жава в Південній Америці. Межує з Болівією, Парагваєм, Бразилією, Уругваєм і Чилі. На півдні і сході омивається водами Атлантичного океану.
Загальна площа: майже 2,8 млн км2. Чисельність населення: 44,9 млн осіб (2018). Нац. склад і етнічні групи: європейці (вихідці з Іспанії, Італії, держав Центр. Європи) – 85%, індіанці й метиси – 15%.
Укр. діаспора – до 400 тис. осіб. Релігійний склад населення: римо-католики – 92%, протестанти – 2%.
Держ. мова: іспанська. Форма держ. правління: пре- зидентська республіка. Форма держ. устрою: феде- ративна держава. Столиця: Буенос-Айрес. Адмін.- терит. поділ: 23 провінції, столичний федеральний округ. Глава держави: президент. Законодавча влада:
двопалатний парламент – Національний Конгрес у складі нижньої Палати Депутатів і верхньої – Сенату.
Найвищий орган виконавчої влади: Кабінет Міністрів, який очолює президент країни, оскільки є одночас- но головою держави та прем’єр-міністром. Грошова одиниця: аргент. песо (100 сентаво).
У Доколумбовий період на території А. про- живали численні індіан. племена: діагіта, чарруа, керанді, араукани, теуельчі, она, яган, чоно тощо.
На поч. XVI ст. на тер. А. з’явилися іспан. заво- йовники, які дали захопленим землям загальну назву Ла-Плата (за назвою ріки Rio de la Plata, іспан. – Срібна ріка). Спершу територія А. увійшла до створеного іспанцями віце-королівства Перу, а з 1776 (включно із територією суч. Уругваю, Парагваю і част. Болівії) було створ. віце- королівство Ріо-де-ла-Плата. 09.07.1816 Нац.
Конгрес у Тукумані проголосив незалежність Об’єднаних провінцій Ла-Плати від Іспанії. 1853 була прийнята Конституція країни (з численними поправками діє і до сьогодні), яка проголосила А. федеративною республікою з офіц. назвою
«Аргентинська нація». У період 1880–1916 у країні існував режим т. зв. елітарної демократії, коли у виборах президента брали участь лише кілька десятків тисяч осіб. При владі знаходи- лися консерватори, які спиралися, на підтримку великих землевласників (латифундистів). 1890 був створений Громадянський радикальний союз (ГРС), найстаріша масова партія, що складала опозицію олігархічній еліті. Від 1893 (і до 1933) беззмінним лідером партії був І. Ірігойєн. 1896 виникла інша впливова політ. сила – Робітнича соціалістична партія, що в соціальному плані спиралася на робітників та інтелігенцію лівих поглядів. Іншою особливістю політ. життя А. став розвинений і впливовий робітничий рух, в яко- му велику роль відігравали анархісти, що 1901 створили Федерацію робітників А. Наприкін.
XIX–поч. XX ст. за рахунок еміграції з Європи неухильно збільшувалася частка білого населен- ня А. 1900–14 до країни прибуло майже 4 млн осіб., або понад половина населення (на 1914 його чисельність дорівнювала 7 млн 800 тис.), з яких 4/5 складали італійці та іспанці. Нац. склад іммігрантів включав також французів, німців, англійців і представників слов’янських народів (більша частина з яких були поляками). З нови- ми емігрантами з’явився іноз. капітал – брит., нім. і північноамер., який інвестувався в експорті галузі господарства. Становище нечисленно- го автохтонного індіан. населення було важким.
Влада, зокрема під час правління президента ген.
Х. Рока (1898–1904), здійснювала експедиції проти корінного населення, у результаті яких чисельність останнього постійно зменшувалася. Індіан. насе- лення або витіснялися в андські провінції та на пд. Патагонії, або було змушене розсіюватися серед нових поселенців. Захоплення земель, що належали індіанцям, дозволяло уряду використо- вувати ці території для розвитку землеробства і
АРГЕНТИНА
А
скотарства, що стало однією з запорук бурхливого екон. зростання країни. На поч. XX ст. А. пере- творилася на одного з найбільших виробників м’яса і зерна у світі. 1912 був виданий закон про загальне обов’язкове виборче право для чоловіків віком від 18 років, що ознаменувало собою підрив політ. позицій консерваторів і поступовий перехід від «елітарної» до представницької демократії.
У роки Першої світової війни 1914–18 аргент.
уряд дотримувався нейтралітету. На президентсь- ких виборах у квітні 1916 переміг представник ГРС І. Ірігойєн. Перший період його президент- ства (1916–22) характеризувався проведенням ліберально-реформістської політики. Важливим напрямком діяльності уряду Ірігойєна став роз- виток громад. і дем. свобод, досягнення гармонії між нац. капіталом і найманими робітниками. У країні панувала напружена соц. атмосфера. У січні 1919 спроби уряду придушити страйк робітників- металістів у столиці призвели до масового робітничого повстання, що охопило весь Буенос- Айрес («Трагічний тиждень»). Численні страйки проходили й в ін. містах. Уряд намагався йти назустріч вимогам профспілок – був запровадже- ний 8-год. робочий день і 48-год. робочий тиждень.
Значна частина земельних угідь була вилучена в латифундистів і роздана колоністам. 1921 армія розправилася з потужним виступом найманих робітників Патагонії. 05.02.1921 уряд І. Ірігойєна своїм декретом визнав Українську Республіку.
Після шести років (1922–28) перебування на президентській посаді ще одного представника ГРС М. Т. де Альвеара на найвищий держ. пост знову був обраний І. Ірігойєн. Його уряд ініціював проведення нових реформ – були націоналізовані нафтові родовища (1929), надавалася підтримка розвитку нац. пром-сті, тваринництва. Все ж найважливіші госп. важелі продовжувалися знахо- дитися в руках іноз. капіталу, а країна залишалася в стані екон. залежності від США і європ. держав.
Світова екон. криза 1929–33, що охопила і А., гостро позначилася на соц.-політ. стабільності країни – різко зросло безробіття, знизився життєвий рівень населення. Неспроможність уряду І. Ірігойєна стабілізувати ситуацію у країни, викликала масове суспільне незадоволення, яке використала опозиція. 06.09.1930 вищі офіцери за порозумінням із лідерами Консервативної партії (вона змінила назву на Націонал-демократичну) здійснили держ. переворот. Уряд очолив ген.
Х. Ф. Урібуру, прибічник авторитарних методів управління. Новий режим прагнув реалізувати аргент. варіант фашистської держави. Проти робітничого і лівого руху були застосовані жорстокі репресії, профспілки розгромлені, а тисячі людей
репресовано, заслано або знищено. В економіці ставка робилася на підтримку великих корпорацій.
Така урядова політика не сприяла стабілізації політ. і екон. життя країни. 1931 противники Урібуру з числа військовиків змусили генерала погодитися на проведення в наступному році виборів. Перемогу на них одержав ген. А. П. Хусто, який належав до радикалів, але користувався підтримкою й консерваторів. На виборах 1937 було оголошено про перемогу Р. М. Ортіса. Проте після двох років перебування на посаді президента за станом здоров’я Ортіс був змушений полиши- ти активну діяльність і передати виконавчу вла- ду віце-президенту, представнику консерваторів, Р. Кастільйо. Офіційно останній заступив на поса- ду президента 1942, після смерті Ортіса.
З поч. Другої світової війни 1939–45 чима- ло аргент. офіцерів вітали перемоги нацистів, однак президент Кастільйо хоча й захоплював- ся Б. Муссоліні та Ф. Франко, але дотримувався політики нейтралітету. 04.06.1943 ультраправа орг-ція Група об’єднаних офіцерів (ГОУ) здійснила держ. переворот, у результаті якого президент Кастільйо був усунений, а на чолі уряду, що скла- дався з військових, став ген. П. П. Рамірес. Нац.
Конгрес, який контролювали радикали і соціалісти був розпущений. У країні була запроваджена цен- зура, заарештовано більшість впливових політ.
діячів, встановлено контроль над неурядовими орг-ціями. З двох фракцій, на які в грудні 1942 поділилося найбільше профспілкове об’єднання країни – Загальна конфедерація праці (ЗКП) – одна була оголошена поза законом (нею керува- ли комуністи), іншу – очолив армійський офіцер.
Ці події викликали широку хвилю протестів.
Вже незабаром стало очевидним, що режим не отримає широкої підтримки населення. Полковник Х. Д. Перон, на той час секретар міністра оборо- ни й одночасно глава міністерства праці та соц.
забезпечення, який був одним з керівників пере- вороту 1943, встановив контакт із керівництвом робітн. руху. Від листопада 1943 Х. Д. Перон домагався втілення у життя курсу, що полягав у вирішення соц. і екон. проблем і відновлення дем. свобод у країні. Діяльність Перона отримала значну підтримку профспілкового руху і сприяла зростанню його популярності у робітн. середовищі.
Однак, наприкін. 1943 урядові декрети ввели обме- ження на свободу друку, а політичні партії були проголошені поза законом. Для забезпечення підтримки католицької Церкви в державних шко- лах уряд ввів обов’язкову релігійну освіту. Незгодні з режимом політичні та профспілкові діячі були ув’язнені, відправлені в концентраційні табори або вислані з країни. Скориставшись тим, що аргент.
АРГЕНТИНА
А
уряд у січні 1944 розірвав дипл. відносини з дер- жавами «Вісі», група Перона змусила президента Раміреса відмовитися від влади на користь ген.
Е. Фарреля. Х. Д. Перон став віце-президентом і міністром оборони, зберігши й посаду міністра праці. 27.03.1945 А. оголосила війну Японії та Німеччині, приєднавшись до антигітлерівської коаліції, а згодом стала співзасновницею ООН.
У серед. 1945 уряд здійснив кроки у напрямку відновлення конституційного ладу. У країні була проголошена амністія, дозволено діяльність політ. партій і відновлена свобода слова й друку.
Проте, коли наприкін. вересня 1945 опозиційні сили організували марш протесту, уряд Фарреля відновив жорстку політичну лінію. 09.10.1945 гру- па військових заарештувала Перона. До 17.10 країна перебувала фактично без уряду, який, за виключенням двох міністрів, подав у відставку.
Опозиційні партії відмовилися увійти до нього, доки на посаді президента перебуватиме Фаррель.
ЗКП оголосила загальний страйк. Тим часом, прибічники Х. Д. Перона з числа робітників і
«дескамісадос» (безсорочники, або бідні верстви населення) практично захопили столицю Буенос- Айрес. 17.10 Х. Д. Перон повернувся до влади. На цей час у збройних силах і серед великої кількості населення вже склався образ Перона, як справед- ливого політика, покровителя бідних і провідника незалежної зовн. політики. Протягом наступних чотирьох місяців розгорталася кампанія з виборів президента. Для підтримки своєї кандидатури Х. Д. Перон сприяв створенню 3 нових орг-цій:
Партії праці (до неї увійшла більшість керівників найважливіших профспілок країни); Радикальної партії (очолили колишні діячі ГРС) і Незалежної партії. Опозиційні партії – ГРС, Соцпартія, Прогресивно-дем. і Комуністична об’єдналися у Національно-демократичний союз. Їх кандидатом став Х. П. Тамборіні.
На виборах у лютому 1946 Перон одержав 54%
голосів. Його прихильники здобули майже 2/3 місць у Палаті Депутатів і абсолютну більшість у Сенаті.
Для зміцнення нового режиму 1947 було створено Пероністську партію, що об’єднувала представників різноманітних верств населення: підприємців, частину великих землевласників, державних чиновників, інтелігенцію і робітників (останні скла- дали основну соц. силу пероністського руху). Партія поділялася на 3 сектори – профспілковий, жіночий і молодіжний. Утверджувалася й ідеоло гія перонізму – хустисиалізм (від іспан. хустисіа – справедливість).
За своєю соціальною та ідеологічною сут- тю перонізм був еклектичним поєднанням націоналістичної та антиімперіалістичної ритори- ки, вождизму, опирався на робітничий рух тощо.
Після офіц. вступу на посаду 04.06.1946, Перон ужив заходів для убезпечення можливої загрози своїй владі: запровадив суворий урядовий контроль над усіма угрупованнями і орг-ціями, поступово зосередив у руках пероністського уряду майже всі засоби масової інформації. Величезну роль у внутрішньополіт. житті країни відігравала дружина Перона Ева Дуарте де Перон (більш відома під іменем Евіти), яка допомагала своєму чоловіку про- водити популістську соц. політику і користувалася значною підтримкою серед робітників. Правління Перона було спрямоване на врахування інтересів усіх верств населення – як національного капіталу, так і робітників. Найманим працівникам була підвищена зарплата, уряд запровадив загальне пенсійне забезпечення, оплачувані відпустки, забо- ронив дитячу працю, відкрив будинки відпочинку.
1949 вступила у дію нова Конституцію, яка значно розширила права президента – Перон отримав право переобрання на 6-ти річний термін, що й сталося 1952. Економічна стратегія Перона перед- бачала прискорену індустріалізацію з акцентом на розвиток імпортозамінного виробництва. Уряд вику- пив у США телефонну мережу і експропріював ін.
підприємства, що перебували в амер. власності.
Держава викупила залізниці, якими володіли брит.
і франц. компанії. Зовн. політика пероністського уряду була суперечливою. Аргент. уряд, деклару- ючи незалежний «третій шлях» розвитку країни, одночасно розвивав торг.-екон. відносини з СРСР і дотримувалася антикомуністичної риторики. Офіц.
Буенос-Айрес відмовився підписати договір про взаємодопомогу з США, але паралельно пропо- нував Вашинґтону направити свої війська до Кореї.
1947 А. підписала «Пакт Ріо» (договір про військову взаємодопомогу між країнами Зах. півкулі), а у – 1948 стала співзасновницею регіональної Організації Американських держав (ОАД).
Великий нац. капітал, який спершу схва- лював заходи уряду, поступово почав виявляти незадоволення опікою держави та її підтримкою робітничого руху. У червні 1955 у результаті військового перевороту Х. Д. Перон був позбавле- ний влади і був змушений емігрувати. Наступним президентом А. став ген. Е. Леонарді, який нале- жав до антипероністського руху військових. У листопаді 1955 після чергового держ. перево- роту тимчасовий уряд військових очолив ген.
П. Е. Арамбуру, який заборонив Пероністську партію, припинив діяльність ЗКП і встановив контроль над профспілками. Незабаром була відновлена Конституція 1853. Прагнучи одержа- ти іноз. кредити для виходу з кризи, А. вступила до МВФ і МБРР. Відповідно до рекомендацій цих інституцій відбулася девальвація нац. грошової
АРГЕНТИНА
А
АРГЕНТИНА
одиниці (песо), уряд створив сприятливі умови для іноз. інвестицій, але екон. ситуація істотно не покращилася. У 1950-х роках щорічне зростан- ня ВВП дорівнювало бл. 2,9%, що було значно менше, ніж в ін. країнах регіону. У травні 1958 у результаті виборів президентом став А. Фрондісі, кандидат від лівого крила ГРС (фракція «непри- миренних»). Уряд нового президента випрацював і запровадив програму стабілізації цін і розвит- ку економіки. МВФ і США надали країні значну фінансову допомогу, завдяки якій був досягнутий прогрес у розбудові мережі залізниць і шосейних доріг, розвивалася сфера електроенергетики.
Пероністи отримали можливість взяти участь у парламентських виборах 1962, на яких вони здо- були перемогу. Тоді військові змістили президента Фрондісі, а його посаду обійняв голова Сенату Х. М. Гідо. Наступні півтора року в економіці та політиці країни панував хаос. На виборах 1963 ГРС (непримиренних) і пероністи створили коаліцію, але кандидати-пероністи були виключені зі списків і, тому коаліція закликала голосувати порожніми бюлетенями. У результаті перемогли представники іншої фракції – ГРС (народу) на чолі з А. Ільїа. У країні був відновлений конституційний порядок, який, проте, тривав недовго.
У червні 1966 військова верхівка змістила президента і проголосила прихід до влади нової диктатури («Аргентинської революції») на чолі з ген. Х. К. Онганіа. Урядові репресії підняли хви- лю масового невдоволення. У внутр. провінціях країни пройшли страйки і студентські хвилюван- ня. У червні 1970 командування збройних сил усунуло Онганіа і призначило на його посаду ген.
Р. М. Левінґстона. Проте, в березні наступного року і його було усунено. Пост глави держави опинив- ся в руках ген. А. А. Лануссе. Уряд Лануссе, який протримався до травня 1973, дещо відійшов від установки на жорсткий контроль над політ. життям і основну увагу зосередив на проведенні внутр.
перетворень. У цей же час широкого розмаху набирав рух за повернення Перона. У грудні 1972 був створений Хустисиалістський фронт визво- лення (ХФВ), до якого поруч з Хустисиалістською (Пероністською) партією увійшли ГРС (неприми- ренних), Соціалістична партія та ін. політ. угрупо- вання. На виборах 11.03.1973 переміг представник коаліції пероністів соціаліст Е. Кампора (отримав 49% голосів) і на його запрошення у квітні до А.
повернувся Перон. У червні 1973 у р-ні міжнар.
аеропорту дійшло до зіткнень між прихильниками різних політ. угруповань, внаслідок чого загинули сотні людей. Відповідальність за цей інцидент було покладено на уряд Е. Кампори, що і стало одним із приводів для його відставки і призначення нових
президентських виборів (формально Кампора сам подав у відставку, щоби «дати можливість Перону вступити на посаду президента»). У вересні 1973 Перон знову став президентом А., його наступ- на дружина, М. Е. Мартинес де Перон (Ісабеліта) була обрана на посаду віце-президента. Після смерті Перона, 01.07.1974 владні повноважен- ня перейшли М. Е. де Перон і до березня 1976 пероністам вдалося протриматися при владі.
Протягом другого терміну перебування пероністів були проведені заходи з обмеження діяльності іноз. капіталу – зарубіжним фірмам заборонялося робити вклади у підприємства зв’язку, рекламу, радіо, телебачення, видання газет і журналів, уряд націоналізував мережу продажу і розподілу наф- ти та нафтопродуктів. 10.09.1974 вступив у дію закон про працю, який значно розширював права працівників і жінок, запроваджував положення з трудових спорів, забороняв дискримінацію з расо- вих, релігійних чи ідеологічних мотивів. Ці заходи уряду істотно пожвавили розвиток нац. економіки – 1973 приріст ВВП складав 4,8%, а 1974 вже 6,5%.
Обсяг пром. виробництва 1974 у порівнянні з 1973 збільшився на 17,4%. Уряду вдалося домогтися зменшення безробіття з 6,6 до 4,2%. Одночасно у країні спостерігалися і негативні явища. Не володіючи харизмою чоловіка, Ісабеліта Перон не змогла домогтися виконання домовленості між найманими робітниками і власниками, т. зв.
Соціального пакту. Зростали ціни, а це, в свою чергу, стимулювало розгортання страйкової б-би.
Уряд М. Е. де Перон швидко втрачав соціальну базу і незабаром опинився в ізоляції. Політ.
поляризація сягнула апогею, деякі радикальні угрупування перейшли до тактики терору.
У результаті антипероністського переворо- ту 24.03.1976 до влади прийшла військова хун- та. Пост президента і глави уряду обійняв ген.
Х. Р. Відела. Нац. Конгрес був розпущений.
Спеціальна комісія, до якої увійшли по три представники від кожного роду військ, взя- ла на себе законодавчі ф-ції. Діяльність політ.
партій була призупинена. Під гаслом «про- цесу національної реорганізації» посилилися репресії. Армія розв’язала «брудну війну» про- ти всіх, кого військовики вважали «підривними елементами». У результаті тисячі аргентинців були вбиті або оголошені такими, які пропа- ли безвісти. Уряд Відели анулював 25 статей
«Соціального пакту», від керівництва в ЗКП були відсторонені ті діячі, політичне минуле яких було пов’язане з перонізмом. В екон. політиці новий режим орієнтувався на поради МВФ і програму міністра економіки М. де Оса. Хунта скасувала контроль над цінами, надавала підтримку приват-
А
ному підприємництву, сприяла залученню іноз.
інвестицій, скоротила державні витрати. У серпні 1976 були скасовані запроваджені пероністським урядом обмеження на вивіз прибутків за кор- дон. Нова влада змінила перелік галузей, в яких дозволялося діяти лише нац. приватним і дер- жавним компаніям, частина держ. земель була передана приватним компаніям. Проте такі захо- ди не привели до фін.-екон. стабілізації у країні.
Інфляція продовжувала зростати швидкими тем- пами. Весною 1980 зазнали краху три з десяти найбільших банків країни. У березні 1981 на посаді президента Віделу змінив ген. Р. Е. Віола, який у вересні того ж року був змушений поступити- ся місцем ген. Л. Ґальт’єрі. Для зняття напруги у суспільстві аргент. військові наважилися на відвоювання Фолклендських (Мальвінських) о-вів.
02.04.1982 на ці о-ви, які понад півтора століття утримувала В. Британія висадилися аргент.
війська. Аргентинці підтримали спробу відновити контроль над Мальвінами, але водночас вимагали від влади вирішення соц. питань і демократизації політ. життя. У результаті широкомасштабних аргент.-брит. воєнних дій, в яких обидві сторони зазнали значних людських втрат, 14.06 аргент.
війська капітулювали (див. Фолклендська війна 1982). Авантюра уряду Ґальт’єрі закінчилася про- валом, після чого він остаточно втратив довіру населення. Військові були змушені шукати шля- хи для поступового відновлення конституційного ладу. На виборах 30.10.1983 перемогу здобув лідер ГРС Р. Р. Альфонсін. Протягом 6 років головним напрямом внутр. політики радикалів був розвиток демократії: відновлення громад.
прав і свобод, політ. плюралізму, покарання вин- них за репресії. Уряд запропонував нову про- граму виходу з кризи – «План аустраль» (песо було змінено на аустраль), втілювалася й про- грама жорсткої економії («Аустраль-II»). Західні фінансові інституції надали А. допомогу у вигляді нових позик і відтермінування з виплати старих боргів – бл. 7 млрд дол., проте ефект від цих заходів виявився незначним. 08.07.1989 на поса- ду президента заступив представник пероністів К. С. Менем. У період двох президентських каденцій він заклав підґрунтя для системної лібералізації політ. і екон. життя, в основі якого лежала ідея м’якого держ. управління, замість жорсткого кон- тролю суспільних процесів. Поступово уряд зумів загальмувати інфляційні процеси – 1995 зростання цін не перевищувало 4%. К. Менем переглянув роль держави в управлінні економікою, за його правління зросли іноземні інвестиції в А. завдяки звільненню від оподаткування на 25 років. У свою чергу це призвело до нестачі коштів у бюджеті
та спровокувало дефолт 2001. У 1994 у країні відбулася конституційна реформа – знищено форми державної опіки на Церквою, скасовано вимогу про обов’язкове сповідування президентом і віце-президентом католицької віри, встановле- но право балотування на другий президентський термін. Важливим кроком на шляху зміцнення відносин із латиноамер. державами стало ство- рення 1991 субрегіонального блоку Спільного рин- ку МЕРКОСУР. Швидкими темпами відбувалося А.
зближення з США. Аргент. уряд солідаризувався з антикастрівською позицією Вашинґтону, але водночас офіц. Буенос-Айрес заперечував про- ти прямого втручання у справи Куби, зберігаючи з Гаваною торг.-екон. відносини. У жовтні 1998 Менем вперше з моменту Фолклендської війни відвідав з офіц. візитом Лондон (В. Британія зна- ходиться на третьому місця після США та Іспанії за обсягом інвестицій в економіку А.). 16.12.1998 президенти А. і Чилі підписали угоди, які остаточно поклали край суперечкам щодо низки територій в Антарктиці.
У жовтні 1999 чергові президентські вибо- ри виграв кандидат від ГРС Ф. де ла Руа. Екон.
труднощі наступних років стали причиною масо- вих заворушень у Буенос-Айресі в грудні 2001, у ході яких загинули 27 осіб. Унаслідок цих подій президент подав у відставку і покинув країну.
Обраний Конгресом тимчасовий президент А. Р. Саа через тиждень був змушений вчинити таким же чином. Від 01.01.2001 новим главою дер- жави став пероніст, лідер Хустисиалістської партії Е. А. Дуальде, проте страйки і протести продо- вжувалися. У квітні 2003 відбулися президентські вибори, що виявили гегемонію у внутрішньополіт.
житті перонізму – три лідери, політ. програми яких базувалися на цій ідеології – Менем, Кіршнер і Саа – набрали відповідно 24%, 22% і 14% голосів.
Кандидат від радикалів Л. Моро зазнав нищівної поразки (одержав лише 2%). Другий тур виборів не відбувся, оскільки Менем зняв свою канди- датуру. З травня 2003 пост президента обіймає представник Хустисиалістської партії Нестор Карлос Кіршнер (до 2007). Президент посилив роль держави в економіці країни, збільшив витра- ти на соціальні потреби. Стабілізація фінансової ситуації у країні відбулась, зокрема і за рахунок тимчасового оголошеного мораторію на платежі із обслуговування зовн. боргу. Оголосивши дефолт, А. зуміла зберегти свої фінансові ресур- си, а девальвація аргент. валюти (3 песо за 1 дол.) підвищила конкурентоздатність аргент. продукції на внутр. і зовн. ринках. За рахунок зростання експорту уряду вдалося розрахуватися із МВФ та ін. іноземними кредиторами за фінансову
АРГЕНТИНА
А
підтримку. Було визначено низку конкурент- них галузей, яким держава надавала всебічну підтримку (інформатика, біотехнологія, вир-во скрапленого газу, будівельних матеріалів і с/г техніки). Як наслідок, в економіці А. намітилися позитивні тенденції: ВВП зріс на 8,7%, пром.
виробництво – на18%. Така тенденція зберігалася 2004–05. Економічний підйом в А. базувався на використанні незадіяних потужностей. На 2005 цей ресурс вже було вичерпано, а для подальшо- го екон. зростання були потрібні нові вкладення, утім, в умовах дефолту А. не могла розраховувати на солідний приток інвестицій. Уряд Н. Кіршнера провів реструктуризацію своєї заборгованості шляхом обміну знецінених цінних паперів на нові.
Попри протидію частини кредиторів, взимку 2005.
А. зуміла провести реструктуризацію: обмін охопив понад 76% дефолтного боргу, що було сприйнято як надзвичайний успіх. У результаті, об’єм міжнар.
визнаного боргу А. скоротився на 35% і склав 125,3 млрд. дол. Утім, і після реструктуризації боргу платежі з його обслуговування лишалися ще досить високими і становили 2005 – 13 млрд.
дол., 2006 – 12,5 млрд. Такі суми для А. були не підйомними, що спонукало її до нових домовле- ностей та позик.
Після приходу до влади Н. Кіршнер повів рішучу боротьбу із корупцією, його заходи за тор- кнули представників вищої адміністрації, зокре- ма і колишнього президента К. Менема. Він роз- секретив архіви спецслужб, в яких зберігалась інформація про тих нацистських злочинців, які знайшли притулок в А. після Другої світової війни.
Президент скасував амністію для військових, які були винними у злочинах часів військової дикта- тури 1976–83. Тим самим А. упорядкувала своє законодавство відповідно до норм Міжнародної конвенції ООН 1968 про неприпустимість засто- сування терміну давності для військових злочинів і злочинів проти людяності. У зовн. політиці Н.
Кіршнер проводив зважений курс щодо США, був прибічником нормалізації відносин із В. Британію щодо Фолклендських о-вів, виступав проти роз- ширення членства в Раді безпеки ООН шляхом надання низці країн (зокрема і сусідній Бразилії) статусу постійних членів.
2007 на президентських виборах в А. пере- могу здобула дружина Н. Кіршнера – Крістіна Фернандес де Кіршнер, яка перебувала на цій посаді два терміни поспіль (2007–15). Підтримкою виборців вона мала завдячувати авторитету свого чоловіка (він 2007 мав рейтинг підтримки у 45%).
Крім того, перед завершенням своєї каденції він ухвалив низку популярних соц. заходів, як-то: під- вищив розмір соціальних виплат, пенсії та міні-
мальну заробітну плату тощо. Сама К. Фернандес проголосила, що слідуватиме курсу свого чоловіка і спершу зосередилась на закорд. візитах до США, країн Європи та Латинської Америки у пошуках нових інвесторів для А.
Серйозним випробуванням для уряду К. Фернандес де Кіршнер стала світова екон. криза 2008, яка призвела до зниження ділової активності в країні. Щоб впоратися із проблемами уряд вирі- шив посилити участь держави в економіці, зокрема, шляхом націоналізації низки підприємств страте- гічного значення (серед них і тих, що були продані у 1990-х роках урядом К. Менема), ухвалив нові заходи із обмеження імпорту та посилив валютний контроль з метою запобігання вивезенню капіта- лу. Досить непопулярним рішенням уряду стала ліквідація приватних пенсійних фондів, яка дала йому можливість акумулювати 24 млрд. дол. при- ватних інвестицій. Отримані гроші йшли на підви- щення соц. виплат, гарантування робочих місць тощо. Така політика виявилася надто витратною:
у період 2011–13 обсяг іноз. резервів Центробанку А. скоротився із 52,7 млрд дол. до 21,3 млрд. 2009 уряд розробив новий закон, що регулював діяль- ність ЗМІ в Аргентині, який медіа холдінги одразу охрестили «наступом на свободу слова». Мета закону полягала у обмеженні монополії у сфері комунікацій шляхом обмеження кількості ліцензій на мовлення. Закон відкривав можливості надання ефіру для невеликих компаній і водночас перед- бачав розширення присутності уряду в радіо та телеефірі. Розроблений 2009 урядовий закон про політ. реформу, по суті, означав перетворення А. із багатопартійної держави на країну із кількома парті- ями, оскільки унеможливлював політичне майбутнє для невеличких партій із незначною кількістю чле- нів. Також у межах політ. реформи передбачалася зміна фінансування партій (50% держ. внески, 50%
– приватні пожертви, тоді як до того діяла норма, відповідно, 30% та 70%). Зовн. політика А. за часів президентства К. Фернандес була спрямована на посилення, у першу чергу, її регіональних позицій.
А. стала учасником новоствореного об’єднання СЕЛАК, а сама К. Фернандес активно узялася роз- будовувати відносини із Кубою і Венесуелою (із нею було укладено договір про постачання до А. нафти за пільговими цінами). 2010 загострився конфлікт між А. і В. Британією довкола Фолклендських о-вів.
Приводом стало рішення брит. сторони розпоча- ти геологорозвідку на шельфі о-вів, що викликало бурхливу реакцію уряду А. і заборону заходити без дозволу у 500-км виключну морську зону А. усім суднам.
З обранням у листопаді 2015 на посаду пре- зидента Маурісіо Макрі (у другому турі він переміг