Республіка, АНДР), держава у Пн.-Зх. Африці, одна із країн Магрибу. Кордони: з Тунісом і Лівією на сході; Нігером, Малі та Мавританією – на півдні;
Марокко і Зх. Сахарою – на заході; на півночі – Середземне море. Загальна площа: 2 382 тис.
км2. Чисельність населення: 42,2 млн. осіб (2018).
Нац. склад і етнічні групи: араби – бл. 83%, бер- бери – бл.17%, інші – бл. 0,5%. Релігійний склад населення: мусульмани-суніти – 99% (іслам – державна релігія). Держ. мови: арабська, бер- берська, розповсюджена у містах й французька.
Форма держ. правління: президентсько-парла- ментська республіка. Глава держави – президент.
Форма держ. устрою: унітарна держава. Столиця:
Алжир. Адмін.-терит. поділ: 48 вілай (провінцій).
Законодавчий орган: двопалатний парламент – Сенат і Народна Асамблея. Грошова одиниця:
алжирський динар.
На зламі ХІХ – ХХ ст. А. залишався найбільшою і найзначнішою колонією Франції на Сході, яку вона захопила ще у 1830 р. Ця колоніальна територія мала виняткове геополітичне значення для метрополії: довга берегова лінія (1300 км) із безліччю зручних портів (Алжир, Оран, Аннаба, Біджайя та ін.) дозволяла Франції контролювати Зх. і Центр. Середземномор’я і Пн. Африку, слу- гувала плацдармом для подальшої експансії на
«Чорному континенті». А. був важливою госпо- дарською і переселенською колонією. З колонії до Франції вивозилися залізна руда, фосфорити, вино, цитрусові, овочі та фрукти. Франц. влада заохочувала імміграцію до Пн. Африки. Саме на поч. XX ст. за рахунок імміграції з Франції та ін. країн Європи (переважно з Іспанії, Італії, Швейцарії. Греції. Мальти) в А. остаточно склала- ся привілейована нац. меншина, яка знаходили- ся під значним впливом франц. культури. Європ.
колоністи в А. ідентифікували себе як францу- зи, хоча етнічно відрізнялися від французів з метрополії й, розуміючи це, називали себе «алжир- цями» (місцевих алжирців називали «мусуль- манами» або «тубільцями»). Колоністи вважали А. своєю батьківщиною і були головною опорою колоніального режиму. У роки Першої світової війни 173 тис. алжирців були мобілізовані у франц.
армію (25 тис. із них загинули у боях), 119 тис.
відбували трудову повинність у метрополії. Після війни понад 70 тис. алжир. арабів залишилися у Франції на постійне проживання. У міжвоєнний
період, скориставшись скасуванням обмежень на в’їзд до метрополії, десятки тисяч алжир. арабів перебралися до Франції у пошуках «кращої долі».
Верховну владу в А. здійснював генерал-губерна- тор, який призначався урядом Франції. При ген.- губернаторі 1898-1945 існували Дорадчі збори, т. зв. фінансові делегації, які складалися із 3 секцій – колоністів (24 делегати), неколоністів – французів (24 делегати) і «тубільців» (21 делегат).
Перші дві секції обиралися верхівкою європейців і колоністів (19 тис. колоністів і 75 тис. неколоністів).
У третій секції 15 алжирців обиралися, а 6 при- значалися губернатором із числа вождів племен Сахари. Завдяки великим фінансовим інвестиціям, які надходили з Європи, колоністи в А. створили сучасну економіку, з пром. підприємствами, банка- ми, школами, магазинами й побутовими послугами подібними до європейських. Алжир. агрокультура, особливо на узбережжі, набула передових рис й пристосувалася до потреб франц. економіки; великі маєтки виробляли вина і вирощували цитрусові на експорт. Разом з тим значна частина населен- ня була зайнята роботою у традиційному секторі економіки – кочовому і напівкочовому скотарстві, патріархально-феодальному землеробстві, кустарно-ремісничому виробництві, торгівлі тощо.
На поч. 1920-х років в А. спостерігалося піднесення нац. руху, який очолив емір Халід, онук героїчного керівника антиколоніального повстан- ня 1832–47 Абд аль-Кадира. Програма Халіда була викладена у його листі до прем’єр-міністра Франції (червень 1924) і передбачала представ- ництво алжирців у франц. парламенті, загальну обов’язкову освіту в А., рівні права у проходженні військової служби з європейцями, поширення на мусульман франц. соціального й робітничого зако- нодавства, гарантії свободи друку, об’єднань та ін.
У вересні 1927 з тубільців утворилася Федерація обранців, керівники якої підтримали помірковану програму еміра Халіда. Значно радикальнішою була нац.-рев. орг-ція «Північно-африканська зірка» (ПАЗ) на чолі з членом Франц. комуністичної партії, алжирцем Ахмедом Мессалі Хаджем. ПАЗ утворилася 1926 у Франції, в середовищі арабів- емігрантів із країн Магрибу й своїм завданням вважала нац. визволення всіх арабів з-під колоніальної влади. Впливову течію у нац. зма- ганнях алжирців представляла орг-ція націонал- ісламістів – Асоціація улемів - богословів на чолі з шейхом Абд аль-Хамід Бен Бадісом (його нази- вають «батьком алжирського відродження»), яка виникла 1931. Шейх Бен Бадіс та його оточення виступали за розвиток освіти на араб. мові, збере- ження нац. культури, проти втручання колоніальної влади у культові справи. Послідовники шейха Бен
АЛЖИР
А
Бадіса висунули популярне гасло: «Алжир – моя батьківщина, іслам – моя релігія, арабська мова – моя мова». У червні 1936 згадані нац. орг-ції, до яких долучилися і дрібніші об’єднання, утворили спільний Мусульманський конгрес, який підтримав політичну платформу Народного фронту Франції.
Мусульманський конгрес прийняв «Хартію вимог алжирського народу», яка вимагала ліквідувати всі колоніальні інститути. Після приходу до влади у Франції уряду Народного фронту (1936) алжирці отримали певні дем. права і свободи, зокрема встановлено оплачувані відпустки, запровад- жено 40-год. робочий тиждень, дозволено ство- рювати нац. політ, об’єднання і орг-ції. 1937 із Мусульманського конгресу вийшли прихильники Ахмеда Мессалі, які утворили Партію алжирського народу (ПАН). На поч. Другої світової війни франц.
колоніальна влада заборонила діяльність усіх нац.
орг-цій в А.
Від червня 1940, після капітуляції Франції, управління А. фактично здійснювали члени нім.- італ. комісії. У листопаді 1942 у Пн. Африці виса- дилися союзні брит.-амер. війська. З в’язниць і концтаборів були звільнені жертви нацистів, скасовані расистські закони попередньої адм-ції, закриті реакційні газети. У червні 1943 в А. утво- рився Франц. комітет національного визволення на чолі з генералом Ш. де Ґоллем. У роки війни в А. значно активізувався нац. рух, його лідери почали претендували на більш помітну роль у загальнополіт. житті країни. У грудні 1942 відомі діячі нац.-визв. руху Ф. Аббас, М. Бен Джалул та ін. скерували колоніальній адм-ції «Послання мусульманських представників», у лютому 1943 –
«Маніфест алжирського народу», а у травні 1943 – «Проєкт реформ», де вимагали гарантій цивільних і політичних свобод, проведення виборів до Установчих зборів, які б мали затвердити нову Конституцію автономної алжир. держави. Ш. де Ґолль відхилив вимоги надання А. автономії, однак у березні 1944 визнав за алжир. землевласника- ми, підприємцями, чиновниками, інтелігенцією і колишніми офіцерами франц. громадянство й право решті алжирців обирати 40% депутатів до місцевих органів самоуправління. Однак, місцева політ, еліта вважала це недостатньою поступ- кою. У березні 1944 за ініціативою Ф. Аббаса виникла асоціація «Друзі маніфесту і свободи», до складу якої увійшли Асоціація улемів на чолі з Баширом аль-Ібрахімі (шейх Бен Бадіс помер 1940) і Партія алжир. народу(ПАН). ПАН створи- ла радикальну фракцію, яка видавала нелегальні листівки і газети, мала загони бойовиків і зброю.
В умовах, коли лідер партії Ахмед Мессалі та її основні функціонери знаходилися у в’язницях і в
еміграції, молоді бойовики почали готувати зброй- не повстання, щоб проголосити незалежність А.
08.05.1945 у день святкування перемоги над гітлер. Німеччиною у містечках Сетіф і Гельма у Сх. Алжирі розпочалося збройне повстання. Проте повстання виявилося недостатньо підготоване і франц. влада за допомогою Іноземного легіону та італ. полонених (влада їх озброїла) його швидко придушила. Асоціація «Друзі маніфесту і свободи»
була оголошена поза законом. Поразка повстан- ня 1945 змусила нац.-патріот. сили шукати нових шляхів до незалежності. У листопаді 1946 на базі забороненої ПАН утворилася нова орг-ція – Рух за торжество дем. свобод (РТДС). Нова орг-ція фак- тично була легальним крилом ПАН, яка в підпіллі, зберегла свою структуру і керівництво. Так, Ахмед Мессалі був головою нелегальної партії й «почес- ним головою» РТДС. 1947 у рамках РТДС виник таємний воєнізований підрозділ – Спеціальна організація (СО), лідером якої став бербер М. Белуіздад (п. 1949). Бойовики СО, які пройш- ли «хрещення» під час повстання 1945, вимагали рішучих дій і гостро критикували керівництво РТДС за бездіяльність. На І з їзді РТДС у лютому 1947 А. Мессалі під приводом б-би з «берберизацією», на чолі цієї структури поставив Ахмеда Бен Беллу.
У квітні 1949 алжир. бойовики вчинили збройний напад на пошту м. Орана для експропріації гро- шей на потреби СО. На поч. 1950 поліція вияви- ла грабіжників, а незабаром й керівництво орг-ції (заарештовано 363 бойовики). Керівництво РТДС відмовилося від усіх дій СО і оголосило її розпу- щеною, що було розцінено членами СО, як зрада
«мессалістами» нац. інтересів й породило гостру конфронтацію між цими орг-ціями. Незважаючи на переслідування, СО вдалося зберегти свою структуру і склади зброї, більшість лідерів уник- ло арештів, а деякі, серед них Бен Белла, втекли із в’язниці й перебралися за кордон, до Єгипту.
Навесні 1954 члени СО утворили Революційний комітет єдності та дії й приступили до підготовки збр. повстання.
Виняткове значення для нац.-визв. змагань араб, народів мала єгипетська антимонархічна революція 1952. Г. А. Насер намагався об’єднати нац. рухи народів Магрибу, активно виступав на міжнар. арені проти колоніалізму. У червні 1954 у Єгипті була утворена Національна рада алжир.
революції у яку увійшли Айт Ахмед, Бен Белла, Хідер, Будіаф, Дідуш, Бен Мхіді, Бітат, майбутні авторитетні керівники партизан, руху Бен Булаїд, Белькасем Крім. У жовтні 1954 утворився Фронт нац. визволення Алжиру (ФНВ), бойові загони яко- го отримали назву Армія нац. визволення (АНВ).
У гірських р-нах провінції Кабілія були накопичені
АЛЖИР
А
склади зброї, навчені партизанські загони лише чекали сигналу для початку збр. повстання. Проти ночі на 01.11.1954 у багатьох населених пунктах А. спалахнуло повстання проти франц. панування, яке розпочало визв. війну за незалежність (див.
Алжирська війна 1954-62). Повстанці нападали на установи колоніальної адм-ції, франц. солдатів і поліцейських. Для придушення повстання до А.
були перекинуті з’єднання франц. армії з важким озброєнням, авіаційні й танкові частини. Колоністи- європейці створили свої загони озброєної міліції, які діяли спільно з поліцією, жандармерією і загонами найманців-мусульман. Жорстоко роз- правляючись із мирним населенням, карателі руйнували села, здійснювали масову депортацію місцевих жителів, намагаючись ізолювати їх від повстанців. Разом із посиленням військ.-поліц.
репресій франц. колоніальні власті вдалися до політичних маневрів. 01.06.1955 ген.-губернатор Жак Сустель оприлюднив план «інтеграції» А.
(тобто злиття його з Францією), який передбачав низку екон. і соц. заходів, розрахованих на «умиро- творення» алжирців. Проте подібні поступки вже не могли змінити становища. Наприкінці серпня 1955 повстанський рух охопив 40 міст і селищ на пн.-сх. країни.
На січневих виборах 1956 у Нац. Збори Франції перемогли соціалісти. Новий прем’єр- міністр Гі Молле, визнав «алжирську індивідуаль- ність» і пообіцяв вирішити майбутнє А. шляхом переговорів. Проте, під натиском «ультраколо- ніалістів», які організували у день його приїзду до А. (06.02.1956) 20-тис. маніфестацію протес- ту, прем’єр відступив. Гі Молле призначив міні- стром-резидентом в А. правого соціаліста Робера Лакосту і зажадав капітуляції ФНВ. Р. Лакоста про- довжив курс на збройне придушення повстання, одночасно намагаючись привернути алжирців на свій бік декретами про підвищення зарплати та ін.
соціальними поступками. У серпні 1956 у доли- ні Суммам (Кабілія) відбувся з’їзд повстанських командирів і керівників ФНВ. На з’їзді була визна- чена організаційна структура, система команду- вання АНВ, прийнята політ, платформа (до 1962 залишалася осн. ідеологічним документом ФНВ) і уточнені цілі визвольної війни. З’їзд обрав керів- ний орган ФНВ -Національну раду алжир. рево- люції, при якій діяв Координаційно-виконавчий комітет із 5 керівників. Лідери ФНВ були палкими прихильниками Г. А. Насера і вважали, як і єгип.
лідер, за можливе використати допомогу СРСР і Радянського блоку (Варшавського пакту) у б-бі за незалежність. У жовтні 1956 всі лідери ФНВ були заарештовані (літак в якому вони летіли до Тунісу був перехоплений франц. винищувачами
і був змушений приземлитися на території А.) і ув’язнені. Репресії проти лідерів нац.-визв. руху і послаблення союзника ФНВ – Єгипту внаслідок брит.-франц.-ізраїл. агресії 1956 (див. Арабсько- ізраїльські війни) – не перешкодили АНВ продо- вжувати активні дії. Тисячі алжирців, особливо молодь, вступили у ряди моджахедів («борців за віру»), як йменувалися бійці регулярних загонів АНВ. Найширші верстви населення стали брати активну участь у діях мусабілей («попутників») – допоміжних бійців, які поверталися до мирної праці після участі у бойовій операції. 1958 АНВ налічувала бл. 60 тис. моджахедів і 70 тис. муса- білей. Система взаємодії моджахедів й мусабі- лей дозволяла успішно вести партизанську війну.
Завдяки побудові ліній укріплень на кордонах з Марокко і Тунісом (складалися із мережі колю- чих дротів зі струмом високої напруги, найно- віших систем сигналізації, мінних полів тощо) франц. командуванню вдалося розколоти АНВ на дві частини – внутрішню, яка вела довготри- валу нерівну війну в середині країни, і зовнішню, що не могла перейти кордони й вступити у бій.
1956-57 між ФНВ і франц. урядом не припиняли- ся таємні контакти для вироблення плану припи- нення війни. Помірковані політ, сили у метрополії розуміли, що кампанія в А. ставала обтяжливою і безперспективною для Франції, підривала її між- нар. авторитет, позиції в арабському світі. Проте
«ультраколоніалісти» виступали категорично про- ти будь-яких переговорів з ФНВ і організували, за підтримки верхівки франц. армії, антиурядовий заколот. У Франції заколот 13.05.1958 призвів до встановлення режиму П’ятої республіки на чолі з ген. Ш. де Ґоллем. Подібно до своїх попередників, восени 1958 де Ґолль зажадав фактичної капітуля- ції алжир. повстанців (формально запропонував- ши їм «мир хоробрих»), але ті рішуче відкинули пропозицію офіц. Парижа.
Конференції лідерів ФНВ і правлячих пар- тій Тунісу та Марокко у травні-липні 1958 ухва- лили рішення про посилення допомоги народам А. Відповідно до рекомендацій цих конферен- цій 19.09.1958 був створений Тимчасовий уряд Алжир. республіки (ТУАР) на чолі з Ф. Аббасом.
Нац. рада алжирської революції (НРАР) стала віді- гравати роль тимчасового парламенту А., який контролював діяльність ТУАР. 1958–60 ТУАР був офіційно визнаний урядами більш ніж 30 держав.
Соціалістичні держави (у першу чергу Радянський Союз), регулярно надавали матеріальну допомогу (медикаментами, продовольчими товарами, одя- гом та ін.) алжир. біженцям, а також – сучасне озброєння для АНВ. Країни Радянського блоку приймали на лікування поранених алжир. повстан-
АЛЖИР
А
АЛЖИР
ців, безкоштовно готували кваліфіковані кадри для А., звичайно, намагаючись прищепити цим кадрам
«ідеали марксизму-ленінізму» і сподіваючись їх використати у своїх цілях.
Безперспективність спроб військового при- душення нац.-визв. змагань в А., широкий рух за припинення війни у самій Франції та ін. факто- ри змусили президента Ш. де Ґолля 19.09.1959 визнати право алжирців на самовизначення. У відповідь на це європейські «ультра» в А. у січні 1960 здійснили чергову спробу заколоту. Після його придушення Ш. де Ґолль висунув форму- лу «алжирського Алжиру, тісно пов’язаного з Францією», за якою А. отримував внутр. автономію при збереженні за Парижем повного контролю над його зовн. політикою, економікою, фінансами і обороною. У березні 1961 правлячі кола Франції оголосили про свою готовність вступити в пере- говори з Тимчасовим урядом Алжир. республіки. У відповідь, 22–25.04.1961 ген. Шалль, Салан, Жуо і Зеллер організували черговий військовий путч, який, однак, був швидко придушений. Засудження політики Франції в А. на сесіях ГА ООН 1960 і 1961, спонукало уряд Ш. де Ґолля до пошуків шляхів мирного розв’язання тривалого конфлікту. Цьому марно намагалася перешкодити терористична орг- ція колоністів ОАС, яка з березня 1961 розпочала акції терору не лише в колонії, а і в метрополії.
У травні 1961 у місті Евіан (біля Женевського озера, Франція) розпочалися франц.-алжир. пере- говори, які неодноразово переривалися, однак паузи заповнювалися таємними контактами у інших місцях. Незабаром були підписані Евіанські угоди 1962 про припинення воєнних дій. За ними, не пізніше ніж через 6 місяців після припинення вогню, в А. повинен був відбутися референдум із питання про незалежність країни. До референ- думу створювався Тимчасовий виконавчий орган (ТВО) з 12 осіб, призначених спільно Францією і ТУАР. Йому підпорядковувалися «сили громадсь- кого порядку», які складалися з алжирців. ФНВ був оголошений легальною організацією. Ці угоди передбачали повагу до культурних звичаїв, релігії та декларували політ. рівноправність народів, які населяли А. Використання природних багатств Сахари мало здійснюватися спільно Алжиром і Францією. Франція зберігала на кілька років у колишній колонії свої війська і військові бази, а також нафтогазові концесії у Сахарі.
«Ультра» відкинули план мирного врегулю- вання і розгорнули кампанію масового терору.
Лише за два місяці після підписання Евіанських угод у результаті терорист. акцій ОАС загинуло понад 3 тис. осіб. Шляхом терору оасівці розра- ховували викликати масову втечу арабів із при-
бережних міст, що спричинило б фактичний поділ країни на «алжирську» і «європейську» частини.
Однак тактика ОАС не спрацювала, і тому теро- ристи вирішила завдати А. максимальних збитків, застосувавши «тактику випаленої землі» – систе- матично руйнували найважливіші підприємства, порти, технічні споруди, підпалювали бібліотеки, адмін. будівлі, школи, лікарні. Одночасно ОАС, яка раніше перешкоджала від’їзду європейців з А., стала тепер заохочувати еміграцію, намагаючись тим самим позбавити А. кваліфікованих фахівців.
Незабаром майже усі європейці (бл. 1 млн осіб) виїхали у Францію. Виноградники, ферми, фабри- ки, які залишилися без нагляду швидко занепали.
Виїзд європейців призвів до ліквідації виноградар- ства (мусульмани не вживають спиртного), основи економіки колонії, що у свою чергу стало причиною масового безробіття у країні (1962 без праці зали- шилося близько половини працездатного насе- лення). А. гостро відчув нестачу кваліфікованих кадрів, насамперед лікарів і вчителів. Проте виїзд європейців одночасно підірвав і базу самої ОАС, яка практично згорнула свою діяльність в А. до кін. червня 1962.
Укладення Евіанських угод викликало неод- нозначну реакцію і в алжир. суспільстві. Частина вищих офіцерів Генштабу на чолі з X. Бумед’єном вважали поступки французам надмірними і різко критикували позицію глави алжир. делегації ель Касема Кріма на переговорах з франц. урядом.
Сила «зовнішньої» АНВ, яка знаходилася під керівництвом Бумед’єна, була чимала – на 1962 її чисельність зросла до 35 тис. бійців (з них 25 тис.
у Тунісі). Вирішивши не допустити встановлення влади ТУАР у незалежному А., Бумед’єн встановив контакти із «вождями-в’язнями» ФНВ, зокрема з Бен Белою. На II з’їзді ФНВ (1962) у Тріполі (Лівія) Бен Белла запропонував проєкт програми, в якому народна дем. революція розумілася як «свідоме творення на основі соціалістичних принципів і народовладдя». Критикуючи «політичні недоліки ФНВ» – патерналізм, авторитаризм, «феодальний дух» – проєкт вважав творцями революції «селян- ство, трудящих взагалі, молодь та революційних інтелігентів». Тріполійський з’їзд поклав початок розколу у ФНВ, усередині якого розгорнулася б-ба за владу між прихильниками ТУАР, Генштабу АНВ та «історичних вождів-в’язнів». 01.07.1962 абсолютна більшість алжирців проголосували за незалежність країни, однак їх батьківщина зану- рилася у вир анархії.
Авторитет ТУАР і Генштабу АНВ був швидше номінальним, ніж реальним. Керівники партизансь- ких загонів на місцях мали значну свободу дій. У серпні 1962 був ліквідований Тимчасовий уряд і
А
утворено Політбюро ФНВ, яке узяло керівництво країною у свої руки. Формально Бен Белла не був главою політбюро (ген. секретарем став М. Хідер), але насправді він залишався лідером партії. У кін. літа 1962 політбюро під тиском «вілайїстів»
(командирів партизанських загонів) залишило столицю. X. Бумед’єн реорганізував АНВ у Нац.
народну армію (ННА) і за її допомогою розгромив місцевих вождів.
У вересні 1962 в А. відбулися перші дем.
парламентські вибори. 26.09.1962 став днем проголошення Алжир. Народно-Демократичної Республіки. 1963 була прийнята перша Конституція АНДР. За нею ФНВ набув статусу «єдиної авангардної партії в Алжирі», яка «здійснює завдання народної демократичної революції і будує соціалізм». Президентом АНДР був обраний А. Бен Белла (з вересня 1963), який одночасно очолив уряд, а з квітня 1963 став генсеком ФНВ.
X. Бумедьєн зайняв посаду військового міністра. У квітні 1964 ІІІ з’їзд ФНВ прийняв Алжирську Хартію, яка проголосила самоуправління основною фор- мою «безперервного переростання національної народної революції у революцію соціалістичну».
Хартія проголошувала курс на радикальні соц.-екон. перетворення у дусі «алжирського соціалізму» як різновиду «ісламського соціалізму».
Запозичувались також елементи радянської, югославської і кубинської моделей соціалізму. Бен Белла заявив, що для нього «Кастро – брат, Насер – вчитель, але Тіто – взірець». Перевага Югославії визначалася подібністю партизанської б-би в обох країнах, незалежним курсом Белграда на міжнар.
арені, високим авторитетом Й. Тіто серед араб.
лідерів. Сам Бен Белла активно формував автори- тарний режим, що викликало невдоволення серед
«історичних вождів революції» та військових.
Екон. труднощі та неефективні методи їх подолання поглиблювали кризу у верхах дер- жави. 19.06.1965 армія, очолювана міністром оборони X. Бумед’єном, здійснила держ. перево- рот. А. Бен Белла був усунутий з усіх посад й на 14 років ув’язнений. Демонстрації на його підтримку, які пройшли у головних містах країни були придушені. Влада перейшла до рук Революційної ради під керівництвом X. Бумед’єна.
Військові звинуватили Бен Беллу в «авантюризмі та політичному шарлатанстві», «поганому керівництві національним майном, розбазарюванні казни» тощо.
Однак із приходом нового керівництва концепція розвитку країни не змінилася. Влада націоналізувала банки, страхові компанії, транс- порт, нафтогазову пром-сть, енергетику, запрова- дила держ. монополію на зовн. торгівлю. Нац. при-
ватний капітал залишався у внутр. торгівлі, легкій пром-сті, будівництві та сфері послуг. Іноз. капітал зберігся лише як пайовик у змішаних підприємствах із переважанням частки держави. Уряд проводив форсовану індустріалізацію країни, для здійснення якої значну грошову позику надали СРСР (550 млн дол.), Кувейт (270 млн), Китай (250 млн), Югославія (100 млн). Невдовзі під контроль дер- жави перейшло до 80% пром. виробництва. 1971 уряд прийняв декрет про «аграрну революцію».
Землі колишніх іноз. власників і пов’язаних з ними місцевих великих феодалів були націоналізовані, на них організовувались колективні ферми.
Земля вилучалась у поміщиків і багатих селян за викуп, їм залишалися ділянки, які вони могли обробляти власними силами, без застосування найманої праці. Вилучені землі розподілялись між с/г. робітниками, учасниками війни 1954–62, дітьми загиблих у цій війні, багатодітними сім’ями.
Обов’язковою умовою одержання ділянки був вступ до кооперативу. Всього було розподілено 1,4 млн га землі, яку отримали 97 тис. селян. На селі було створено 6 тис. кооперативів. Унаслідок проведених у 1970-х роках «реформ», ефективне за колоніальних часів с/г А., тепер задовільняло потреби населення у прод. товарах лише на 30%.
Одночасно з екон. експериментами змінюва- лася і політ, система. Опозиційна діяльність була заборонена. 1976 влада ухвалила Національну Хартію, яка підтверджувала соціалістичну орієнтацію країни. На основі Хартії набула чинності нова Конституція. Главою держави і виконавчої влади оголошувався президент, який обирався на 6 років за пропозицією правлячого ФНВ. Законодавчу владу здійснювали Національні Народні Збори, які обиралися на 5 років.
Після смерті X. Бумед’єна (грудень 1978), його наступником на всіх найвищих владних постах у країні став Ш. Бен Джедід, один із керівників нац.- визв. війни. На початку його правління А. вступив у смугу значних екон. труднощів. Надмірний кон- троль держави над госп. життям країни і обме- ження приватного підприємництва, перешкоджали ефективному розвитку економіки. Протягом 1980- х років через падіння цін на нафту на світовому ринку зменшилися валютні надходження у бюд- жет. Одночасно, значна їх частина витрачалась на закупівлю продовольчих товарів і погашення зовн.
боргу (26 млрд дол. США). Держава була змушена скоротити видатки на соц. програми, зменшити імпорт необхідних товарів і «заморозити» внутр.
капіталовкладення. Криза, яка охопила госпо- дарство країни, змусила владу змінювати екон.
політику. Держпідприємства отримали більшу госп.
самостійність, більшу свободу дій уряд надав при-