С. Колос, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). 1936 заарештований органами НКВС і розстріляний.
Р. Шмагало (Львів).
БОК Федор фон (Bock; 03.12.1880 – 04.05.1945) – нім. ген.-фельдмаршал (1940). Н.
у Кюстріні (Бранденбург). Від 1898 перебував на військовій службі. Учасник Першої світової війни 1914–18. Командував батальйоном на Західному фронті, служив старшим офіцером Генштабу. У міжвоєнний час командував піхотними і кавалерійськими частинами – полком, дивізією, військовим округом (1931–35). Війська на чолі з Б.
брали участь в окупації Австрії та Судетської обл.
Під час Польської кампанії 1939 командував гру- пою армій «Північ», дійшов до Бреста, де зустрівся з частинами Червоної армії. 1940 очолював гру- пу армій «В», яка зайняла Бельгію і Нідерланди (травень 1940), окупувала частину Франції.
На поч. Нім.-радян. війни 1941–45 командував групою армій «Центр». Розбив рад. війська під Смоленськом (липень 1941) і Вязьмою (жовтень 1941), захопив у полон бл. 1 млн рад. солдатів і офіцерів. Після вилучення з-під його командуван- ня більшості танкових корпусів не зміг продовжу- вати успішний наступ на Москву. Після поразки під Москвою (грудень 1941) був усунений А. Гітлером від командування. У січні–липні 1942 командував групою армій «Південь» на рад.-нім фронті, здобув велику перемогу в битві під Харковом. Загинув разом із дружиною під час нальоту союзницької авіації у Шлезвігу-Гольштайні.
Т. Марискевич (Львів).
БОКАССА Жан-Бадель (Bokassa; 22.02.1921 – 03.11.1996) – правитель Центрально-Африканської Республіки. Н. на території франц. колонії Убангі- Шарі (Франц. екваторіальна Африка). Закінчив середню школу в Браззавіллі. 1939–60 служив у франц. колоніальній армії, офіцер (відзначений орденом Почесного легіону). Після проголошення незалежності ЦАР (серпень 1960) організовував, за дорученням президента Давіда Дако (двоюрідний брат Б.), нац. армію, 1963 очолив Генштаб зброй- них сил. 01.01.1966 здійснив державний перево- рот і зайняв прем’єрський і президентський пости.
Очолювив Рух соціальної еволюції Чорної Африки, який відстоював ідеї побудови «африканського соціалізму». Від березня 1972 – довічний прези- дент. 04.12.1976 перетворив ЦАР на конституційну монархію під назвою Центрально-Афр. імперія, а сам прийняв титул імператора (грудень 1977) – Бокасса I. Жорстоко розправлявся з політ.
опонентами (особисто брав участь у фізичних
розправах) і стихійними виступами проти дик- таторського режиму. У зовн. політиці лавірував між радянським блоком, державами Заходу і Рухом неприєднання. 20.09.1979 усунений від влади внаслідок військового перевороту (сам Б.
перебував з візитом у Лівії), здійсненого франц.
військ.-десант. підрозділами (з відома президента В. Жискар д’Естена). Переховувався у Республіці Кот-д’Івуар (до 1986 – Берег Слонової Кості) і Франції, а президентом країни знову став Давід Дако (1979-81). На батьківщині 1980 був заоч- но засуджений до смертної кари за «вбивства, канібалізм і корупцію». Після повернення у ЦАР (1986) був заарештований і ув’язнений (засудже- ний до смертної кари, яку замінили 20-річними каторжними роботами), згодом амністований (1993).
БОЛГАРІЯ (Республіка Болгарія) – дер- жава в Південно-Східній Європі, у східній частині Балканського п-ова. Межує з Румунією, Туреччиною, Грецією, Сербією, Македонією.
Загальна площа: 111 тис. км2. Чисельність насе- лення: 6,98 млн осіб (2018). Нац. склад і етнічні групи: болгари – 85%, турки – 8,5%, цигани – 2,6%, македонці – 2,5%. Релігійний склад населення:
православні – 85%, мусульмани – 13%. Держ.
мова: болгарська. Форма держ. правління: пар- ламентарно-президентська республіка. Форма держ. устрою: унітарна держава. Столиця: Софія.
Адмін.-терит. поділ: 9 областей (провінцій).Глава держави: президент. Законодавча влада: одно- палатний парламент – Народні Збори. Найвищий орган виконавчої влади: Рада Міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Грошова одиниця: болгарський лев (100 стотинок).
У XX ст. Б. вступила, маючи за собою понад 20 років власної державності. За короткий відтинок часу уряд зробив чимало для подолан- ня важкої спадщини, що дісталася їй від майже 500-літнього османського панування. Позитивні зміни відбувалися в усіх сферах життя. Завдяки системі держ. протекціонізму пожвавилася економіка, зросли темпи індустріалізації країни, розширилася мережа шосейних доріг і залізниць, удосконалювалися засоби зв’язку. Болг. товари долали тісні рамки балкан. ринку і пробивали- ся на європ. екон. простір. Б. досягла порівняно високого освітнього стандарту. У Софії діяв ун-т, сформувалася нац. Академія наук. Активним і різноманітним було громад.-культ. життя.
Політ. розвиток Б. на поч. століття не відзначався стабільністю. Процес перегрупування політ. сил, що розпочався наприкін. XIX ст., дуже затягнувся і був непослідовним. Взаємини партій
Б
з монархією були заплутаними, що ускладню- вало розв’язання внутрішньо- і зовнішньополіт.
завдань. Слабкість політ. партій давала змогу князеві Фердинанду I утверджувати «особистий режим», при якому права монарха значно переви- щували повноваження, надані йому Тирновською конституцією 1879. Внаслідок цього посилились антидемократичні тенденції у політ. житті країни.
У зовнішньополіт. плані для Б. і надалі залиша- лися нерозв’язаними 2 головних завдання: здобут- тя повного державного суверенітету (номінально Болгарське князівство вважалося васалом турец.
султана) і завершення об’єднання болг. земель, що перебували під владою Османської імперії.
Виходячи з цих пріоритетів, формували свою зовнішню політику всі болг. уряди цього періоду незалежно від їхньої політ. приналежності.
Після відставки в січні 1899 «народняцько- го» уряду Константина Стоїлова за короткий час змінилося декілька кабінетів, аж поки в грудні 1901 до влади не прийшла Прогресивно-ліберальна партія. Новий уряд, очолюваний Стефаном Даневим, вживав заходів для лібералізації політ.
життя, що не задовольняло князя Фердинанда.
Весною 1903 уряд С. Данева пішов у відставку.
Після формування нового уряду з представників Народно-ліберальної (стамболовістської) партії у країні був встановлений т. зв. другий стамболовістський режим. Новий уряд спри- яв створенню вигідних умов для екон. розвитку країни і прагнув до розширення ділових стосунків із Заходом. Однак зловживання «стамболовістів», які прибрали до своїх рук високі державні посади і використовували їх для власного збагачення, викликали незадоволення широких верств насе- лення. Це призвело 1905–07 до масових заво- рушень, у результаті яких «стамболовістський»
уряд пішов у відставку. У січні 1908 був сформова- ний однопартійний кабінет на чолі з лідером Дем.
партії Алєксандром Маліновим.
Особливістю зовнішньополіт. курсу Б. на поч.
XX ст. була часта зміна орієнтирів. На відміну від
«стамболовістів», які орієнтувалися на Німеччину та Австро-Угорщину, А. Малінов налагоджував відносини з Росією та її союзниками – В. Британією і Францією. Скориставшись з молодотурецької революції, князь Фердинанд 22.08.1908 проголо- сив незалежність Б., а сам прибрав титул царя.
Чільне місце у зовн. політиці Б. посідало питан- ня про подальшу долю Македонії та Пд. Фракії, однак тут інтереси Б. зіткнулися з претензіями Сербії та Греції, які прагнули розширити свої території за рахунок Македонії. Суперництво балкан. держав у «македонському питанні» тісно перепліталося з рос.-австр.-угор. конфронтацією
у цьому регіоні. 1910 розпочалися затяжні болг.- серб. переговори про створення антитурец.
союзу. 29.02.1912 між Б. та Сербією була укла- дена угода, яка стала підвалиною Балканського союзу. У травні 1912 подібну угоду підписали Б.
та Грецією, а незабаром до Балканського союзу приєдналась Чорногорія. 05.10.1912 союзники ого- лосили війну Туреччині. Болг. армія вела бойові дії у пд.-сх. напрямку (Фракійський оперативний театр), де були зосереджені осн. сили Туреччини.
Легко зламавши опір турец. військ, болг. сили повели успішний наступ на Адріанополь і 25.10 взяли його в облогу. На західному театрі воєнних дій – у Македонії та сусідніх областях – союзни- ки, маючи перевагу над турками, теж домоглися швидких успіхів. Впродовж одного місяця осн. сили турец. армії на Балканах були майже розбиті. Над Туреччиною нависла загроза військової катастро- фи, тому її уряд звернувся до Б. з пропозицією про перемир’я.
У серед. грудня 1913 у Лондоні зібралися делегації союзних держав і Туреччини, щоб виро- бити умови миру. Союзники висунули до Порти вимогу поступитися усіма своїми володіннями на Балканах, зокрема й територією Фракії на захід від лінії Мідія–Енос, а також усіма о-ми в Егейському морі. Молодотурецькі лідери, вва- жаючи вимоги союзників принизливими для Туреччини, у січні 1913 організували державний переворот, а утворений ними уряд відкликав своїх представників з Лондона. Розпочалася нова фаза 1-ої Балканської війни. Спроби турец. військ взяти реванш над своїми суперниками закінчилися без- результатно і Туреччина змушена була погодити- ся на відновлення діалогу. Під час другого туру лондон. переговорів за основу були взяті умови, досягнуті в ході першого раунду. Гострі супереч- ки між делегаціями союзних держав викликало питання розподілу відвойованих територій. Під тиском великих 17(30).05.1913 було підписано Лондонську мирний договір 1913. Згідно з її умо- вами, Туреччина відступила державам-перемож- ницям усі свої володіння на захід від лінії Мідія–
Енос. Албанію визнали незалежною державою.
Суперечності між союзниками, що виявилися вже під час лондон. переговорів, незабаром переросли у відкриту конфронтацію. Зважаючи на вирішальну роль Б. у розгромі Туреччини, Софія вимагала збільшити її частку при розподілі відвойованих територій, зокрема у Македонії. Колишні союзни- ки не погодилися на перегляд попередніх угод, що привело до 2-ої Балканської (Міжсоюзницької) війни. У ході бойових дій болг. армія зазнала низ- ки поразок. Щоб не допустити розпаду Б. великі держави спонукали Сербію, Грецію та Румунію
БОЛГАРІЯ
Б
БОЛГАРІЯ
погодитися на мирні переговори, які розпочалися в липні 1913 у Бухаресті (див. також Балканські війни 1912–13). Внаслідок укладення Бухарестського мирного договору 1913 Б. предавала Румунії Пд. Добруджу; майже всю Македонію поділили між собою Греція (їй дісталась Егейська Македонія) і Сербія (до неї відійшла Вардарська Македонія), а в складі Б. залишилася лише невелика її части- на (Піринська Македонія). Болг.-турец. відносини було врегульовано мирною угодою, підписаною 16(29).09 у Стамбулі. За нею Б. зберігала лише пд.-зх. Фракію, а вся пд.-сх. Фракія, завойова- на під час 1-ої Балканської війни, відходила до Туреччини.
Невдоволення мирними угодами, підписаними в Бухаресті та Стамбулі, створили сприятливий ґрунт для реваншистських настроїв частини болг.
суспільства. У потребі їх ревізії були переконані майже всі політичні партії, розбіжність існувала тільки в питанні пошуку союзників для вирішення складних зовнішньополіт. проблем країни. Якщо опозиційні сили орієнтувалися на держави Антанти, то партії урядової коаліції розраховували на допомогу Центральних держав. Таких поглядів дотримувався і цар Фердинанд.
З поч. Першої світової війни Б., попри сподівання Відня і Берліна, більше року зали- шалася нейтральною. Однак, спостерігаючи наближення військової катастрофи Сербії, уряд Радославова восени 1915 зробив остаточний вибір на користь Центральних держав. 14.10.1915 болг.
армія розпочала військові дії проти Сербії. Після розгрому Сербії болг. військам довелося воювати проти сил союзників, які відкрили в районі Салонік Південний фронт. У жовтні 1916 Б. була змушена розпочати бойові дії і проти Румунії, яка вступила у війну на боці Антанти.
Під тягарем війни економіка Б. занепада- ла. Відчувалася нестача продуктів харчування і предметів першої необхідності. Уряд Радославова підтримав укладення Брестського мирного дого- вору 1918 з рад. Росією. 07.05.1918 у Бухаресті був укладений мирний договір з Румунією, який, однак, не враховував інтересів Болгарії: їй повер- нули лише Пд. Добруджу, а на претензії болг.
сторони щодо Пн. Добруджі союзники не зважа- ли. Це означало дипломатичну поразку уряду В. Радославова, що спричинило його відставку.
Новий уряд, сформований в червні 1918 із представників Демократичної та Радикальної партій, очолив А. Малінов. Новий уряд не наважив- ся змінити зовнішньополіт. курс країни і вивести її з війни. Воєнні невдачі на фронті та заворушення в армії змусили болг. уряд 29.09.1918 підписати перемир’я з державами Антанти на умовах
повної капітуляції. Поразка та принизливі умови перемир’я спричинилися до серйозних потрясінь у політ. житті країни. Режим особистої влади царя Фердинанда зазнав повного краху. Щоб врятувати монархію, він змушений був зректися престолу на користь свого сина Бориса III.
Після війни політ. і екон. ситуація в Б.
докорінно змінилася. Традиційні, передусім германофільські партії, повністю дискредиту- вали себе, а екон. криза, що охопила країну, призвела до радикалізації суспільства. У перші повоєнні роки на авансцену вийшли ліві партії – Болгарська хліборобська народна спілка ( БЗНС, засн. 1899) і партія «тісних» соціалістів (з 1919 – Болг. комуністична партія тісних соціалістів; БКП т. с.). БЗНС (лідер – А. Стамболійський), основним програмним принципом якої був аграризм (захист дрібного товаровиробника, передусім сільського господаря, та визнання селянства самостійною політ. силою, здатною до сусп. прогресу), зуміла парламентським шляхом прийти до управління країною спочатку (1918–19) у союзі з ін. партіями, а далі – 1920–23 самостійно. Уряд БЗНС провів низку реформ (аграрну, адміністративну, судо- ву, фінансову, освітню), які мали спрямувати країну особливим шляхом розвитку, не власти- вим ні капіталістичній, ні соціалістичній системі.
Радикальні дії «хліборобського» уряду часто порушували Тирновську конституцію і зачіпали інтереси заможних верств населення. У зв’язку з цим в країні дедалі зростало незадоволення режимом БЗНС, передусім серед прихильників традиційних політ. партій, а також військовиків та інтелігенції. 09.06.1923 відбувся державний пере- ворот, влаштований членами Військової спілки.
Уряд БЗНС було повалено. Змовники жорстоко розправилися з багатьма активними діячами БЗНС, зокрема з А. Стамболійським. Новий уряд очолив А. Цанков, який силою придушив виступи прихильників БЗНС у провінції та негайно скасував реформи попередньої влади.
Уряд А. Цанкова управляв від імені новоутвореної політ. сили, названої Демократичною змовою. Влада змовників здійснювалася за допо- могою авторитарних методів, що неминуче вело до розколу суспільства та загострення внутр.
суперечностей. У вересні 1923 БКП організувала збройне повстання, але воно зазнало поразки.
Уряд домігся прийняття Народними Зборами зако- ну про захист держави, на підставі якого Компартія була заборонена. Розпочалися переслідування також усіх ін. опозиційних сил. На репресивні дії влади комуністи відповіли «червоним терором»
(зокрема, вибух у софійськ. соборі «Свята Неділя», квітень 1925), а уряд вдався до «білого терору».
Б
Політична нестабільність у країні змусила помірковані елементи Дем. змови на поч. 1926 замінити А. Цанкова. Новий уряд, який очолив А. Ляпчев, намагався проводити ліберальнішу внутрішню політику.
Після парламентських виборів (червень 1931) до керівництва державою прийшов уряд Народного блоку – коаліції кількох партій (Дем.
партія, БЗНС та ін.) на чолі з А. Маліновим.
Основна мета коаліційних сил полягала у відновленні в Б. традиційної парламентської демократії. У першій пол. 1930-х років політ.
спектр країни значно розширявся і вкрай усклад- нився. Кількість партій досягала 45. Зростали непримиренні суперечності між лівим і правим екстремізмом. У програмні документи новоутво- рених правих партій та організацій проникли еле- менти фашистської ідеології. Все частіше лунали голоси про необхідність встановлення «сильної влади». В атмосфері політ. нестабільності та екон. розрухи 19.05.1934 відбувся новий дер- жавний переворот, вчинений групою «Звено» та Військовою спілкою. Новостворений безпартійний уряд очолив К. Георгієв. Зусилля ініціаторів пере- вороту були спрямовані на ліквідацію традиційної парламентської демократії і встановлення авто- ритарного позапартійного режиму на зразок італійського фашизму. Нова влада дуже швидко втратила народну підтримку, і тому була змушена опиратися переважно на військових. Царя Бориса III непокоїли радикалізм та республіканські настрої, що домінували серед значної частини учасників перевороту, тому він шляхом домігся розпаду Військової спілки і в такий спосіб розчистив шлях для встановлення особистого авторитарного режиму. На поч. 1935 йому вдалося усунути від влади К. Георгієва та його найближче оточення.
Змінивши відразу після цього ще два перехідні уряди, Борис III Восени 1935 кабінет міністрів сформував Георгій Кюсеіванов, який доклав максимум зусиль для зміцнення політ. позицій царя. На парламентських виборах 1938 пере- могли прихильникам Бориса III. У 2-й пол. 1930-х років у Б. склався режим, при якому формально зберігалася Тирновська конституція, проте влада її зовсім не дотримувалася. Політ. партії фактично не відігравали жодної ролі у внутрішньополіт. житті країни. Уряд у своїй діяльності шукав і знаходив опору в державних орг-ціях, чиновництві, поліції та армії. Центральною фігурою політ. системи Б.
став монарх.
Міжнародне становище Б. після Першої світової війни визначав Нейїстський мирний договір 1919. За його умовами Б. втратила 1/10 частину своєї території та 1/7 частину населення.
Пд. Добруджа відійшла до Румунії, а західне погра- ниччя – до КСХС. Землі Пд.-Зх. Фракії деякий час знаходились під управлінням Антанти, а згодом були передані Греції. Б. повинна була сплатити дер- жавам-переможцям велику контрибуцію (грішми і товарами), що сильно підривало екон. потенціал країни. Окрім того, Б. було дозволено мати тільки вільнонайману армію (не більше 33 тис. осіб), що негативно позначилася на обороноздатності країни, яка перебувала у напружених відносинах з усіма своїми сусідами. Загалом, Б. тривалий час після війни знаходилася у стані міжнар. ізоляції.
Свідченням цьому було створення Балканської Антанти, до складу якої увійшли всі найбільші балкан. держави крім Б.
На поч. Другої світової війни Б. оголоси- ла про свій нейтралітет. Однак незабаром під впливом військових успіхів Німеччини в Європі в серед болг. владної еліти посилилися пронімецькі настрої. На поч. 1940 пост прем’єр-міністра зайняв германофіл Богдан Філов. Щоб зацікавити Софію у продовженні пронім. курсу Румунія під тиском А. Гітлера погодилася повернути Б. Пд. Добруджу.
01.03.1941 Б. приєдналася до Берлінського пак- ту 1940. Після розгрому нім. та італ. військами Югославії та Греції Б. отримали згоду Берліна на окупацію деяких югославських (Моравська область Сербії й сх. частина Вардарської Македонії) і грець- ких територій (майже вся Зх. Фракія і сх. частина Егейської Македонії), що з формальної точки зору виглядало як завершення процесу об’єднання болг. етнічних земель. Завдяки цьому помітно зріс авторитет уряду Б. Філова та царя Бориса III. З ускладненням становища нім. армії на Східному фронті Берлін все наполегливіше вимагав від Бориса III вступу у війну з СРСР. Але болгарське керівництво на це не погодилося. Більше того, Б.
продовжувала підтримувати з СРСР дипломатичні стосунки. Незадоволений позицією Софії, Гітлер викликав Бориса III до своєї Ставки, а через кілька днів після відвідин Німеччини болг. цар раптово помер (28.08.1943) нібито від серцевого нападу.
З початком Нім.-радян. війни 1941–45 болг. комуністи за вказівкою Комінтерну ого- лосили про початок збройної боротьби проти панівного режиму і нім. військ, що знаходилися на території Б. Влітку 1942 Болг. робітнича партія (з 09.09.1944 БРП-комуністів) ініціювала утво- рення Вітчизняного фронту, який мав завдання об’єднати радикальні опозиційні сили. До нього приєдналася частина членів БЗНС, ліві соціал- демократи і дехто із «Звена». Під керівництвом Компартії діяли бойові групи та партизанські заго- ни, які вдалися до терористичних акцій. Поряд з нелегальною прокомуністичною опозицією в країні
БОЛГАРІЯ
Б
виникла й легальна дем. опозиція, яку складали парламентські політ. партії, що орієнтувалися на зх. союзників і підтримували з ними таємні контак- ти. Окрім того існував Болг. нац. комітет в еміграції (спочатку в Каїрі, а згодом в Лондоні), очолюваний одним із правих лідерів БЗНС Георгієм Дімітровим (Гемето).
З наближенням Червоної армії до кордонів Б. політ. ситуація в країні різко загострила- ся. Регентська рада (управляла країною через неповноліття царя Симеона II) 02.09.1944 сфор- мувала кабінет на чолі з прозахідним політиком Константином Муравієвим. Новий уряд відновив у країні конституційні права і свободи, розпу- стив фашистські орг-ції, розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною та оголосив їй війну. Однак ці кроки не врятували Б. від військової катастрофи.
05.09.1944 Б. опинилась у стані війни з СРСР і через кілька днів рад. війська зайняли її територію.
З цього скористалися комуністи, які під прикриттям Вітчизняного фронту проти ночі з 08 на 09.09.1944 здійснили переворот і утворили прокомуністичний уряд на чолі з лідером «Звена» К. Георгієвим.
Формально уряд Вітчизняного фронту вважався коаліційним, але реальна влада була зосереджена в руках комуністів, які здійснили масштабну чистку державного апарату і влаштували судові розправи над політиками, відповідальними за союзницькі відносини Б. з нацист. Німеччиною у роки війни.
Водночас репресивна машина була використана новою владою для боротьби з політичними про- тивниками. В серед. 1945 у Б. появилася опозиція, представлена низкою старих політичних партій, що поступово відновили свою діяльність. Опозиційні сили гостро критикували тоталітарні риси ново- го режиму, але допустили помилку, закликавши населення бойкотувати парламентські вибори у листопаді 1945. Деякий час влада мирилася з критикою на свою адресу, проте весною 1946 комуністи, спираючись на Вітчизняний фронт та репресивні органи влади, розпочали наступ проти опозиції: закривали опозиц. газети, звинувачували політ. опонентів в антинародній діяльності й влаш- товували над ними судові процеси.
Одним з ключових завдань комуністів була зміна державного та суспільного ладу. 15.09.1946 Народні Збори проголосили Б. республікою (офіц.
назва – Народна Республіка Болгарія). У жовтні 1946 відбулися вибори до Великих Народних Зборів (ВНЗ), в яких комуністи та їх політ. союзники з Вітчизняного фронту здобули більшість манда- тів. Уряд країни очолив лідер комуністів Ґеоргій Димитров. До ВНЗ потрапило і декілька представ- ників опозиції, які різко засудили дії влади з пар- ламентської трибуни. Комуніст. режим розгорнув
нову хвилю репресій проти опозиційних сил. Влітку 1947 був влаштований гучний політ. процес над лідером правого крила БЗНС Ніколою Петковим, якого засудили до страти. Незабаром були зму- шені припинити свою діяльність опозиційні партії.
Па поч. 1948 Вітчизняний фронт перетворився з багатопартійної коаліції у громад.-політ. орг-цію, союзні комуністам політ. сили (спілка «Звено» і Радикальна партія) теж саморозпустилися. На політ. арені продовжувала діяти БЗНС, яка від- мовилася від власної програми і зобов’язалася боротися за реалізацію цілей, задекларованих комуністами. На серед. 1948 у Б. було встанов- лено комуністичну диктатуру.
Керуючись настановами Комінформбюро (утв. 1947), болг. комуністи приступили до побудо- ви соціалізму за рад. зразком. Уряд націоналізував транспорт, банки, шахти, велику промисловість (згодом усі пром. підприємства). Було ліквідовано приватний сектор у торгівлі. Під контролем дер- жави опинилась практично уся економіка, управ- ління якою здійснювала Вища господарська рада.
04.12.1947 ВНЗ ухвалили Конституцію НРБ. У грудні 1948 БРП(к) було перейменовано на Болг.
комуністичну партію (БКП). Болг. комуністи взяли на озброєння марксистську теорію «диктатури про- летаріату» і поставили перед собою завдання за зразком СРСР побудувати соціалістичне суспіль- ство. Офіц. державною ідеологією став марксизм- ленінізм, а БКП встановила тоталітарний контр- оль над усіма сферами сусп. життя. Репресивний апарат перебував на службі партійної верхівки, а та виконувала волю Кремля. Періодично проводи- лися «компанії» проти ворогів як внутрішніх, так і зовнішніх. Громадські і людські права цілковито ігнорувалися. Відбулося зрощення парт. і держ.
апаратів, однак фактично всім розпоряджалися парткоми, які диктували свою волю державним структурам.
Деяке пом’якшення комуністичного режиму в Б. настало після смерті Й. Сталіна (1953) і кри- тики культу його особи на ХХ з’їзді КПРС (1956).
Під впливом цих подій болг. влада звільнила біль- шість політв’язнів, а болг. комуністичний лідер В. Червенков за вказівкою Кремля погодився на децентралізацію влади в країні. 1954 була ліквідована посада ген. секретаря Компартії, а В. Червенков був усунений від влади. Натомість чільне місце в партійному апараті посів вису- ванець М. Хрущова Т. Живков, який розгорнув широку кампанію критики культу особи. Проте хвиля політичної лібералізації в Б., як й в ін. кра- їнах радянського блоку швидко пішла на спад.
Причиною цього стали робітничі заворушення в Польщі та Угорське повстання 1956. Болг. партій-