тивний (столичний) округ і 1 федеральний округ.
Глава держави і уряду: президент. Законодавча влада: двопалатний парламент – Національний Конгрес, який складається з Палати Депутатів і Федерального Сенату. Грошова одиниця: бразиль- ський реал (100 сентаво).
Територія Б. була відкрита португальця- ми випадково. 22.04.1500 експедицією Педру Алваріша Кабрала, яка пливла за прянощами у ПСА. Перша назва нововідкритих земель –
«острів справжнього Хреста», згодом – «земля Святого Хреста». Сучасну назву «Бразилія» (від тутешньої деревини «пауа-бразил») португальські території отримали указом короля Мануела І 1513 Спершу Б. перебувала під владою португальської корони як генерал-губернаторство, з др. пол.
XVII ст. сюди призначався віце-король, яко- му підпорядковувалися генерал-губернатори провінцій. Першою столицею португальських володінь стало м. Байя (нині Сальвадор), з 1763 по 1960 – Ріо-де-Жанейро. Основою економіки Б.
стало плантаційне господарство із вирощуання цукрової тростини та кави. 07.09.1822 Б. внаслідок визв. руху стала незалежною імперією, якою управ- ляв імператор з Браганської династії. 15.11.1889 імператор Педру II (1831–89) склав повноваження і Б. стала федеративною республікою. 1895–1909 були остаточно визначені кордони Б. з сусідніми державами. Бразильське суспільство формувало- ся з переселенців з Португалії, негрів, яких масово завозили протягом XVII–XVIII ст. для роботи на плантаціях і європ. іммігрантів, переважно з Італії, Німеччини, Іспанії, Польщі (1875–1960 їх прибу- ло бл. 5 млн). Емігранти оселялися в основному в пд. штатах: Парана, Сан-Паулу, Ріо-Гранді-ду- Сул. У Б. проживає бл. 600 тис. українців, пере- важна більшість з яких народилися у цій країні.
Індіанське населення локалізується на півночі, сході та вздовж течії р. Амазонка.
Протягом 1889–1930 у Б. тривав період
«Старої республіки» – конституційної демократії з президентом, який походив зі штатів Сан-Паулу або Мінас-Жерайс. Реальна влада знаходилася в руках кавових або цукрових плантаторів (фазен- дейро) із цих штатів (т. зв. кавова олігархія, чи
«паулісти» – вихідці з Сан-Паулу). Представники
«цукрової еліти» контролювали місцеві органи влади, «кавової еліти» – федеральну політику.
Президенти і уряди країни захищали інтереси виробників цих основних експортних продуктів.
Централізовано підтримувалися стабільно високі ціни на каву шляхом скуповування її надлишків за рахунок бюджетних коштів. На поч. XX ст. Б.
займала 1-ше місце у світі з виробництва кави (1908 – 77%) і каучуку (88%). Розвиткові пром-сті приділялося мало уваги. Величезну роль в екон.
житті відігравав іноз. капітал.
На поч. XX ст. у браз. суспільстві посилила- ся б-ба за демократичну владу. 1904 курсанти військового училища спробували здійснити дер- жавний переворот. 1910 за правління уряду Е. Р.
да Фонсека (1910–14) повстали військові моря- ки. Тривали також бунти й у сільській місцевості.
Під час Першої світової війни 1914–18 різко впали можливості імпорту з Європи і США, що позитивно відбилося на розвиткові браз. внутр.
ринку. Почався перехід до здійснення програми індустріалізації. Основний пром. центром став штат Сан-Паулу, в якому на 1920 виробляло- ся до 33,5% пром. продукції. Уряд президента В. Б. Перейри Ґомеша 26.10.1917 оголосив війну Німеччині й браз. підрозділи були залучені до допоміжних акцій союзників. Браз. делегація взя- ла участь у роботі Паризької мирної конференції 1919–20 і Б. стала членом-засновником Ліги Націй (вийшла 1926). У міжвоєнний час поси- лився політичний рух. За президентства Е. Песо (1919–22) у країні була дозволена профспілкова діяльність. Індустріалізація країни спричинилася до зміцнення робітн. руху, який намагалися очо- лити орг-ції лівого спрямування. 1922 заснова- на Браз. комуніст. партія (БКП), 1929 – Загальна конфедерація трудящих Бразилії. 05.07.1922 у тогочасній столиці Б. – м. Ріо-де-Жанейро – спалахнуло антиурядове повстання військових (т. зв. тенентистів, від португ. тененте – лейтенант), прибічників дем. реформ, спрямоване проти режи- му «кавової олігархії». Хоча повстання й зазнало поразки, розгалужена мережа таємних орг-цій тенентистів у армії дозволила їм 04.07.1924 у м. Сан-Паулу знову вчинити заколот. Лише 27.07 урядові війська змогли оволодіти цим містом, однак повстанцям вдалося прорвати оточен- ня і відійти вглиб країни. У жовтні 1924 тенен- тисти з гарнізонів на півдні, на чолі з капітаном Л. К. Престесом рушили на північ і в березні 1925 об’єдналися з повстанцями з Сан-Паулу.
Пройшовши з боями кілька тисяч кілометрів, колона тенентистів (Колона Престеса) у лютому 1927 залишила територію Б. і була інтернована у Болівії. Під час придушення повстання прези- дент А. Бернардес (1922–26) оголосив у країні стан облоги і жорсткими репресивними захода- ми придушував будь-які форми протесту. Світова екон. криза 1929 завдала серйозного удару по
БРАЗИЛІЯ
Б
позиціях олігархічних груп у держ. апараті. Падіння на світовому ринку попиту, а отже, і зменшення виробництва кави, спричинило серйозні соц.- екон. проблеми, що вимагали від президента В. Л. Перейри ду Соуза (1927–30) екстраорди- нарних заходів для спасіння «кавової економіки».
Все це стало вирішальним фактором порушення традиційної домовленості (т. зв. кава з вершка- ми) про почергове висування на президентський пост представників еліт штатів Сан-Паулу і Мінас- Жерайс. На поч. 1930 штат Ріу-Ґранде-ду-Сул та ін. штати відмовилися підтримати кандидатуру на президентський пост висуванця штату Сан- Паулу Престеса де Альбукерке, що призвело до розколу всередині керівної еліти. Опозиція на чолі з Ж. Варгасом, губернатором штату Ріу-Ґранде- ду-Сул, сформувала потужний блок опозиційних сил – Ліберальний альянс, куди також увійшли й тенентисти (за виключенням невеликої групи лівих тенентистів на чолі з Л. Престесом). У програмі блоку декларувалася підтримка як підприємцям, так і найманим робітникам, які потерпали від екон. кризи. Попри сприяння з боку свого рідного штату, а також штатів Мінас-Жерайс і Параїба Ж.
Варгас все ж програв президентські вибори 1930, що, правда, відбувалися в умовах підкупу і заля- кування. Перемогу здобув ставленик олігархічних кіл Ж. Престес, який заявив про намір слідувати курсу попередників і продовжувати підтримку виробників кави. 03.10.1930 розпочалося збройне повстання опозиції, що переросло у революцію.
Після виступу піхотного полку в Ріо-де-Жанейро 24.10. до влади прийшла військова хунта. Через 10 днів вона передала владні повноваження Варгасу, який був проголошений тимчасовим президентом. Ці події завершили еру ліберальної буржуазної держави на чолі з аграрною елітою і розпочали епоху харизматичного президентського правління, або ж «епоху Варгаса» (1930–54). У Б. був сформований уряд Ліберального альян- су на чолі з Варгасом і встановлений тимчасо- вий військовий режим. Верховна влада в штатах була передана тимчасовим військовим комісарам, більшість з яких належали до «тенентистів». Після розпуску Конгресу і скасування Конституції фак- тично утвердився режим особистої диктатури Варгаса, політична філософія якого формува- лася під впливом ідей та практики італ. фашиз- му. 12.05.1932 для розв’язання конфліктів між найманими робітниками і роботодавцями були створені замирювальні комісії. Декрет президента від 01.01.1932 скасував митні збори між штата- ми, що дало позитивний імпульс для формуван- ня єдиної браз. екон. системи. У липні 1934 був здійснений поворот до конституційного правління.
Установчі Збори прийняли новий Основний закон Б. (надавав, зокрема, право голосу жінкам) і обрали Варгаса президентом. Під впливом наро- стання міжнар.-політ. суперечностей відбулася активізація полярних політ. сил у країні, що загострило внутрішню ситуацію у Б. Протягом 1933–35 у Б. посилився т. зв. інтегралістський рух – ідеологічна течія прибічників фашизму, які закликали до створення «інтегральної та сильної бразильської держави» на зразок Італії та Німеччини. Інтегралісти жорстко критикували вплив на урядову політику кавових магнатів, іноз.
банкірів та ін. Закони «зеленосорочників», яким симпатизували також військові та поліція, чини- ли агресивні дії щодо учасників комуністичного і страйкового рухів. У відповідь у березні 1935 антифашистські орг-ції заснували Національно- визвольний альянс (НВА). Ж. Варгас заборонив політичну діяльність представників військових і поліції, а 30.05.1935 урядовим декретом оголосив про роззброєння фашистських орг-цій. 11.07 була заборонена діяльність і НВА. Уряд запровадив у країні військовий стан, рішуче придушив повстан- ня прихильників НВА у листопаді 1935 у Наталі, Ріо-де-Жанейро, Нітерої, Ресіфі. У період наро- стання політ. нестабільності у суспільстві Варгас прийняв рішення повернутися до одноосібної дик- татури, або ж тієї форми правління, що виникла після ліберальної революції 1930. Напередодні виборів, запланованих на 1938, Ж. Варгас завдав удару по опозиції, сформованої з представників поміщиків-скотарів зі штату Ріу-Ґранде-ду-Сул і Республіканської партії, що мала потужні позиції в Сан-Паулу. 10.11.1937 Варгас розпустив Конгрес, запровадив надзвичайний стан і підписав текст нової Конституції, яка наділяла президента необ- меженими повноваженнями. Б. була проголошена
«Новою державою» (офіц. назва до 1945). Ідеологія і практика нового режиму була своєрідною версією корпоративної держави, побудованої на засадах, характерних для соц.-політ. організації фашист.
Італії – централізація влади, авторитаризм, демон- таж дем. інститутів, опора на генералітет тощо. У країні утверджувався культ президента – «батька нації та захисника трудящої людини». 11.05.1938 був придушений путч інтегралістів, які намагалися вбити Ж. Варгаса, після чого фашистський рух у Б. був розгромлений, а згодом заборонені всі політ. партії. Діяльність профспілок перебувала під жорстким контролем з боку держави. Екон.
політика періоду режиму «Нової держави» була спрямована на підтримку нац. капіталу. Цьому також сприяла і 2-га світова війна, що надала знач- ного імпульсу розвитку виробництва тих товарів, які традиційно імпортувалися до Б. Створювалися
БРАЗИЛІЯ
Б
державні підприємства в чорній металургії, автомобілебудуванні, гірничорудній пром-сті та ін.
Після певних вагань, 22.08.1942 уряд Б. все ж оголосив війну Німеччині та її союзникам. Браз.
війська брали безпосередню участь у бойових діях на фронтах Другої світової війни – експедиційний корпус у складі піхотної дивізії та авіазагону вою- вав у Італії (загальні втрати – 2 тис. осіб). Попри певну лібералізацію режиму під час світової війни, і прийняття 1943 кодексу законів про працю (заклав основи соц. законодавства), у цей період у Б. посилився опозиційний рух, спрямований проти диктатури Ж. Варгаса. Восени 1943 студенти м.
Сан-Паулу виступили з гаслами демократизації політ. життя. У наступному році спалахнув страй- кових рух, підтриманий навіть офіц. профспілками.
До протестних акцій приєдналися й військові. У цих умовах у березні 1945 за ініціативою Варгаса для формування широкої соц. і політ. опори вла- ди у суспільстві була заснована Трабальїстська (Робітнича) партія. У своїй програмі трабальїсти заявили про підтримку ідеї планового розвит- ку економіки з опорою на держсектор, здобуття нац. суверенітету над природними багатствами, обмеження діяльності іноз. монополій, що, однак, не виключало співробітництва з іноз. капіталом.
Проголошений Варгасом принцип «соціально єдиного суспільства» передбачав соціальне пар- тнерство між найманими робітниками і капіталом та заперечував існування у Б. класових супе- речностей. У квітні 1945 уряд оголосив амністію політв’язням, дозволив діяльність політ. партій, профспілки отримали право на страйк. У жовтні 1945, напередодні президентських виборів, військові усунули Ж. Варгаса з поста президен- та, що дозволило лідеру Соціал-дем. партії, мар- шалу Е. Г. Дутрі здобути перемогу. 1946 набула чинності нова Конституція, яка закріплювала дем. свободи, загальне виборче право, 8-год.
роб. день, право робітників на страйки, право держави на націоналізацію природних ресурсів і власності. Проте, від 1947 розпочався поворот від дем. норм політ. життя. Підписання браз. уря- дом 02.09.1947 Міжамериканського договору про взаємодопомогу («Пакт Ріо»), супроводжувалося тиском і репресіями проти лівих сил та профспілок.
Цей документ заклав основу для зближення Б. і США у військ., екон. і політ. сферах. 1947 уряд розірвав дипл. відносини з СРСР. Поступово Б.
перетворилася на одного з ключових партнерів Вашинґтону в Західній півкулі. Ці зовнішньополіт.
тенденції, як і повернення до ліберальної ринкової економіки, спричинили незадоволення націоналістів і широких верств населення. У січні 1951 Ж. Варгас знову повернувся на пост прези-
дента, на якому продовжив політику розвитку нац.
капіталу та розширення прав і свобод громадян.
03.10.1953 він підписав закон про створення держ.
компанії «Петробраз» («Бразильська нафта»), що одержала монополію на розвідку, видобуток і пере- робку нафти. Представники великого капіталу, який все більше виявляв незадоволення обме- женням діяльності іноз. компаній, і військовики організували 24.08.1954 т. зв. змову генералів, під час якої від Варгаса в ультимативній формі вимагали подати у відставку. Такий розвиток подій став для нього повною несподіванкою і важким психологічним ударом, у результаті чого Ж. Варгас покінчив життя самогубством, звинувативши у своїй передсмертній записці в непатріотизмі та змові міжнар. й нац. олігархічні сили. На жовтневих 1955 виборах перемогу здобув кандидат від СДП Ж. Кубічек. Період його президентства пов’язаний з швидким екон. зростанням. «Програма цілей», затверджена Конгресом, передбачала розви- ток держ. капіталізму, здійснення прискореної індустріалізації, розвиток важкої пром-сті, транс- порту і електроенергетики. Уряд створив умови для залучення іноз. капіталу, на який припала третина всіх інвестицій. Значні ресурси спрямо- вувалися на розвиток економіки Пн.-Сх. країни, – будівництво електростанцій, іригаційних спо- руд, пром. підприємств. Саме з метою освоєння відсталих внутр. територій на відстані 1 тис. км.
від узбережжя 1957–60 будувалася нова сто- лиця країни – м. Бразиліа. Для досягнення соц.
стабільності 1958 уряд заморозив ціни, розши- рив програму пенсійного забезпечення, тричі підвищував мінімум зарплати. Негативними наслідками політики Кубічека стало засилля іноз.
капіталу, що негативно позначалося на позиціях нац. виробників; приплив величезних мас населен- ня у міста; значний рівень безробіття; складнощі розв’язання конфлікту на селі між поміщиками і орендаторами.
Переможцем чергових президентських перегонів (січень-серпень 1961) став Ж. Куадрос.
Після того, як він прийняв і нагородив най- вищим браз. орденом міністра пром-сті Куби Е. Че Гевару, військова верхівки змусила Куадроса 25.08.1961 подати у відставку та передати вла- ду представникам військових кіл. Це виклика- ло загострення політ. ситуації у країни, масові мітинги, демонстрації та страйки. Тому військові не наважилися на подальшу узурпацію влади і дозволили віце-президенту, лідеру трабальїстів Ж. Гуларту 07.09.1961 обійняти найвищу державну посаду. Новий президент ініціював серію заходів із обмеження пільг для іноз. капіталу і захисту нац.
економіки. Уряд встановив державну монополію на
БРАЗИЛІЯ
Б
імпорт і переробку нафти, обмежив вивіз з країни прибутків, націоналізував частину необроблюва- них земель, створив державну електроенергетичну компанію «Електробраз», підвищив рівень зарпла- ти, запровадив регулювання плати за житло тощо.
Уряд Гуларта відновив офіційні відносини з СРСР (листопад 1961) і не підтримав ідею Вашинґтона стосовно розриву дипл. відносини з комуніст.
Кубою. Проте негативні тенденції в економіці та соціальній сфері, інфляція, екон. стагнація, а також радикалізація лівих і правих сил черговий раз поставили країну на межу екон. і політ. кризи.
31.03.1964 у штаті Мінас-Жерайс почався заколот місцевих військових гарнізонів і поліції за участю провінційних властей на чолі з губернатором, який дуже швидко поширився на ін. штати. Президент був змушений тікати зі столиці і 02.04. опинився в Уругваї. Ці події увійшли в історію Б. під назвою
«Березнева революція». У країні був встановлений військ.-диктаторський режим, що проіснував до 1985. Президентом із надзвичайними повноважен- нями став маршал У. Кастелу Бранку. Нова вла- да призупинила дію Конституції, здійснила чистку Нац. Конгресу, адм-ції та армії. Десятки тисяч осіб були заарештовані, заслані, позбавлені політ. прав або ж взагалі знищені. Ідеологічною основою ново- го режиму стала «Доктрина національної безпеки»
– документ, розроблений у Вищій військовій школі.
Під поняттям «національна безпека» розумілося забезпечення внутр. цілісності та єдності країни.
Доктрина покладала на Б. особливу місію з оборони Західної півкулі від проявів «агресії міжнародного комунізму». У листопаді 1965 була запроваджена двопартійна система – влада дозволила створення двох партій: проурядової – АРЕНА (Нац. союз оновлення) і опозиційної – БДР (Браз. демократичний рух). Всі сенатори і депутати Конгресу були зобов’язані вступити до однієї з цих партій. Військові контролювали їх діяльність, фінанси і програмні положення.
Президент обирався колегією виборців, яка скла- далася з членів парламенту і представників від штатів. Гаслом екон. політики уряду військових стало «Розвиток за будь-яку ціну!». Саме у період військової диктатури відбулося різке пром.
піднесення, що змусило світ говорити про «бра- зильське економічне диво». Під керівництвом місцевих технократів і фінансистів була розробле- на «Програма економічного оздоровлення країни після анархії та хаосу», основні заходи якої поляга- ли в залученні в економіку коштів іноз. монополій.
Уряд створив умови для її виконання: заборо- нив організовані виступи робітників і фактично забезпечив контрольованість суспільного життя – Конгрес не мав права втручатися в економіку
і фінанси, штучно стримувалося зростання зар- плати, що зумовило низьку собівартість браз.
товарів. У період президентства маршала А. да Коста-і-Сілва (1967–69) розпочалося впроваджен- ня «Стратегічної програми розвитку на 1968–70-й рр.», яка передбачала подолання нерівномірного розвитку регіонів країни, модернізацію підприємств, спрямування 80% капіталовкладень у вдосконалення інфраструктури. Уряд створив максимально сприятливі умови для великого при- ватного і, особливо, іноз. капіталу. Держава пере- творилася у найбільшого вкладника капіталів і власника низки великих підприємств. Особливо динамічно розвивалися підприємства, що нале- жали транснаціональним компаніям, місцеві пром. компанії Сан-Паулу та ін. індустріальні центри на пд.-сх. Б. В аграрній політиці уряд стимулював експорт, робив ставку на приско- рення капіталістичної еволюції латифундизму і розширення фермерського прошарку за рахунок освоєння нових земель. Майже удвічі зменшила- ся зайнятість у с/г, натомість зросла зайнятість у пром-сті та торгівлі. У той же час була скорочена допомога середнім і дрібним підприємцям, поси- лено податковий тягар на основну частину насе- лення, реальна зарплата зменшилася.
Президентське правління ген. Е. Г. Медісі (1969–74) припало на пік екон. буму у Б. Упродовж 1964–74 середній щорічний приріст ВВП складав 10%, підвищилася конкурентноспроможність браз.
товарів, уряд провів модернізацію пром-сті та прак- тично створив нові її галузі – автомобілебудування (2002 Б. посідала 6-те місце в світі за кількістю вироблених авто), авіабудування, аерокосмічний комплекс, ВПК. З іншого боку, відбулося істотне збільшення держ. боргу країни, Б. залишилася країною зі значною соц. диференціацією, де май- же половиною ВНП (47%) володіє 10% населення.
Під час правління уряду ген. Е. Гайзела (1974–80) спостерігалося наростання опозиційних настроїв.
Підвищення освітнього рівня, значне розширен- ня прошарку технічної та наукової інтелігенції, широке незадоволення диктаторськими мето- дами правління поєдналося з наслідками для браз. економіки світової екон. кризи 1973–75. На парламентських виборах 1974 (як і на наступних, 1978) АРЕНА зазнала поразки. У країні сформу- валися масові непартійні рухи: Нац. конфедерація єпископів, Нац. конфедерація сільськогосп. тру- дящих та ін. Зміцнився рух за демократизацію суспільства («Абертура»). Режим військової диктатури вже не відповідав соц.-політ. змінам у суспільстві, а також викликав критику ззовні. З червня 1978 влада почала реалізувати програ- му контрольованої лібералізації («відходу армії
БРАЗИЛІЯ
Б
БРАЗИЛІЯ
в казарми»). Уряд скасував цензуру і частину репресивних законів, були анульовані надзвичайні повноваження президента (хоча президентський термін продовжено з 5 до 6-ти років). 1979 у Б.
була оголошена загальна амністія і відновлено багатопартійну систему.
Зміцнення екон. потенціалу країни поси- лило зовнішньополіт. амбіції Б., що спричини- ло поступове усамостійнення її політ. курсу на міжнар. арені. Браз. уряд відмовився підписувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї та 1975 підписав з ФРН угоду про співробітництво в галузі ядерної енергетики. Відбувся відхід від стратегічної зовнішньополіт. установки – орієнтації на США. 1978 у відповідь на заяву президента США Дж. Картера про порушення прав людини уряд Гайзела демонстративно зви- нуватив Вашинґтон у втручанні у внутр. справи і відмовився від військ.-техн. допомоги й військового співробітництва з США. Для забезпечення диверсифікації енергоносіїв Б. активізувала роз- виток співробітництва з Анголою, Лівією, Іраком.
З приходом до влади уряду ген. Ж. Б. Фігейреду (1980–85) почався перехід до багатопартійності.
У січні 1980 партії АРЕНА і БДР були розпущені, почалося формування нових політ. сил. На основі колишньої проурядової партії була створена пра- воконсервативна Соціал-дем. партія (СДП), тісно пов’язана з ТНК і місцевою земельною олігархією.
Колишній МДБ з 1981 перетворився на право- центристську Партію Браз. демократичного руху (ПБДР), що стала виразником інтересів середніх, дрібних підприємців і частини великого капіталу.
1982 представники опозиції отримали можливість обіймати державні посади.
Потужних обертів набрав рух за повернення до практики проведення прямих президентських виборів. 15.01.1985, після 20-річного правління військових, був обраний цивільний президент, що знаменувало перехід Б. до демократії та зміцнен- ня дем. цінностей. Колегія виборців, куди входили всі члени Конгресу і по 6 делегатів від кожного штату за підтримки ліберального крила СДП (зго- дом перетворилося на правоцентристську Партію ліберального фронту, ПЛФ) обрала президентом кандидата від ПБДР Т. Невіса. Початок періоду
«Нової Республіки» був затьмарений раптовою смертю Невіса у квітні того ж року. Відповідно до закону обов’язки президента почав виконувати віце-президент Ж. Сарней (1985–90). У лютому 1986 уряд Сарнея розпочав впровадження плану екон. стабілізації «Крузадо» – замість знеціненого крузейро в обіг поступила нова грошова одиниця (крузадо), ціни і зарплати були «заморожені». Уряд вкладав значні кошти у стимулювання високотех-
нологічних галузей пром-сті. 1986 була утворена компанія «Орбіта», яка виробляла ракети військо- вого призначення і готувала запуски супутників;
розпочалося будівництво космодрому «Алкантара»
(1993 з нього був запущений перший браз. і лати- ноамер. супутник). У листопаді 1986 почалася реалізації ін. плану – «Крузадо-2», суть якого поля- гала в б-бі з корупцією і бюрократизацією та в економії державних коштів. Проте така політика призвела лише до короткотермінового позитивно- го екон. ефекту. Дефіцит продуктів харчування і
«чорний ринок» спричинили наростання страйко- вого руху і масові акції протесту. Хвилювання охо- пили навіть столичне місто Бразиліа. Уряд Сарнея виступив із пропозицією укласти «Соціальний пакт» між працівниками, підприємцями і владою.
1988 набула чинності нова Конституція Б. Велику увагу уряд надавав б-бі з голодом, розвиткові від- сталих р-нів, проведенню аграрної реформи (за 15 років 7 млн сімей отримали землею).
Конституційний лад у країні був повністю віднов- лений після перемоги на президентських виборах 1989 представника правоцентристської Партії нац.
реконструкції (ПНР) Ф. Коллора. Ідеологія розро- бленого його командою «Нового бразильського плану» передбачала впровадження в екон. модель монетаристських неоліберальних механізмів з елементами шокової терапії. Уряд знову увів в обіг крузейро, обмежив виплати по зовн. боргу, замо- розив не лише ціни і зарплати, але й банківські вклади. Від 1990 уряд розпочав реалізацію про- грами приватизації (за 10 років було приватизова- но 100 держ. федеральних підприємств). У берез- ні 1991 Б. підписала договір про створення спіль- ного ринку з Аргентиною, Уругваєм і Парагваєм (МЕРКОСУР), який мав стимулювати подальшу лібералізацію зовнішньоекон. діяльності, зокрема шляхом скасування імпортних ліцензій і зниження митних тарифів. Поступово Б. перетворилася і на центр регіонального політ. життя – у Сан-Паулу було відкрито штаб-квартиру Латиноамер. парла- менту. Неоліберальний курс уряду призвів до заго- стрення екон. і соц.-політ. кризи. Спостерігалося падіння виробництва – 1990 ВНП зменшився на 4,6% (чого не спостерігалося від 1947), темпи інфляції сягнули 1 800%. Статистика фіксувала збільшення кількості абсолютно бідного населен- ня до 45%. Дуже гостро постала проблема коруп- ції. У червні 1992 президента було звинувачено в одержанні багатомільйонного хабара, а у вересні Палата Депутатів проголосувала за імпічмент Коллора. 29.12.1992 до винесення офіц. обвину- вачення Сенатом у корупції Коллор заявив про відставку і виїхав з країни. 30.12. новий президент (до цього він обіймав посаду віце-президента)
Б
І. Франку прийняв присягу. У період правління коа- ліційного уряду Франку (1992–94) у Б. була здій- снена серйозна корекція соц.-екон. курсу – фактично уряд повернувся до політики держ. регулювання в економіці. 1993 соціолог і економіст Ф. Е. Кардо зу оприлюднив нову концепцію розвитку країни –
«План Реал». Основним завданням цієї програми було стабілізувати фін.-екон. становище країни – домогтися зниження інфляції та закласти основу сталого екон. зростанню. Для цього знову була запроваджена нова грошова одиниця – реал.
Уряду вдалося побороти гіперінфляцію, яка з 2500% (1993) скоротилася до 4% (1994). У квітні 1993 був проведений референдум стосовно держ.
устрою країни, на якому 56% учасників опитуван- ня висловилися за збереження президентської форми правління. Оздоровлення екон. життя в Б.
обумовило успіх Кардозу, кандидата від лівоцен- тристської Партії браз. соціал-демократії (ПБСД), на президентських виборах 03.10.1994. Основними пріоритетами політики його уряду стали відкриття браз. економіки зовн. фінансовим потокам і про- довження приватизації. Уряд скасував державні монополії у галузі телекомунікацій і судноплав- ства, а нац. компанії у цих галузях позбавлялися всіх пільг перед іноз. компаніями. Вдалося залу- чити значні інвестиції в будівництво високошвид- кісних автошляхів, телефонну і електроенергетич- ну галузі. Уряд продав 56 держ. компаній у банків- ській сфері, електроенергетиці, вантажопереве- зеннях; практикувалися й передачі в концесію, зокрема нац. мережі стільникового зв’язку. Влітку 1995 парламент постановив допустити іноземні інвестиції у гірничу справу, проте за держ. компа- ніями «Петробраз» і «Електробраз» зберігалася можливість контролювати відповідно 90% і 50%
ринку. Загалом, не зважаючи на періодичні екон.
кризи протягом 1975–95, Б. вдалося у 10 разів збільшити свій ВВП і увійти в десятку світових лідерів за обсягом внутр. виробництва. 09.01.1996 президент видав декрет, який викликав гостру кри- тику як всередині країни так і зовні. Цей документ дозволяв лісозаготівникам, фермерам і підпри- ємцям освоювати прикордонні території (бл. 11%
браз. Амазонії), які до цього часу функціонували як природні заповідники і резервації для місцевих індіанців. Протягом 1995–97 загострилися супер- ечності між землевласниками і Рухом безземель- них трудящих, що привело до масових зіткнень (загинуло понад 1 тис. осіб). 1997 було прийнято поправку до Конституції, яка надавала президен- ту право обиратися на другий термін. Ця поправ- ка дозволила популярному на той час Кардозу знову стати переможцем у президентських пере- гонах 1998. У результаті парламентських виборів
основною політ. силою в Палаті Депутатів стала ПЛФ. Понад третину місць у Сенаті завоювала ПБДР. Продовженням «Плану Реал» стала нова програма соц.-екон. розвитку країни – «Вперед, Бразиліє!», реалізація якого, проте, наштовхнула- ся на зовн. і внутр. проблеми. У січні 1999 азійська екон. криза поширилася й на Б. Введення вільно- го курсу реалу викликало його різке падіння – браз.
валюта знецінилася майже на 40%. Того ж року браз. уряд підписав угоду з МВФ, Світовим банком і Міжамериканським банком про надання країні допомоги на суму 41,5 млрд дол., що дозволило Б. стабілізувати фінансове становище. 2002 МВФ надав Б. позику на суму в 30 млрд дол. США, побо- юючись повторення аргент. кризи 2001. Нові кре- дити ще більше поглибили проблему виплати зовн. боргу, який на 2002 дорівнював 220 млрд дол. (за ін. дан. – 258 млрд дол.). У цей період скоротилися соціальні витрати, зросло безробіття, закрилася значна кількість фірм. Міжнародні пра- возахисні орг-ції звинувачували браз. владу, зокре- ма поліцію у корумпованості, причетності до нар- которгівлі, тортурах, викраденні людей і незакон- них стратах. Лише у Ріо-де-Жанейро були пору- шені понад 2 тис. карних справ проти військових, поліції та представників т. зв. ескадронів смерті (ультраправих парамілітарних формувань, тісно пов’язаних з поліцією). 1999 влада заявила про встановлення причетності до діяльності наркома- нії понад 150 політиків, суддів і підприємців. У наступному році міністр оборони Е. Алваріс був змушений подати у відставку після звинувачень у зв’язках з організованою злочинністю в період його перебування на посаді губернатора штату Еспіріту- Санту. Тривали виступи безземельних селян.
02.05.2000 у штаті Парана після зіткнення з полі- цією були жертви. 1998 Б. приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
27.10.2002 президентом був обраний колишній лідер профспілок, представник лівої Партії трудя- щих (ПТ) Л. І. Лулу да Сілва, а ПТ стала правлячою партією (їй належали 17 з 22 міністерських порт- фелів). Особливе місце в програмі Л. І. Лули посі- дали обіцянки покращити соц. стандарти і змен- шити рівень бідності.
Зовн. політика Б. на поч. XXI ст. зосереджена на розвитку таких напрямків як залучення інвес- тицій, розвиток взаємовідносин у Пд. Америці в рамках МЕРКОСУР і стратегічного співробітництва з країнами ЄС, КНР, Індією, ПАР. 2006 Б. спільно із РФ, Індією, Китаєм створено організацію «БРИК», до якої згодом приєдналась ПАР (від чого назву було під кореговано на «БРИКС»). Браз. делегація в ООН послідовно обстоює реформу цієї орг-ції та домагається статусу постійного члена РБ ООН.