IJÒÈ - ²ÍÄÈÃÎ: ÕÒÎ ÂÎÍÈ?
Атаманчук Д.В.
Науковий керівник – к.філ.н. А.В. Сініцина
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: dinochkaatamanchuk9@gmail.com
Актуальність теми: зумовлена підвищеним інтересом до дітей, які мають надзвичайні здібності, є особливими і для багатьох незрозумілими.
Метою роботи: є спроба з’ясувати природу дітей-індиго, їх надзвичайні здібності та реалії сучасної освіти і виховання.
Останнім часом дедалі частіше доводиться зустрічати дітей із надзвичайними розумовими здібностями і фізіологічними особливостями. Їх називають дітьми-індиго. Термін «індиго» перше був введений наприкінці 70рр. ХХ ст. американською дослідницею Ненсі Енн Тепп. При більш пильному вивченні моделі поведінки деяких дітей виявляли дивні особливості як
процесу їхнього мислення, так і поведінки. Вони живуть інтуїтивно, шкільний матеріал відкидають, бо нецікавий і неефективний для пізнання, потребують візуального сприйняття, мислять образно, не сприймають і не піддаються стереотипам системи. Це творчі діти, їхня творчість приходить зсередини. Особливості індиго не в надприродних якостях. Такі самі якості є в кожному з нас. Різниця полягає лише в тому, що вони знають, як використовувати те, що в них закладено, а ми не завжди це усвідомлюємо.
Індиго - це не геніальність, це інший рівень розвитку. За даними дослідження вони використовують не 6-7 відсотків мозку, як усі люди, а - 12-14. Як виховувати, навчати таку унікальну дитину, яка потребує іншого підходу до себе у сучасній освітній і педагогічній програмах?
Висновок: поява унікальних дітей-індиго змушує розуміти, що світ змінюється, приходить нова генерація людей, які потребують особливого підходу до виховання і сприйняття їхньої особистості. Саме від нашого ставлення залежить майбутнє цих дітей, бо вони не такі, як ми, вони - інші.
ÎÁÐÀÇ ËÞÄÅÉ Ç ÎÁÌÅÆÅÍÈÌÈ ÌÎÆËÈÂÎÑÒßÌÈ Ó ÄÈÒß×²É Ë²ÒÅÐÀÒÓв Бабій С.О.
Науковий керівник – доц. Сливка Л.В.
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: sofi ababij665@gmail.com
Актуальність цієї теми зумовлена прийняттям нового Закону про освіту 2017 р., згідно якого в кожній школі повинні відкритися інклюзивні класи для навчання дітей з обмеженими можливостями. Тому сьогодні важливим є образ таких особливих людей у дитячій свідомості, а вона формується через книгу.
Мета нашого дослідження: вивчити та проаналізувати навчальну і художню дитячу літературу щодо відображення в ній людей з обмеженими можливостями.
Коли ж з’явилися у літературних творах персонажі з інвалідністю? Найдавнішими творами, в яких відображені особливі люди, це усна народна творчість, зокрема казки, міфи, легенди, які розраховані для найменших слухачів. Слід відзначити, що в сучасній дитячій літературі дуже мало представлено людей з обмеженими можливостями. Для молодших школярів це оповідання «Горбатенька», «Як Сергійко навчився жаліти» в книзі «Квітка сонця» В.О.Сухомлинського, які вчать дітей правильному ставленню до тих, хто відрізняється від інших фізично. Варта уваги книга сучасної художниці І.Мориквас «Магда і вітер». Це історія про дівчинку Магду, яка змушена сидіти у візку, проте її уява настільки бурхлива, що вона постійно мандрує.
В підручниках з предмету «Охорона здоров’я» цій темі присвячене одне заняття про толерантність.
В художніх творах для середнього і старшого шкільного віку в поодиноких творах зображені люди з обмеженими можливостями. Зокрема, Тарас Шевченко писав у своїх творах, зокрема, про кобзарів – лірників і бандуристів, багато з яких були сліпими. Так, у поемі «Невольник» («Сліпий») розповідається про старого козака, його доньку Ярину і названого сина Степана, який потрапив у полон до турків і повернувся додому кобзарем, втративши зір. Ярина, за сюжетом твору, закохується у Степана і не відвертається від нього, коли дізнається про його сліпоту. Сучасна письменниця Марія Матіос у відомому романі
«Солодка Даруся» показує життя головної героїні з серйозними проблемами зі здоров’ям: навіть від думки про солодке у неї починається страшна мігрень. А ще вона не розмовляє, хоч і не німа. І через це люди вважають її ледь не божевільною.
Таким чином, аналіз дитячої художньої і навчальної літератури показав дуже незначне висвітлення проблем людей з обмеженими можливостями. В частині творів образи особливих людей викликають жаль, співчуття. Сучасна література акцентує увагу більше на толерантності. Ситуація з інвалідністю в Україні свідчить про необхідність структурної перебудови системи дитячої навчальної літератури, а письменники повинні більше уваги приділяти ставленню до людей з обмеженими потребами.
ÌÈÕÀÉËÎ ÀÍÄÐÓÑßÊ: ˲ÒÎÏÈÑÅÖÜ ÁÎÐÎÒÜÁÈ ÇÀ ÂÎËÞ ÓÊÐÀ¯ÍÈ Богдан М.В.
Науковий керівник – к.філ.н., доц. Д.Д. Курчій
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства та філософії.
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: maryb5709@gmail.com
Цитата: „Кожен великий митець – то цілий світ. Увійти в цей світ, відчути його багатогранність і неповторну красу означає наблизити себе до безкінечного розмаїття життя” (С. Машинський)
Події 40-50-х років – українські національно-визвольні змагання під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства – описані в багатьох книгах, як наукових, так і художніх. Свій погляд на події національно-визвольних змагань 40-50- х років висловив письменник Михайло Андрусяк у своїх творах.
Відомо, що про талант писати важко. Нелегко осягнути багатогранну непересічну особистість, яка володіє Божим даром, відтворити грані таланту письменника, високі верховини його творчих доріг.
Народився він 5 грудня 1955 року в селі Вербівці Городенківського району Івано-Франківської області в родині Параски Лев- ко і Миколи Андрусяка. Найкращими споминами дитинства, за словами самого письменника, є солодкий кукурудзяний малай і перший власний покіс, а ще – мамина тужлива пісня. Подорож у країну знань розпочав із сільської восьмирічки, яку закінчив 1971 року. Продовжив навчання в Коломийському технікумі механічної обробки деревини. Також здобував освіту в морехідній школі м.Пярну. Служив в Радянській армії (1975-1977). Навчався на факультеті романо- германської філології Київського університету ім.Т.Шевченка, який закінчив1985 року. Працював на дереворобних підприємствах, учителем іноземних мов.
Михайло Андрусяк - лауреат обласної премії ім. В. Стефаника (2002), премії імені Леся Мартовича (2006), коломийської міської літературної премії ім. Т. Мельничука (2006). Третій в історії Прикарпаття, після письменників Степана Пушика і Тараса Мельничука, став Шевченківським лауреатом.
Михайло Андрусяк досліджує та пише про одну з найболючіших сторінок нашої історії – визвольну війну українського народу 40-50-х років минулого століття. Відомо, що і написання історії УПА, і створення її літературного літопису пов’язані з величезними труднощами, оскільки УПА – це армія безіменних, бо кожен від головного командира до простого стрільця,
закритий для посторонніх, навіть для приятелів, псевдонімом, вибраним іменем. Творчість М. Андрусяка відкриває життя і вміння боротися за свою волю. Дух героїв письменника виплеканий на українському національному грунті. Художньо- документальні твори письменника – це можливість пізнати правду, вивчити справжню, приховану від нас історію. У творах, написаних на основі розповідей, спогадів жертв і героїв сталінської доби, автор намагається передати дух оповідача, дух епохи.
Зі сторінок книжок ніби постають самі оповідачі, залишаючи нам правдиві картини всенародної боротьби.
Твір „Студені милі” зіткано з болю та розлуки рідних та краян М. Андрусяка. Адже автор устами своєї матері Параски Левко розповідає про високі моральні якості українських жінок, які навіть у найлютіших умовах тоталітарного режиму не втратили людської гідності. Збірку новел із загадковою назвою „Біла душа” пронизує авторський біль за людину. Звичайну, просту, яка мусить переборювати труднощі. Книга пронизана тим особливим світобаченням людини, яка пам’ятає кривди, вчинені рідному народові, і яка робить все, аби подібне не повторилося.
Документальний нарис „Ув’язнена скрипка” продовжує висвітлення подій середини XX ст. на західноукраїнських землях.
Епіграфом до нього автор узяв слова Йосипа Лося:
„Гряде епоха, за якою меч буде поборений силою духу, темряву ненависті здолає любов, сила стане обов’язком, згода подарує щастя”.
Розповідь автор веде від головної героїні Галини Грабець. Прихід „визволителів”, постійні облави, арешти і нищення людей, концтабори у віддалених районах сибіру. Ця сторінка історії нашого поневоленого народу показала, що і в цих, досі нечуваних умовах, наші хлопці і дівчата не зламалися. Сила духу була такою, що дала змогу вистояти і залишитися людьми. Головній ге- роїні допомогла її скрипка і закоханість в музику.
Є книги, які говорять самі за себе. Нічого додавати до них не потрібно. Нічого видумувати. Тільки жорстка правда життя.
Тільки сповнена наснаги боротьба. Тільки грані болю і біль утрат. Такими є книги „Брати грому”, „Брати вогню”, „Брати про- сторів”.
Твори михайла Анрусяка – це правдиві розповіді про те, як жили і вмирали за незалежність України герої без почестей і відзнак. Його художньо-документальні повісті змушують кожного українця збагнути свій історичний обов’язок перед рідним народом. Бо відродженя нашої всеукраїнської духовності залежить сьогодні від кожного з нас.
М.М.Андрусяк знакова постать в українській літературі. Його твори правдиві, адже основані на фактах, корисні, адже описують сторінки нашої історії, вічні, адже наповнені любов’ю до України.
ÄÅÏÎÐÒÀÖ²ß ÍÀÑÅËÅÍÍß ÇÀÕ²ÄÍÎÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÈÕ ÇÅÌÅËÜ (1944-1943 ÐÐ.) Грицяк Д.Р.
Науковий керівник – к.іст.н., доц. О.О. Гайдукевич
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства та філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: danylo.hrytsiak@gmail.com
Метою роботи є вивчення особливості депортації населення західноукраїнських земель протягом 1944-1953 рр.
Матеріали і методи: для написання даної доповіді були опрацьовані ряд матеріалів бібліотеки ІФНМУ, матеріали дисертаційного відділу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та матеріали Iвано-Франкiвської обласної унiверсальної наукової бібліотеки iменi I. Франка. Для доповіді використано ряд свідчень очевидців тих подій, зокрема, Кіселик Марії Іванівни та Кучера Михайла Васильовича.
Результати дослідження. У 1944 р. на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу». Складовою репресій були депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму. Депортація стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух. Наймасштабнішою депортацією населення західноукраїнських земель у повоєнний час стала операція «Запад», проведена у жовтні 1947 р. Спочатку планувалось депортувати 75 тис. осіб (25 тис. сімей). Згодом збільшило планову цифру до 100 тис. осіб. Виселення здійснювали 13 тис. 592 працівники каральних органів. До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців. Деякі сім’ї, попереджені підпіллям напередодні депортації, сховались у лісах. Депортація завершилася 26 жовтня 1947 р. Із 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сім’ї).
У 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів. Загалом протягом 1949 р. було депортовано 1524 сім’ї. Майно депортованих підлягало конфіскації.
Висновки: Наприкінці 1940-их рр. утримання спецпоселенців став значно жорсткішим. Якщо родини «оунівців» у 1944–
1946 рр. виселяли на спецпоселення на 5 років, то в 1947–1949 рр. – на 8-10 років та довічне поселення.
За даними МВС України, протягом 1944–1952 рр. із західних областей України було депортовано 65 тис. 906 сімей (203 тис.
662 особи), в т. ч. членів родин учасників «банднаціоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин – 182 тис.
543 особи, «куркулів» з родинами – 12 тис. 135 осіб, єговістів, колишніх військовослужбовців армії Андерса з їхніми родинами – 8 тис. 984 осіб. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру. Багато з них додому так і не повернулося.
ÌÅÄÈ×ÍÀ ÄÅÐÆÀÂÎÒÂÎÐ×À IJßËÜͲÑÒÜ ²ÂÀÍÀ ÊÓÐÎÂÖß Злупко І.М.
Науковий керівник – доц. Г.Л. Гладка
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: zlupkoira@gmail.com
Людина невсипучої енергії та бездоганного характеру-Іван Куровець. Лікар з великої літери, що надихав і надихатиме ще багато молодих поколінь. Взірець мудрості і холодного розуму, що все своє життя присвятив іншим.
Раніше відстала в Галичині Калущина за Куровця вкрилася густою мережею економічних та освітніх українських установ і
стала одним із найкращих під оглядом національної свідомості регіонів. В кожному селі мав він своїх довірених осіб, для яких слово їхнього провідника було законом. Його організаційний апарат працював з точністю годинника.
Після закінчення війни Іван Куровець усі свої сили віддавав «Народній лічниці» у Львові (українській медустанові для населення краю, що функціонувала на волонтерських засадах), відновивши працю розграбованої амбулаторії. Уже хворий, він приходив у амбулаторію, і цілком виснажений повертався додому. 9 травня 1931 року, страшенно знесилений, прийшов на збори і виголосив звітну доповідь. Через чотири дні його вже не стало.
Гасло, яким в житті керувався Іван Куровець: « Передусім забезпечуймо здоров’я народу, щоб він був дужий і плідний, як рідна земля!»
ÐÎÇÂÈÒÎÊ ÌÅÄÈ×Íί ÑÏÐÀÂÈ Ó ÃÀËÈ×ÈͲ  XX ÑÒÎ˲ÒÒ² Крохмалюк Т.І., Кулявий С.В.
Науковий керівник – к.іст.н., доц. О.О. Гайдукевич ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства та філософії.
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: o.gayduk17@gmail.com
Метою роботи є вивчення особливостей розвитку і становлення медицини на території українських земель протягом ХХ століття.
Матеріали і методи: для написання даної доповіді були опрацьовані ряд матеріалів: Ганіткевич Ярослав. Історія української медицини в датах та іменах. НТШ та ін. Львів, 2004.-365с.; Щуровський Володимир. Лікарі і медики у Визвольній війні // Лікар- ський збірник. Нова серія. Т.ІІІ. – Львів, 1996. – С.69-87. ; Даценко Ірина. Максим Музика. Життєписно-бібліографічний нарис.
НТШ. Визначні діячі НТШ, № 11. Львів, 2004. – 238 с.
Результати дослідження.Можна зазначити, що медицини на Галичині та Закарпатті як такої не було, це пояснюється тим, що не було вищих медичних шкіл. За часів Польщі у Львівському університеті було відкрито два медичних факультети, але кількість українських студентів становила лише 5%. Українських лікарів не допускалося до науково-педадогічної діяльності, а також вони могли працювати лише у приватних клініках. У 1912 р. На Галичині оформилося окреме товариство українських лікарів. Головою було обрано Є.І. Озаркевича, а почесним головою — І.Я. Горбачевського, який очолював кафедру біохімії Кардового університету в Празі. Він перший синтезував із сечовини і шліцерину сечову кислоту. Товариство видавало журнал
“Здоровлє”, редактором і автором багатьох статей був Є.І. Озаркевич. Журнал видавався до початку першої світової війни. І.С.
Орлай і професор Н.Д. Монастириський — лікарі з Закарпаття, які працювали в Росії. І.С.Орлай працював в Медичній колегії та помічником начальника Медико-хірургічної академії.Редагував «Всеобщий журнал медицинской науки» та друге видання
«Воєнно-польової фармакопеї». Н.Д. Монастириський працював професором хірургії Клінічного інституту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Монастирський перший розробив і успішно виконав операцію анастомозу жовчного міхура з тонкою кишкою. Одним з перших у світі виконав гастроентеростомію. Відродження медицини на теренах України розпочалося з початку Великої Вітчизняної війни. За час війни було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини. Було відкрито близько 50 війкових шпиталів. Проводилося навчання населення по наданню ПМД пораненим. Велику роль відіграли громадські організації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, які готували молодший і середній медперсонал, а також організацію донорства.
Висновок: Можна дійти висновку, що медицина на українських землях до половини ХХ століття була малорозвиненою.
Це було наслідком підпорядкуванню іншим державам і національного гніту українського народу. Медицина зазнала значного піднесення після початку другої світової війни. Українські землі дали світу багатьох науковців, які зробили невід’ємний вклад у розвиток медицини.
Ê˲ͲÊÀ ÄÎÊÒÎÐÀ ÃÓÒÒÀ  ÑÒÐÓÊÒÓв ÌÅÄÈ×ÍÈÕ ÇÀÊËÀIJ ÑÒÀÍÑËÀÂÎÂÀ Курилів А.В.
Науковий керівник – к.іст.н., викл. Н.М. Винник
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: nastakuriliv@gmail.com
Метою роботи є вивчення особливостей і закономірностей становлення клініки доктора Гутта та його ролі в повсякденному медичному забезпеченні населення у міжвоєнний період.
Матеріали і методи: було опрацьовано матеріали статей та дані сайту https://www.facebook.com/Old.Stanislav.
Результати дослідження. Ян Ґутт був людиною світового розмаху, надзвичайним не лише як на ті часи. Він знав безліч мов, грецьку і латину, розмовляв по-українськи і російськи, але й вправно по-французьки, німецьки, а також по-сербськи і хорватськи.
Медичний факультет він закінчив у 1914 році в Базилеї і там захистив докторат із хірургії й гінекології. Він працював лікарем у Швейцарії і Франції.
Клініка містилась на вулиці Камінського, сьогодні Франка, 17. Першу чергу кам’яниці здали наприкінці 1925 року. Січневі номери газет повідомляли: «Лічниця доктора Яна Гутта. Пологовий відділ відкритий 1.01.1926 року. Нормальні пологи — 150 злотих за 10 днів, аномальні — 200 злотих за 10 днів». Повністю будівлю закінчили у жовтні 1927-го. Кошторисна вартість становила 220 000 злотих, проект виконав місцевий архітектор Тадеуш Ковальський.
На початку 1928 року у клініці додатково відкрили хірургічне відділення. Заклад вважався найпрестижнішим у місті, а в офіційних документах іменувався санаторієм. У нашому розумінні термін «престижний» обов’язково має означати «дорогий».
Однак бідняки добре знали, що раз на тиждень доктор Гутт приймає пацієнтів безкоштовно!
Власник клініки у місті поважали, він мав славу талановитого гінеколога і хірурга. Був справжнім поліглотом, крім рідної польської, добре знав латину, грецьку, українську, російську, французьку, німецьку, а ще сербську й хорватську. До того ж мав чудову спортивну форму, професійно займався боротьбою, ледь не вирушив на Олімпіаду до Амстердаму в 1928-му.
Висновок: Звичайно, це лише деякі з медиків старого Станиславова, які внесли значний вклад у розвиток тодішньої медицини й залишилися у вдячній пам’яті численних пацієнтів. Причому для тодішніх лікарів була характерна активна життєва позиція, адже більшість з них ще й брали участь у громадському житті. Одним словом, сучасним молодим лікарям є з кого брати приклад.
ÐÎÇÂÈÒÎÊ ÔÀÐÌÀÖÅÂÒÈ×Íί ÑÏÐÀÂÈ Â ÓÊÐÀ¯Í² ÏÎÒßÃÎÌ ÕÕ ÑÒ.
Левицька Л.В.
Науковий керівник – к.іст.н., доц. О.О. Гайдукевич ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет
Кафедра українознавства та філософії.
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: liliyalewitska@gmail.com
Метою роботи є вивчення особливостей історії розвитку фармацевтичної справи в Україні протягом ХХст.
Матеріали і методи: для написання даної доповіді були опрацьовані ряд матеріалів бібліотеки ІФНМУ, матеріали дисертаційного відділу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та матеріали Iвано-Франкiвської обласної унiверсальної наукової бібліотеки iменi I. Франка. Для доповіді використано ряд джерел. Слід наголосити на працях Тихонова О.І. та Ярних Т.Г., Марчука О.С. та Андрощука Н.Б., Товстухи Є.С., в яких описано основні періоди розвитку фармацевтичної справи, подано відомості про історію лікарських форм.
Результати дослідження. Декрет про націоналізацію аптек 1918 р. З виданням декрету про націоналізацію аптек був покладений початок організаційної форми та структури аптечної справи. З переходом до нової економічної політики виникла необхідність переведення аптечної мережі на госпрозрахункову систему, що і було розпочато наприкінці 1922 р. З 1924 р. створення окружних аптекоуправлінь (замість губернських медторгів). З 1925 р. упорядковується діяльність аптекоуправлінь. Для шукання нових форм керівництва аптечною справою в 1929 р. було організовано при фармінспектурі спеціальне бюро. Створення республіканської організації по керівництву аптечною мережею - Всеукраїнське аптекоуправління (1930). За період з 1949 по 1963 аптечна мережа України зросла на 1314 аптек, в тому числі в містах – на 954 і в сільській місцевості – на 360. На початок 1990 р діяло 6500 аптек. “Укрфармацiя”, “Лiки України”, “Державна служба лiкарських засобiв i виробiв медичного призначення”.
Висновки: в даний період розробився і вдосконалився широкий асортимент лікарських засобів (психотерапевтичних, хірургічних, фізіотерапевтичних та ін.); сформувалася відносна самостійність фармації, що забезпечує лікарів лікарськими препаратами зі спеціально відібраної і обробленої сировини. Починається процес формування окремої фармацевтичної галузі в Україні.
ÑÒÀͲÑËÀÂÑÜʲ ÎÃÎËÎØÅÍÍß ÄÎÂΪÍÍÎÃÎ ÏÅвÎÄÓ: ÏÐΠ˲ÊÀв ² ÍÅÇÂÈ×ÍÈÕ ÏÀÖ²ªÍҲ (ÇÀ ÌÀÒÅвÀËÀÌÈ ÃÀÇÅÒÍÈÕ ÏÓÁ˲ÊÀÖ²É).
Озарків Л.М.
Науковий керівник – к.іст.н., ст. викл. Н.М. Винник ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: lida_ozarkiv@ukr.net
Метою роботи є вивчення особливостей і закономірностей газетних публікацій довоєнного періоду про лікарів і незвичних пацієнтів (за матеріалами газетних публікацій).
Матеріали і методи: було опрацьовано матеріали статей та дані сайту https://www.facebook.com/Old.Stanislav.
Результати дослідження. В Станіславові початку ХХ ст. працювало багато кваліфікованих лікарів, однак траплялись і диваки та й навіть відверті шахраї. З пацієнтами лікарям інколи теж дуже щастило. Оригінальні манії траплялися й у тодішніх медиків, наприклад у доктора Шимона Клаара, який у 1900 р. винайшов засіб проти чхання. Проте станіславівська молодь сприймала цей важливий медичний винахід не надто серйозно. Студенти при кожній зустрічі з лікарем демонстративно чхали, чим страшенно його дратували.
Пан доктор не лише сварився з насмішниками, а й без кінця звертався до властей з проханням заборонити чхати на вулиці.
Проте жодна установа не вбачала у чханні нічого злочинного і скарг лікаря не задовольняла. Бувало й так, що самі медики виступали в ролі пацієнтів, і їхнім колегам доводилося рятувати їм життя. Так, у лютому 1908 р. відомий у місті лікар Єжи Розенбаум замість своїх звичайних ліків випадково випив атропін. Як відомо, ці ліки застосовують зовнішньо при хворобах очей, але при вживанні всередину вони можуть викликати смертельне отруєння. За життя свого колеги боролися найкращі медики міста – Володимир Янович, Станіслав Кубішталь, Максиміліан Мондшайн та інші. Після свого одужання пан Розенбаум розмістив у пресі зворушливе звернення до колег, у якому щиро дякував за порятунок.
Для сучасної жінки вагітність – це не привід «випадати» з суспільного життя. В наших прабабусь усе було інакше, адже в ХІХ ст. до вагітності ставилися з певною соромливістю, як і до всього, що пов’язано з сексуальністю.
Щоб екстриму в житті місцевих мам було менше, у вересні 1918 р. на другому поверсі станиславівської ратуші відкрилася
«порадня для незаможних матерів». Тут матері, які мали дітей до двох років, могли безкоштовно отримати медичну консультацію, ліки й необхідні гігієнічні засоби для малюка. Повноцінний пологовий будинок – клініку доктора Ґутта – в Станиславові відкрили тільки у 1926 р.
Висновок: повсякденне медичне забезпечення населення Станіславівського воєводства в 1921 – 1939 рр. часто супроводжувалось курйозними і неординарними випадками. Поруч із професіоналами своєї справи часто траплялись і випадки шахрайства та незвичних методів лікування. У воєводстві був відчутний брак лікарень та медичного персоналу.
ÎÑÊÀÐ ÓÀÉËÜÄ - ÏÈÑÜÌÅÍÍÈÊ ÀÍÃ˲ÉÑÜÊÎÃÎ ÐÀÍÍÜÎÃÎ ÌÎÄÅÐͲÇÌÓ. «ÏÎÐÒÐÅÒ ÄÎвÀÍÀ ÃÐÅß» ßÊ ÎÑÅÐÅÄÄß ÒÂÎÐ×ÎÑÒ² ÏÈÑÜÌÅÍÍÈÊÀ, Ô²ËÎÑÎÔÑÜÊÎ-ÅÑÒÅÒÈ×Ͳ ÒÀ
ÌÎÐÀËÜͲ ÏÐÎÁËÅÌÈ ÒÂÎÐÓ.
Плешкан І.П.
Науковий керівник – Я.М. Калин
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: iv.pleshkanka@gmail.com
В даній роботі я досліджуватиму основні віхи життя та творчості Принца Парадоксу, видатного ірландського англомовного поета, драматурга, прозаїка, есеїста — Уайльда Оскара Фінгала О’Флаерті Уїлса.
Поясню, чому дану визначну постать називають письменником англійського раннього модернізму (при тому підкреслюючи
естетизм Уайльда, імпресіоністичність стилю).
Визначатиму роман “Портрет Доріана Грея” як осередок творчості Уайльда: саме в цьому романі риси естетизму, поетизація краси як сенсу й основного завдання мистецтва втілилися найповніше.
Досліджуватиму риси інтелектуального роману в творі “Портрет Доріана Грея” і вкажу на головні філософсько-естетичні та моральні проблеми твору: співвідношення краси й моралі, чи може краса бути вільною від моралі, як таке вивільнення діє на особистість.
ÇÍÀ×ÅÍÍß ÌÅÒÎÄÈÊÈ ÌÀв¯ ÌÎÍÒÅÑÑÎв  ÔÎÐÌÓÂÀÍͲ ÊÓËÜÒÓÐÈ ÐÎÇÓÌÎÂί ÏÐÀÖ² ÎÑÎÁÈÑÒÎÑÒ²
Прокоп’юк В.П.
Науковий керівник – к.пед.н., доц. О.Й. Кузенко
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника Кафедри українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: victoriya.prokopuk@gmail.com
Ефективність діяльності людини в різних сферах суспільної взаємодії залежить від її вміння самостійно організовувати розумову діяльність. Це вимагає оволодіння знаннями, вміннями, навичками культури розумової праці. Культура розумової праці як система правил, порядку та норм поведінки, що забезпечують процес самоосвіти, самовиховання, розвиток мислення, пізнавальної активності, а також ресурсних можливостей особистості виступає головним чинником підготовки до успішного життя в суспільстві.
Проблемам формування культури розумової праці особистості присвячено багато досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, провідне місце серед яких посідає педагогічна спадщина Марії Монтессорі. Марія Монтессорі (1870-1952) – видатна італійська вчена, перша жінка-лікар, автор педагогічної методики вільного розвитку дитини. Працюючи з дітьми з обмеженим розумовим розвитком, вона сформувала основоположну ідею своєї майбутньої успішної методики – дітям необхідне спеціальне розвиваюче середовище, яке допоможе їм сформувати необхідні навички.
У 1907 році був відкритий перший «Будинок дитини» для соціально і педагогічно занедбаних дітей, де вперше була застосовані, розроблені вченою такі прийоми, як тематичні зони з відповідним набором матеріалів і вільним доступом, відсутність поділу за віком. У результаті впровадження педагогічних інновацій учні Монтессорі починали писати і читати з чотирьох років, набували прекрасні соціальні навички і позитивне мислення. Ідеї про те, що в дитині закладений величезний потенціал до самореалізації, і що ранній вік характеризується особливим типом мислення, який дозволяє легко і без напруги набувати безліч навичок, здійснили переворот у системі освіти і виховання ХХ ст. Система Монтессорі стала відомою в усьому світі, її педагогічні твори були перекладені двадцятьма іноземними мовами, а «Будинки дитини» відкривалися в багатьох країнах Західної Європи.
Зараз по всьому світі функціонують дитячі садки і центри розвитку дитини, які працюють за системою Монтессорі. Школи Монтессорі популярні в цивілізованих країнах світу, приміром, у Франції вони вважаються елітарними, Англії з усіх базових шкіл для дітей 4 - 12 років 20% складають Монтессорі-школи, а у Нідердандах ця цифра сягає 40%. У США національні Монтессорі-товариства об’єднують 10 тисяч шкіл і ліцеїв.
ÊÀÐÀËÜÍÀ ÏÑÈÕ²ÀÒÐ²ß ßÊ ÌÅÒÎÄ ÁÎÐÎÒÜÁÈ Ç ²ÍÀÊÎÄÓÌÖßÌÈ Â ÑÐÑÐ Ракута А.А., Савич З.А.
Науковий керівник – доц. Л.В. Сливка
ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет»
Кафедра українознавства і філософії
м. Івано-Франківськ, Україна, e-mail: andriy27160@gmail.com
Каральна психіатрія – це зловживання психіатричними діагнозами, лікуванням з метою обмеження фундаментальних прав людини для певних осіб або груп в суспільстві. Актуальність теми полягає у важливості для сучасного українського народу висвітлити події, які були під грифом секретності в часи тоталітарного режиму в СРСР.
Метою нашої роботи є дослідження проблеми використання каральної психіатрії як методу боротьби з інакодумцями в СРСР. Посилення зловживань психіатрією настало після 25 серпня 1968 року, коли вісім радянських дисидентів (К.Бабицький, Т.Баєва, Л.Богораз, Н.Горбаневська, В.Делоне, В.Дремлюга, П.Литвинов і В.Файнберг) провели на Червоній площі сидячу демонстрацію, протестуючи проти введення в Чехословаччину військ СРСР і країн Варшавського договору. Судовий процес над учасниками демонстрації викликав великий суспільний резонанс в СРСР і за кордоном. Під час допиту протестуючим було нанесено тяжкі тілесні травми і демонстрація їх в суді була небажаною. Тому, був знайдений вихід у відправці їх в спеціальну психіатричну лікарню. Аналіз конкретних випадків психіатричних репресій інакомислячих показує, що діагностичними
«масками», використовуваними в репресивних цілях, найчастіше були «сутяжно-параноїдальний розвиток особистості»
та «уповільнена шизофренія». До середини 1980-х рр. було відомо про існування 11 психіатричних лікарень спеціального типу. Найжорсткішим режимом відзначалась Дніпропетровська лікарня. Примусове психіатричне лікування тут проходили відомі дисиденти: А.Лупиніс, М.Плахотнюк, Л.Плюш, В.Рубан, Й.Тереля. Під час лікування використовували наступні методи: ін’єкції сульфозину, застосування атропінокоматозної терапії, інсулінокоматозна терапія курсами, що складаються з 25-30 гіпоглікемічних ком, постійне і тривале (роками) використання нейролептиків. Тривале перебування в психіатричних лікарнях тягло за собою стійкі психологічні порушення і соціальні труднощі у тих, хто залишався в живих. Після звільнення інакодумці перебували під постійним наглядом, який здійснювали лікарі психіатричних установ, під тиском співробітників КДБ погоджували повторно госпіталізувати їх у разі «рецидиву». Перебування на диспансерному обліку перешкоджало професійній кар’єрі, здобуття освіти, здійснення юридичних і громадських прав. Ще під час свого перебування в стаціонарі ув’язнені дізнавалися, що цей психіатричний облік фактично буде довічним.