича пром-сть), Ланкашир (текстильна пром-сть), долина р. Клайд (суднобудування) стали «депресивними района- ми».
Уряд активно намагався подолати безробіття, яке у В. стало хронічним. Було створено міністерство з боротьби з безробіттям. У люто- му 1930 уряд провів через парламент закон, який розширив систему страхування з безробіття. Для боротьби з безробіттям було розширено обсяг громад. робіт, зроблено спроби працевлаштувати безробітних у місцевостях, що менше потерпіли від кризи і навіть поза межами країни, зокрема, у Канаді. Ці заходи уряду належного результату не дали. Уряд Р. Макдональда намагався про- тистояти кризі через жорстку економію, зокрема санкціонуючи зниження заробітної плати в низці галузей господарства та скорочуючи допомогу безробітним.
Одночасно зі зниженням виробництва 1931 ускладнилося фінансове становище країни. Зріс дефіцит платіжного балансу, зменшився курс фун- та стерлінґів. На подолання фінансової кризи уряд створив «Комітет з національної економії» на чолі з банкіром Джорджем Меєм (1871–1946). Наприкін.
липня 1931 комітет опублікував підсумкову
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
В
доповідь, в якій прогнозував зростання дефіциту платіжного балансу країни, і щоб запобігти цьому запропонував жорсткий режим економії, зокре- ма скорочення допомоги безробітним, зниження зарплатні державним службовцям, скорочення обсягів громадських робіт. Висновки «комісії Мея»
викликали суперечливу реакцію в країні – консер- ватори і ліберали наполягали на прийнятті цих рекомендацій, натомість маси робітництва рішуче виступали проти. Під тиском з різних боків у лейбо- ристському уряді стався розкол, що і спричинило його відставку 23.08.1931.
Уже наступного дня був створений
«національний уряд», який знову очолив Р. Макдональд. До складу нового кабінету ввійшли 4 міністри з попереднього уряду, 4 консерватори і 2 ліберали. Дії Р. Макдональда з формування уряду, здійснені без відома і згоди керівництва Лейбористської партії, викликали обурення в її лавах. Партія перейшла в опозицію до уря- ду. Новообране лейбористське керівництво на чолі з А. Гендерсоном (1863–1935) оголосило Р. Макдональда та його прибічників ренегатами і виключило їх з партії. Прибічники Р. Макдональда створили власну Націонал-лейбористську партію, яка, однак, не здобула серйозного політичного впливу (лише 13 депутатів-лейбористів оголоси- ли про підтримку політики уряду). Щоб зміцнити свої позиції в парламенті, «національний уряд»
27.10.1931 провів нові вибори. Урядова коаліція, виступивши зі спільною платформою, досягла рішучої перемоги, здобувши 497 місць у Палаті Громад, причому 470 місця належали консерва- торам.
Основою діяльності нового уряду були пропозиції «комісії Мея». Прем’єр-міністр звер- нувся до населення із закликом «тугіше затягну- ти паси». Уряд скоротив допомогу безробітним і платню державним службовцям, що спричинило численні протести, особливо резонансним із яких став виступ військових моряків у вересні 1931 в порту Інвергордон. У вересні 1931 уряд зважив- ся скасувати золотий стандарт фунта стерлінґів.
Фунт був девальвований на 1/3, що сприяло збільшенню конкурентоспроможності брит. товарів на світовому ринку. Щоб закріпити роль фунта стерлінґів як світової валюти, з ініціативи В. Б. 1931 був створений «Стерлінґовий блок» – об’єднання 25 держав на чолі з В. Б., які вели між собою роз- рахунки у фунтах, підтримували певний курс своїх валют щодо фунта і тримали свої валютні резерви в Англійському банку. До складу «Стерлінґового блоку» ввійшли брит. колонії та домініони (за винятком Канади), а також скандинавські країни, Фінляндія, Нідерланди, Португалія, Греція,
Аргентина, Бразилія та ін. Фунт стерлінґів надалі обслуговував майже 1/2 світового товарообігу, що приносило чималі вигоди брит. скарбниці.
Важливим кроком щодо захисту брит. пром-сті ста- ло ухвалення в лютому 1932 закону про імпортні мита (обкладалися податком не менше 10%
вартості всі види товарів, що ввозилися у В. Б.).
Цей крок означав відмову уряду від принципів вільної торгівлі, яких В. Б. дотримувалася від 1846 і перехід до політики протекціонізму. Особливий режим торгівлі був встановлений у відносинах із домініонами. Запроваджені в липні-серпні 1932
«імперські преференції» передбачали безмитний ввіз у метрополію 80% імпорту з домініонів, а англ.
експорт у домініони мав бути також переважно безмитним або ж обкладатися низькими митами.
Встановлення преференційних тарифів сприят- ливо вплинуло на нац. пром-сть: англ. експорт у домініони зріс, а ринок країн Співдружності був захищений від конкуренції з боку інших держав.
Досягнувши 1932 найбільшої глибини знижен- ня виробництва, брит. економіка почала виходити з кризи. 1934 пром. виробництво досягло перед- кризового рівня, а вже в наступні роки почався справжній пром. бум, в результаті якого виробницт- во збільшилося майже на 24% порівняно з 1929.
Швидко зростала зайнятість, кількість безробітних зменшилася 1937 до 1,6 млн, що втім станови- ло 10,6% активної робочої сили. Стимулом зро- станням виробництва стало часткове оновлен- ня основного капіталу, вдосконалення методів виробництва, технічна раціоналізація. Упродовж 1932–37 продуктивність праці у В. Б. зросла на 20%. Від осені 1937 В. Б., як і інші розвинуті країни, зазнала нового господарського спаду. Кількість безробітних на поч. 1939 знову перевищила 2 млн осіб. Тільки в передвоєнні вісім місяців 1939 поча- лося піднесення виробництва, головним чином за рахунок військових замовлень уряду.
У зв’язку із суттєвим поліпшенням екон. ста- новища країни, Консервативна партія, що мала абсолютну більшість у парламенті, наполягла на відставці «націонал-лейбориста» Р. Макдональда, який проводячи під час кризи непопулярну жорстку соц.-екон. політику прийняв на себе значну долю громадського незадоволення. У червні 1935 уряд уже втретє очолив лідер консерваторів С. Болдуїн.
На листопадових виборах 1935 консерватори здобули парламентську більшість – 386 мандатів.
Зміцнила своє становище й основна опозиційна сила – Лейбористська партія, яка виборола 154 місця в Палаті Громад. «Націонал-лейбористи» і
«націонал-ліберали» одержали незначну кількість мандатів, однак переможці виборів – консерватори вважали за доцільне залишити своїх союзників у